CУСПІЛЬСТВО. ПОЛІТИКА. КУЛЬТУРАЧ

ервень,

2014

Oksamyt

ІРИНА СИСОЄНКО: «РАЗОМ МИ — СИЛА»IRYNA SYSOYENKO: «TOGETHER WE ARE — FORCE»

ЧОМУ МИ ЛЮБИМО УКРАЇНУ?

WHY DO WE LOVE UKRAINE?

«...РОССИЙСКОЕ ЦАРСТВО ОСТАНЕТЬСЯ НЕ В АВАНТАЖЕ»

«...RUSSIAN EMPIRE WILL REMAIN NOT IN AVANTAGE»

ЖИТИ ПО-НОВОМУ

LIVE BY A NEW

ОКСАМИТ1

ОКСАМИТ 2ЗМIСТ

6

ЖИТИ ПО-НОВОМУLIVE BY A NEW

7

МЕДІА ПОВИННІ СТАТИ НА ШЛЯХ ПЕРЕТВОРЕНЬMEDIA MUST BE A WAY TO REFORMATION

8—13

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!HEROES DON’T DIE!

14

ЖИТТЯ КОРОТКЕ, А СЛОВО ВІЧНЕWORD IS LONG, LIFE IS SHOT

16—18

«...РОССИЙСКОЕ ЦАРСТВО ОСТАНЕТЬСЯ НЕ В АВАНТАЖЕ»«...RUSSIAN EMPIRE WILL REMAIN NOT IN AVANTAGE»

19

СЛОБІДКА-ШЕЛЕХІВСЬКА У ДОЛІ АННИ АХМАТОВОЇSLOBIDKA SHELEKHOVSKAYA IN ANNA AKHMETOVA’S FATE

20—21

ПРИДНЕСТРОВСКИЙ ТУРИЗМ – РЕГИОНАЛЬНЫЙ СПЕКТАКЛЬ С МИРОВЫМИ ЗВЁЗДАМИTRANS-DNIESTER TOURISNM WITH WORLD STAR

22—23

ЧОМУ МИ ЛЮБИМО УКРАЇНУ?WHY DO WE LOVE UKRAINE?

24—25

QVO VADIS, УКРАЇНО?!QVO VADIS, UKRAINE?!

26–28

КОРОНОВАНІ СЛОВОМ І ЛЮБОВ’Ю ЧИТАЧІВINCORONATE WORD AND READERS LOVE

32–35

ЗАПОВІДНА ПРИРОДА — ГОРДІСТЬ УКРАЇНИRESERVED NATURE — UKRAINE’S PRIDE

36–39

НАРОДЖЕНА З КАЗКИ Й ВІЛЬНОГО СЛОВАBORN FROM FAIRY TALE AND FREE WORD

40—43

Ірина Сисоєнко: «РАЗОМ МИ – СИЛА»Iryna Sysoyenko: «TOGETHER WE ARE – FORCE»

44—45

«ОТ ДЕ, ЛЮДЕ, НАША СЛАВА, СЛАВА УКРАЇНИ!» Т. ШевченкоHERE IS OUR GLORY, GLORY TO UKRAINE! T. Shevchenko

45

VI ВСЕУКРАЇНСЬКА ТРІЄНАЛЕ «СКУЛЬПТУРА-2014»VI ALL UKRAININAN «SCULPTURE-2014»

46—49

ЛАВРСЬКІ ІСТОРІЇLAVRSKYI HISTORY

50—51

ЯКІ ВОНИ – СУЧАСНІ «ГАЙДАМАКИ»?WHICH THEY ARE – MODERN «HAIDAMAKA»?

52–53

МАНДРИ ТА ЖИВОПИСНІ ВРАЖЕННЯ ГАЛИНИ ПОПІНОВОЇTRAVELLINGS AND PICTUR-ESQUE IMPRESSIONS OF GALINA POPINOVAYA

54

МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «TERRA POETICA» ТЕПЕР В УКРАЇНІ!INTERNATIONAL POETIC «TERRA POETICA» IN UKRAINE NOW!

56—59

ТАЄМНИЦІ КАМІННОГО СЕЛАSECRETS OF STONY VILLAGE

60–62

ВІДЬМИ В КУЛЬТУРІ КИЄВАWITCHЕS IN CULTURE OF KIEV

63–64

МОЛОДОСТЬ. КАК ЕЕ ИЗМЕРИТЬ И КАК ЕЕ ПРОДЛИТЬ?YOUTH. HOW MEASURES IT AND HOW EXTEND IT?Обкладинка: ІРИНА СИСОЄНКО

ОКСАМИТ3«ОКСАМИТ» («OKSAMYT»)

Всеукраїнський суспільно-політичний журнал червень, 2014

Засновник: ТОВ «ТАК-МЕДІА»

Головний редактор:Тамара Маркелова

Відділ маркетингу та реклами:Марія Денисова

Фотограф:Олександр Авраменко

Дизайн і верстка:Тетяна Жур

Свідоцтво про державну реєстрацію ЗМІ:серія КВ № 20220-10020 від 11.09.2013 р.

Адреса редакції: м. Київ, вул. Депутатська 15/17, офіс. 404Тел.: (044) 22-77-183, 067-379-31-05

E-mail: oksamyt_kiev@ukr.netСайт: www.oksamyt.org

Періодичність видання: 1 раз на 2 місяціНаклад: 10 000 примірників

Розповсюдження: редакційна передплата, безкоштовна адресна розсилка в державні установи, у т. ч. облдержадміністрації та АРК, бі-бліотеки, посольства, дипломатичні представництва, представництво ООН та ЄС в Україні, провідні фінансові, банківські установи, про-мислові підприємства, сфера послуг, культури та мистецтва, краси та здоров`я, спорту, дозвілля тощо.

Всеукраїнський суспільно-політичний журнал «Оксамит» пе-редбачає об’єктивне, достовірне висвітлення подій економічного, гро-мадсько-політичного життя країни, сприяння вирішенню соціальних проблем, популяризацію вітчизняних виробів, товарів, послуг, знайом-ство читача з об’єктами духовної та матеріальної культури, історичною спадщиною, популяризацію здорового способу життя, розміщення у журналі іміджевих матеріалів, цікавих як широкій читацькій аудиторії так і конкретним споживачам тощо.

Назва, концепція, зміст та дизайн журналу «Оксамит» є інтелек-туальною власністю редакції, що охороняється законом про авторське право. Передрук матеріалів і використання їх у будь-якій формі мож-ливе лише з письмового дозволу редакції і з посиланням на журнал «Оксамит».

Листування з читачами ведеться лише на сторінках журналу. Рукописи та фотознімки не повертаються.Редакція не несе відповідальності за зміст рекламних матеріалів.

Відповідальність за достовірність відомостей, дотримання авторських прав третіх осіб, наявність посилань на ліцензію і вказівок на сертифі-кацію продукції і послуг несе рекламодавець.

Передачою матеріалів рекламодавець засвідчує свою згоду про передачу видавцю права на виготовлення, тиражування та розповсю-дження реклами.

Редакція може не поділяти точку зору авторів. Автори несуть від-повідальність за достовірність наданої інформації.

Переклад: Бюро перекладів «Idioma»м. Київ, вул. Горького, 26/26, оф. 2Тел: +38 (067) 527-42-09, +38 (098) 680-17-84E-mail: idiom.interpreter@gmail.comwww.idiom.com.uaДрук: Видавничий дім «АДЕФ-Україна» 01030, Україна, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 32, офіс 40а, тел.(044)284-08-52, факс (044) 284-08-50,

Зам. № від Підписано до друку

19.06.2014

«OKSAMYT» socio-political magazine

june, 2014Founder: LLC «TAK-MEDIA»

Chief Editor:Tamara Markelova

Marketing and Advertising:Maria DenisovaPhotographer:

Oleksandr AvramenkoDesign and making-up:

Tetiana Zhur

Certificate of State Registration of Media:series KV № 20220-10020 from 11.09.2013.

Adress of editorial office: Kyiv, Deputy Str. 15/17, office. 404Tel.: (044) 22-77-183, 067-379-31-05

E-mail: oksamyt_kiev@ukr.netSite: www.oksamyt.org

Periodicityof edition: 1 time in 2 monthsCirculation: 10 000 copies

Distribution: editorial subscription, free direct mail to the state in-stitutions, including State Regional Administrations and ARC, libraries, embassies, diplomatic missions, representatives of UN and EU in Ukraine, leading financial and banking institutions, industrial enterprises,sphere of services, culture and art, beauty and health, sport, entertainment, etc.

All-Ukrainian socio-political magazine «Oksamyt» provides objective, reliable reporting of economic, social and political life of the country, as-sistance in the solution of social problems, promoting of native products, goods, services, acquaintance of the reader with objects of spiritual and ma-terial culture, historical heritage, popularization of healthy lifestyle, place-ment in the magazine of the image materials interesting both to the wide reader’s audience and specific consumer, etc.

Name, concept, contents and design of the magazine «Oksamyt» is intellectual property of the editorial board, which is protected by copyright law. Reprint of materials and usage of them in any form only with the writ-ten permission of the editorial board with and with reference to the maga-zine «Oksamyt».

Correspondence with readers only on the pages of magazine. Copies and photographs will not be returned.Editorial board is not responsible for the content of the advertizing ma-

terials. Advertiser bears responsibilities for the trustworthiness of informati-ion, observance of copyright of the third parties, existence of links to the license and certification of products and services.

By transfer of materials advertiser confirms his agreement on giving the rights of production, reproduction and distribution of advertising to the pub-lisher

By transfer of materials advertiser confirms his agreement on giving the rights of production, reproduction and distribution of advertising to the publisher

Magazine do not share the views of the authors. Authors are responsible for the accuracy of the information provided.

Translation: Translation Bureau «Idioma»Kyiv, Horky Str, 26/26, of. 2Tel: +38 (067) 527-42-09, +38 (098) 680-17-84E-mail: idiom.interpreter@gmail.comwww.idiom.com.ua Printing: Publishing House «ADEF-Ukraine» 01030, Ukraine, Kyiv B. Khmelnytsky Str, 32, office 40a, tel. (044)284-08-52, fax (044) 284-08-50,

Order № from Signed for printing on

19.06.2014

ОКСАМИТ 4

НЕ ВАРТО ОБРАЖАТИСЯ НА ДЕРЖАВУ

Коли трапляється чути нарікання на складну сього-денність – дивуюся. Миттєво пригадуються страшні та криваві періоди, позначені колосальними втратами

та болем українського народу. Усякому поколінню Господь дарує свій час і випробовування. А от як його прожити, вистояти і перемогти – залежатиме тільки від нас. Кожен має взяти на себе ту частину відповідальності, яка стане невеликою, але важливою у спільній перемозі.

Починати із себе – це гасло за всіх віків та народів було єдино вірним у скрутні моменти, такти-кою та стратегією, спрямованою на виживання нації. А найстраш-нішими ворогами вважалися байдужість і страх.

Нині людство переживає етап зміни епох, позначений марно-тратством енергії, грошей, сил та часу. Саме час – безцінний та, на жаль, скороминущий, витрачається на пусті розваги, гонитву за розкошем, лоском, багатством. Заради уявної величі люди йдуть на злочини – моральні та кримінальні. Якраз тоді, коли молоді, але мужні й віддані воїни захищають Україну від терорис-тів, віддають свої життя задля процвітання нації та її щасливого майбутнього. Бо вони – справжні сини українського народу, у їхніх генах тече кров істинного патрі-ота. І не в статках щастя. Можна бути багатим і нещасливим. Та навпаки: не маючи маєтків та рахунків – бути найщасливі-шою людиною на світі, радіти прийдешньому дню, сонячному променю та посмішці дитини.

Вірю, що кожна людина приходить у цей світ, щоб прине-сти в нього світло своєї любові, добра і таланту. Вона не на-роджується нікчемною – такою вона стає, коли міліє криниця людської совісті, тоді з’являються зрадники, пристосуванці, «тушки»-перекинчики.

Вірю, що ми зможемо зробити наше життя кращим. Але спочатку треба працювати над собою, адже, якщо кожен почне із себе – зміниться суспільство загалом.

Тому не варто ображатися на державу, цуратися та зневажати рідну мову, культуру, традиції, якщо ти громадянин цієї країни – у тебе немає на це права. Зате є священний обов’язок – боронити Україну від загарбників, поневолювачів духу і свідомості. Треба сказати «Досить!» і починати діяти!

Тамара Маркелова,головний редактор журналу «Оксамит»

IT IS NOT WORTH TO RESENT ON STATE

I always wonder when it is happen hear the blame on the complexity contemporaneity. Instantaneously remember the terrible and bloody periods, which are denoted thumping

damages and pain of Ukrainian nation.Every generation God presents

own time and hardship. But how it survive, outstand and win will depend only from us. Every must take those part of responsibility, which will become small but important in total victory.

Beginning from us – it is slo-gan of all centuries and nations was correct in anxious times, tactics and strategy, directed on nation survival. But the deadliest enemy recognized aloofness and fear.

Nowadays humanity survives stage the end of an era, denoted by energy, money, strength and time squander. But just a time invaluable and, unfortunately fleeting wastes on vain pleasures, pursuit by luxury, luster and wealth. In behalf of imagine people go on crime – moral and criminal. At the very nonce, when young but courageous and devoted soldiers defend Ukraine from assassinators, give life for nation prosperity and happy future, because they are real son of Ukrainian nation and in their gene move blood of true patriot. There is no happiness in status. It is possible to be rich but unlucky and vice versa: have any property and accounts-can be the happiest person in the world, come enjoy the day, look forward a sunbeam and child smile.

I believe that everyone come in such world that to bring a light of their love, kindness and gift. They do not born nothingness- such they become, when the well of human conscience dies, then appear cheaters, «carcass» deserters.

I believe that we can make our life better. But first it is necessary to cultivate our abilities, because if everyone starts from himself, then society changes generally.

For this reason, it is not worth to resent on state, avoid and neglect the native language, culture, tradition, if you are the citizen of these country – you have no right on it.

At the same time is sacred duty to defend a Ukraine from invaders, ghost enslavers and consciousness. It needs to say «Enough!» and start action!».

Tamara Markelova,chief editor of magazine «Oksamyt»

СЛОВО РЕДАКТОРАОКСАМИТ 4

ОКСАМИТ5

Роботи київського художника-ювеліра Павла Ключка

ОКСАМИТ5

ОКСАМИТ 6

26травня увесь світ слідкував за виборами в Україні. Питання «Кого оберуть українці своїм президен-том? Чи відбудуться вибори в один тур?» цікавили

як пересічних громадян так і політиків, бізнесменів, соціологів. Чекати довелося недовго. Вже після завершення голосування було зрозуміло, що вибори відбулися в один тур і переконливу перемогу здобув Петро Порошенко.

Згідно з результатами, оприлюдненими ЦВК, Петро По-рошенко отримав 54,7 % голосів виборців (за нього проголо-сували 9 млн 857 тис. 308 громадян), Юлія Тимошенко – 12,81 % (2 млн 310 тис. 50), Олег Ляшко – 8,32 % (1 млн 500 тис. 377), Анатолій Гриценко – 5,48 % (989 тис. 29), Сергій Тігіпко – 5,23 % (943 тис. 430).

7 червня у Верховній Раді України відбулася церемонія інав-гурації новообраного президента. Привітати Петра Порошенка приїхали 56 іноземних делегацій, із них 23 представлені на рівні глав держав, урядів і парламентів. Серед гостей – президент Польщі Броніслав Коморовський, президент Литви Даля Грібаускайте, президент Федеративної республіки Німеччина Йоахим Гаук, Федеральний президент Австрійської республіки Гайнц Фішер, президент Білорусі Олександр Лукашенко, віце-президент США Джо Байден, президент Європейської ради Герман Ван Ромпей, прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер генеральний секретар ОБСЄ Ламберто Заньєр та ще багато політиків.

У Верховній Раді України під час урочистого інавгурацій-ного засідання Петро Порошенко склав присягу на вірність українському народу. Текст присяги новий голова держави зачитав традиційно – із рукою на Конституції та Пересопниць-кому Євангелію. Після складання присяги Петру Порошенку вручили посвідчення президента та символи влади – печатку та булаву.

На початку інавгураційної промови новообраний президент зацитував класиків: «Ми, українці, «живий вогник у сім’ї європейських народів і діяльні співробітники європейської цивілізаційної праці». Так казав Іван Франко. «Стояти ногами й серцем на Україні, свої голови держати в Європі», – заповідав Михайло Драгоманов.

Далі гарант наголосив, що саме мир і стабільність сьогодні є головними для українців, а глава держави має широкий вибір різноманітних інструментів для забезпечення територіальної цілісності України і мирного життя громадян. Запевнив – повно-важень і рішучості йому не забракне.

До мешканців сходу України Порошенко звернувся росій-ською мовою, щоб донести свою промову до співвітчизників без перекладу. Глава держави пообіцяв амністію всім, хто взяв у руки зброю, але не вбивав українських силовиків і не фі-нансував терористичну діяльність. Він готовий гарантувати вільний розвиток російській та іншим мовам, але єдиною державною мовою має бути українська. Крім того, президент переконаний, що в країні необхідно провести дострокові міс-цеві та парламентські вибори. Адже перезавантаження влади є вимогою суспільства.

Порошенко вважає, що підписання міжнародного договору, який прийшов би на заміну знівельованого Росією Будапешт-ського меморандуму, має надати прямі та надійні гарантії миру

та безпеки аж до військової підтримки у разі загрози терито-ріальній цілісності. Будь-який агресор на кордоні України має згадати євангельську мудрість: хто з мечем прийде, той від меча і загине!

Щодо Криму Порошенко підкреслив, що півострів був, є і буде українським, хоча не уточнив, як і коли Україна зможе його повернути.

Звертаючись до присутніх на інавгурації західних лідерів, глава держави закликав їх якомога швидше підписати Угоду про асоціацію з Україною та запровадити для українців безвізовий режим з ЄС.

«Мир ще не настав, але вже сьогодні ми твердо можемо сказати, що важкі випробування об’єднали українську родину. Вони зміцнили нас як українську політичну націю, впевнену у своєму європейському виборі. Наш народ ніколи не був таким сильним, як тепер», – переконаний новообраний пре-зидент.

Тож Україна нарешті має легітимно обраного президента, який одночасно є Верховним Головнокомандувачем країни. Світ визнав ці вибори, назвавши їх демократичними та справедли-вими. Дійсно, народ висловив Петру Порошенку свою довіру та з великою надією чекає від нього рішучих дій, а саме: озброїти армію, нещадно боротися з терористами, сепаратистами, зрадни-ками; захистити свої кордони від російського агресора; оголосити нищівну економічну та інформаційну війну ворогові, що так по-варварськи шматує нашу землю, вбиває сотнями цивільних та військових людей, паплюжить символи незалежної суверенної держави.

Український народ вимагає проведення дострокових парла-ментських виборів, люстрації, повного перезавантаження влади. А це сімдесят відсотків українців.

Сьогодні громадянське суспільство гуртується навколо не-формальних лідерів і надає велику підтримку збройним силам, окреслює та впроваджує необхідні системні зміни у всьому меха-нізмі функціонування держави. Переможну боротьбу за свободу та незалежність — справжню, а не декларовану, має очолити новообраний президент. ■

ПОДI¯

ЖИТИ ПО-НОВОМУ

ОКСАМИТ7 EVENTS

Засоби масоіої інформації є основним джерелом суспільно-важливого інформування населення. Аби ЗМІ

не сприймалися виключно як розпалювачі інформаційної війни чи обслуга для по-літиків, вони повинні стати на шлях пере-творень. Одними з перших кроків у цьому напрямку є створення суспільного мовлен-ня та роздержавлення комунальної преси. В цьому переконаний секретар НСЖУ Гліб Головченко, який виступив зі своєю позиці-єю під час Третього Загальноукраїнського круглого столу національної єдності, що відбувся 21 травня в Миколаєві.

Зокрема, Гліб Головченко запропонував внесення до Конституції змін, які б забороня-ли державі та органам місцевого самовряду-вання засновувати засоби масової інформації.

– Вже багато років в Україні йдуть дис-кусії щодо реформування засобів масової інформації, щодо розвитку суспільного мовлення в нашій державі. З приходом кожної чергової влади це питання майже не рухається з місця. На сьогодні ми маємо міцну систему державних та комунальних ЗМІ, які прислуго-вуються владі, та не відстоюють позицію громадськості. При цьому, за таку лояльність до влади комунальні та державні медіа отримують кошти з бюджету. В той же час, приватні медіа знаходяться з ними в нерівній позиції, адже мають повністю забезпечувати своє фінансування. Для того, щоб не залежати від позиції влади, найбільш ефективним способом є внесення статті до Конституції, відповідно до якої держава та органи місцевого самоврядування не можуть бути засновниками медіа. Таким шляхом пішли Сполучені Штати Америки, які внесли першу поправку до Конституції ще за часів становлення своєї держави, і на сьогодні ми можемо говорити про медіа США як од-ні з найбільш розвинутих, такі, які справді відстоюють інтереси суспільства та є «псами демократії», – зазначив Гліб Головченко.

У коментарі прес-службі НСЖУ Гліб Олександрович відзна-чив: під час Круглого столу, за участі Прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка, двох президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми були присутні депутати всіх фракцій, тож є сподівання, що ця ініціатива буде почута.

– В нас є багато сильних медіа-організацій, зокрема, Спілка журналістів, і ми повинні з цієї кризи вийти більш сильними, – сказав Гліб Головченко.

Роль медіа в подоланні кризи відзначив під час круглого столу представник ОБСЄ в Україні Вольфган Ішингер. Він навів при-клад підписання Меморандуму між українською і російською спілками журналістів у Відні та назвав це важливим кроком з точки зору пошуку компромісу. Адже, незважаючи на по-літичні конфлікти, повинні залишатися професійні стандарти, і журналісти одними з перших продемонстрували, як треба діяти в цій ситуації. ■

МЕДІА ПОВИННІ СТАТИ НА ШЛЯХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

ОКСАМИТ 8

ОБРАНІ НЕБО ТРИМАТИ ДЛЯ НАС…– Не знаю, чи ви зауважили, та навіть небо спільно з на-

ми молилося, – мовив священик після поминальної служби в пам’ять про загиблих героїв Небесної сотні, яку здійснював на київському Майдані. Цього дня сюди з’їхалися родичі без-страшних і відчайдушних активістів, котрі ввійдуть в історію нинішньої України як віддані борці за її незалежність. – Ми прийшли і небо почало плакати разом з нами, – продовжив отець. – Бог благословив нас дрібненькими сльозами, адже ми об’єдналися з Небесною сотнею, яка споглядає на це Богом освячене місце. Бо те, що відбулося тут, – ніщо інше, як пре-ображення українського народу. На цьому Майдані багато людей віддали свої життя, і саме цим змінили мільйони інших життів, і не лише в Україні.

Вони вперше побачилися в Києві – батьки, дружини, діти, сестри й брати загиблих героїв-майданівців. Понад сімдесят родин із різних регіонів України відвідали місця, де стріляли і вбивали їхніх синів, чоловіків, батьків, братів.

– Немає нічого величнішого, ніж віддати життя за людей і кра-їну, – сказав зажуреним і скорботним родичам отець Валентин, священик, котрий багато місяців не полишає вояків Майдану, підтримує, як може. – Всі, хто гинуть у Господі, благословенні й блаженні. Вам, їхнім матерям, жінкам, дітям ніколи не буде со-ромно, куди пішли й за що віддали життя ваші рідні. Вони зараз поруч із Господом, Він узяв до себе найкращих. Чому не взяв нас, ми не знаємо. Але ми дуже дякуємо вашим рідним, що вони були тими, кого вибрав Господь. Маймо віру, любов і надію. Бог дасть нам омріяну перемогу. Тепер у вас стало в стократ більше синів, рідних. І в кожному з нас ви можете бачити свою підтримку і руку допомоги.

«СИН БУВ СЕРЙОЗНИЙ НЕ ПО РОКАХ»У квітні, рівно через два місяці після смерті, Владові Зубен-

ко з Харкова мало виповнитися двадцять три. Проте добрий,

чуйний, із чистою душею, трохи наївний і відкритий до світу, але й принциповий, упевнений у собі та сміливий хлопчина, як згадують про нього друзі, відійшов у вічність. Пам’ятна дошка з його фото, підперта фанерним щитом і повита нев’янучими кві-тами, стоїть тепер на вулиці Інститутській, де загинув, рятуючи життя пораненого побратима. Саме тут навколішках вів мовчазну розмову з сином батько.

– Він завжди приймав рішення сам, був серйозний не по ро-ках, – сказав чоловік, не приховуючи квапливих сліз. – Поїхав на Майдан 18 лютого ввечері, вже коли побачив, що почалися серйозні бої і треба діяти. Не міг їхати й просто стояти, – мав роботу на залізниці. Тільки п’ять місяців попрацював після за-кінчення академії залізничного транспорту…

Владислав Зубенко належав до Харківської сотні. Двадцятого лютого не вберігся від снайперської кулі, закриваючи своїм щи-том і тілом ноші з іншим пораненим, якого медики несли сходами до готелю «Україна». Пострілом з АК–74 юнака прошило на-скрізь. Куля пошкодила майже всі внутрішні органи, крім серця. Тому він боровся ще тиждень. Молодий боєць, який за життя був волонтером-скаутом, реконструктором середньовічних битв, гравцем спортивної версії гри «Що? Де? Коли?», був громадським активістом, маленьким благодійником (підтримував дітей-сиріт) і великим українцем, цілий тиждень відвойовував себе у смерті. А врешті доєднався до героїчної Небесної сотні. І це – неспроста.

– Він не сидів десь із дівчатами, не грав на комп’ютері, а завжди брав участь у громадському житті Харкова, – розповів батько. – Ще коли вчився у школі та академії, завжди був на пе-редовій. І в нього була мета – не якась модна машина чи дорога одежина, – а досягти чогось, тобто з низів піднятися й допомогти чимось цілій Україні. Бути корисним. Героєм він хотів бути, – вразив батько зізнаннями. – Єдина його мета була – віддати все, щоб Україна вийшла з кризи і стала успішною державою. І певною мірою я радий, що його ціль – стати героєм – здійснилася. А коли людина ставить перед собою мету, яка дана їй зверху, і досягає її, то це означає, що вона виконала свою місію на землі і йде у кращий світ. Тому мені за це спокійно. Я зрозумів, чому мій син загинув.

«ТАМ БУЛА ПРАВДА, ТАМ БУВ БОГ»Історія пані Ольги, дружини героя Небесної сотні з львів-

ського містечка Щирець, 52-річного Богдана Ільківа, вразила не менше. Ця жінка під час спілкування й сама неабияк здивувала величезною силою духу та життєвою мудрістю. Попри те, що залишилася сама з двома доньками та старенькими батьками, вона не втрачає наснаги до життя і це справді викликає захват.

– Мій чоловік – звичайний житель Щирця, простий чоловік, який по-справжньому любив Україну і Бога, – розповіла вона. – Тому й пішов на Майдан, бо там була правда, там був Бог і такі ж, як він, прості люди, що стояли за гідність і за Україну: за її цілісність і процвітання. Він жив Майданом. П’ять разів там був. Ото приїде додому, два дні побуде… Казала тоді йому: «Богдане, ти фізично присутній вдома, але душею і серцем ти там». Він знав свідомо, що їде на бій, бо з дому виходив 18-го ввечері, коли від-булася зачистка на Інститутській і Грушевського. Я розуміла, що може бути всяке, але не сподівалася й не вірила, що це торкнеться саме нашої сім’ї. Але на все – воля Божа…

Пана Богдана було тяжко поранено снайперською кулею в живіт 20 лютого. Чоловік був настільки сильним, що лежачи

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!ПОДI¯

ОКСАМИТ9

SKY HOLDS SELECTED FOR US…– I don’t know, if you notices, that even sky prayed with

us, – said the priest after the memorial service in memory of fallen heroes of Heavenly Hundred, which he carried out on Kyiv Maidan. That day here gathered relatives of fearless and desperate activists, which came to the history of modern Ukraine as devoted fighters for it’s Independence. – We came and the sky started crying together with us, – Father continued. – God blessed us with tiny tears, after all we united with Heavenly Hundred, which is watching at this place, sanctified by God. Because that, what occurred here, – no other than transformation of Ukrainian people. On this Maidan many people gave the lives, and particular by this changed millions of other lives, and not only in Ukraine.

The met in Kyiv for the first time – parents, wives, children and brothers of fallen heroes of Maidan. More than seventy families from different regions of Ukraine visited places, where their sons, fathers, brothers were shot and killed.

– There is nothing greater than to give life for people and country, – said to sad and mournful relatives Father Valentyn to sad and mournful family Father Valentyn, the priest, which during several months hasn’t abandon soldiers of the Maidan, supports them as he can. – All, who die in peace with the God, are blessed. You, their mothers, wives, children would never be ashamed of where went and for what gave their lives your dear. They are now near God now. He took the best to him. Why didn’t take us, we don’t know. But we are very grateful for your dear people, that they were those which were chosen by God. Let’s have belief, love and hope. God will give us desired victory. Now you have to in hundred times more sons, more dear people. And in each of us you can see support and helpful hand.

«SON WAS SERIOUS BEYOND HIS YEARS»In April, exactly in two months after death, Vlad Zubenko from

Kharkiv was about to turn twenty-three. However, kind, sympathetic, with pure soul, a little, naïve and open to the world, but also principal, confident in himself and brave lad, as friends remember him, went aloft. Memorial plate with his photo, backed by plywood shield and covered with unfading flowers, now is standing in the Institute Street, where he died, saving life of wounded sworn brother. Exactly here, kneeling father had silent talk with his son.

– He always took the decision himself, was serious beyond his years – man said, not hiding hastily tears. – Went to Maidan in the evening of the 18th of February in the evening, when he already saw that serious fights had started and it was necessary to act. He couldn’t go and just stand, – he had work on the railway. Only five months he worked after finishing the Academy of Railway Transport…

Vladislav Zubenko belonged to Kharkiv Hundred. In the 20th of February he didn’t save himself from sniper’s bullet, covering by his shield and body stretchers with other

wounded, whom medical workers carried by stairs to hotel «Ukraine». Shot from AK–74 passed through lad. Bullet damaged almost all internal organs, except heart. Therefore he fought a week more. Young fighter, which was volunteer-scout during his life, reenactor of medieval battlesт, player of sport version of the game «What? Where? When?», was community activist, small benefactor (supporting children-orphans) and the great Ukrainian, he won himself back from death for the whole week. And finally he joined to the heroic Heavenly Hundred. And it is – for some reason.

He didn’t sit with girls somewhere, did not play on the computer and always participated in public life of Kharkiv, – said the father. – Still when he studied at school and Academy, he was always on frontline. And he had the aim – not some modern car or expensive clothes, – and achieve something, to rise from the bottom and to help the whole Ukraine with something. To be useful. He wanted to become a hero, – father struck with confessions. – His only was aim was – to give everything,

so that to Ukraine could emerge from the crisis and become the successful state. And to some extent I am glad that his aim – to become a hero – came true. And when person sets the aim, which is given to it from above, and reaches it, then it means that it has completed his mission on earth and goes to the better world. So I am unworried for it. I understood why my son died.

«THEREWAS TRUE, THERE WAS GOD»Story of Mrs. Olha, wife of the hero of Heavenly Hundred of

Lviv town Shchyrets, 52-years old Bohdan Ilkiv, struck not less. During conversation itself this woman pretty surprised by tremendous fortitude and worldly wisdom. Although left alone with two daughters and elderly parents, she didn’t lose enthusiasm for life and it is really delightful.

– My husband – the ordinary citizen of Shchyrets, a simple man who truly loved God and Ukraine, – she said. – That’s why he went to Maidan, because there was true, there was God and ordinary people,

HEROES DON’T DIE!EVENTS

ОКСАМИТ 10на ношах і бачачи власні нутрощі, спромігся самотужки зателефо-нувати дружині й сказати: «Олю, я тяжко поранений. Не відчуваю хребта і ноги, на животі – рвана рана, мені видно кишки…»

– У ніч з 19 на 20 він цілу ніч стояв у самообороні, – пані Ольга повідала останні години життя свого героя-чоловіка. – Коли зателефонувала йому вранці, думала, відпочиває, але почула в слухавці свист куль. «Богдане, що то?», – спитала. А він мені: «Олю, в нас тут гаряча пора. Не встиг заснути, як прийшов сотник і сказав, що починається бій… Але ти не хвилюйся», – втішив. Він був таким оптимістом!

Дорогою до лікарні Богдан Ільків втратив багато крові. Його прооперували й оскільки був фізично здоровим, ще два дні про-тримався в реанімації. А 22-го, в суботу, обірвалося його життя.

– Знаєте, кажуть, що не помер, а перейшов від життя земного, дочасного, в життя небесне, вічне, – поділилася роздумами Ольга Ільків. – Коли Богдан відійшов і мене покликали попрощатися, він мав таку гарну усмішку – осяяну, щасливу, бо по життю був серйозний, навіть жартував, не сміючись. І я зрозуміла, й навіть дякувала Богу за те, що мій чоловік дійсно потрапив у Царство Не-бесне, побачив оте сяйво Боже, оту світлість і ясність, оту благодать. Я переконана, що їм усім там добре… А Богдан навіть тепер нам допомагає…

– Але як? – здивовано поцікавилася.– У мене є двоє батьків старших, їм 84 і 86 років, вони були

хворі, мала тоді багато проблем і мені було дуже тяжко, – від-повіла пані Ольга. – І сниться мені сон, що я ще сплю, а до ме-не підступає Богдан, кладе свою руку на мою і каже: «Олю, тримайся». Знаєте, я рано встаю і відчуваю його підтримку. Відтоді думаю, що він або на роботі, або на Майдані, або у від-рядженні, але такого відчуття, що він помер, у мене немає. Є відчуття, що він живий. І ще, – підсумувала жінка, – багато людей були покликані на Майдан, але ця сотня – то є вибрані Богом. От ми й із психологами спілкуємося і всі, хто втратив загиблих, зрозуміли, – це були найкращі люди, справжні патріоти.

«Я ЙДУ ЗА ВАС!»… Автобус із родичами загиблих швидко минав київські

вулиці, їхав до міста Ірпінь, де завдяки зусиллям громадської ініціативи «Родина Майдану» та психологів Майдану відбулася зустріч тих, кого об’єднало спільне горе. Я сиділа біля сплаканої матері, вбраної у всеньке чорне, і слухала її розповідь – сумну, нестерпну, болісну. Про втрату сина, про 34-літнього козака і воїна, про вінничанина Максима Шимка, красивого і безстраш-ного. Одного з найперших, хто поповнив ряди героїв Небесної сотні.

– Він був простим слюсарем, але дуже добре знав історію і любив працювати з металом, – розповіла пані Зоя Кузьменко. – Був козаком і членом клубу історичної реконструкції «Білий вовк». Всі майдани мій Макс відбув! І в Вінниці ловив «тітушок», і «по-датковий» майдан із козаками охороняв, і «пенсійний»… У нього було загострене відчуття справедливості. Повторюю часто, що мій син запізнився народитися на чотири століття, бо був лицарем і жив за лицарським кодексом… Не раз казав: «Мене принесуть на щиті, я загину… Не помру на дивані, мене валькірії в небо заберуть», – пані Зоя згадала богинь, котрі, за скандинавською міфологією, забирали найбільш героїчних загиблих із поля бою. – Навіть казав, що «моєю дружиною буде валькірія», – зізналася мати, не втомлюючись втирати з очей поспішливі сльози. – Ще сімнадцятилітнім написав вірш, в якому просив: «Боги, дайте мені знак, коли треба буде йти захищати Батьківщину. А потім заберіть до себе мене…» Я тепер диву даюся, як він міг наперед це знати! Тож коли ми просили Максима лишитися вдома, він лише відповів: «Я йду за вас. Коли не я, то хто».

Максим Шимко кілька разів приїжджав на Майдан і загинув одним із найперших 20 лютого, рятуючи пораненого. Матір ска-зала, що син завжди повторював, мовляв, за лицарським кодексом ми своїх у бою не кидаємо. І от він став волікти побратима, інші хлопці з дерев’яними щитами побігли його прикривати, але снайпер не зволікав і вбив їх усіх. Максимові потрапив у сонну

артерію кулею, яка вийшла аж під лопаткою.– У нього нічого при собі не було, тільки

квиток, що він приїхав з Вінниці, – далі роз-повіла пані Зоя. – А я, хоч була далеко, вдома, відчула, що він загинув. І коли сиділа перед телевізором, не відходячи від прямих тран-сляцій, то побачила черевики свого сина, він лежав, накритий, у Михайлівському соборі. За-кричала тоді, що це наш Макс. Чоловік із сином Павлом, який залишився вдома тільки тому, що зламав напередодні ногу, а то й собі подався б на Майдан, втішали мене. Але ввечері нам стали приходити співчуття з усієї країни.

Зоя Семенівна не втомлювалася повторю-вати, яким добрим був її син, що міг останню сорочку віддати, а гроші для нього не важили нічого.

– Добрим і хорошим був мій Максимко, – не вгавала, плакала. – Дуже тяжко нам зараз. Боюся одного, хоча й вірю, що недаремно наші діти пішли. Молю Бога, щоби зажилося нам так, як вони хотіли. Всі, хто загинув, – світлі душі, – стала завершувати свою розповідь. – У кожного була особлива любов до України, вони хотіла добра і щастя для нашої держави.

Поховали Максима в лицарських обладун-ках, у могилу поклали щит, меч і шолом.

ПОДI¯

ОКСАМИТ11the same as he was, which stood for the dignity and Ukraine: in it’s integrity and prosperity. He lived by Maidan. Five times he was there. He came home for two days… She said to him, «Bohdan, you are physically present at home, but your soul and heart are there.» He knew consciously that he was going to fight, because he went from the house at 6 p. m., when a cleanup took place on Institute and Hrushevsky Streets. I understood that could be everything, but did not expect and did not believe that it would affect most of our family.But the will of God is for everything But everything – the will of God…

Mr. Bohdan was seriously wounded by sniper bullet to the abdomen in the 20th of February. Man was so strong that lying on a stretcher and seeing his insides, managed to call his wife and say,» Olga, I am seriously wounded. Do not feel spine and legs, on the belly – lacerated wound, I can see guts …»

– He was standing in self–defense during night from 7 till 8 p. m. night, – Ms. Olha told about the last hours of life of her husband-hero. – When I called him in the morning, thought, that he was having a rest, but she heard the whistle of bullets in the receiver. «Bogdan, what is this?» – I asked. And he told me, « Olha, here we have hot time. Do not have time to sleep as centurion comes and says, that the battle begins… But do not worry,»– comforted. He was so optimistic!

On the way to the hospital Bogdan Ilkiv lost a lot of blood. He was operated and because he was physically healthy, stayed two more days in intensive care. In 22nd, Saturday, his life ended.

– You know, they say that did not die, but has passed from earthly life, early to the life of heaven, eternal – shared reflections Olga Ilkiv. – When Bogdan went and I was called to say goodbye, he had such beautiful smile – shining, happy, because in life was serious, even joked, not laughing. And I realized even thanked God that my husband really got into the kingdom of heaven, and saw the grass radiance of God, that lightness and clarity, that God’s grace. I believe that it is good for all of them there … But even now Bohdan helps us…

– But how? – I asked in surprised.– I have two older parents, they are 84 and 86 years old. Then

they were ill, I had a lot of problems and it was very hard, – said Mrs. Olga. – I had a dream that I was still asleep, and approaching Bohdan was approaching me and put his hand on me and said: «Olha, hold on.» You know, I get up early and feel his support. Since then, think that he is at work, or on Maidan or on business trip, but I have notfeeling that he is dead, I don’t. There is a sense that he is alive. And – summed up woman – a lot of people have been called to Maidan, but this hundred – is chosen by God. Here we deal with psychologists and all those who have lost the dead, understood, – they were the best people, the true patriots.

«I GO FOR YOU!»… Bus from relatives of killed people quickly passed streets of

Kyiv, went to Irpin, where thanks to the efforts of the civil initiative «Family of Maidan» and psychologists took place meeting of those, who were united by common grief. I sat next to tearful mother, dressed in black, and listened to her story – sad, unbearable, excruciating. About the loss of son, about 34-year old Cossack and soldier, citizen of Vinnytsia Maxym Shymka, handsome and fearless. One of the first who joined the ranks of heroes of Heavenly Hundred.

He was ordinary mechanic, bu he knew history very well and enjoyed working with metal – said Ms. Zoya Kuz’menko– He was a Cossack and a member of the club of historical reconstruction «White Wolf». Max was on all Maidans! And the winery caught « titushky « and he guarded «Tax» Maidan with Cossacks guarded, and «Retirement» … He had a keen sense of justice. I repeat often that

my late son born in the fourth century, for he was a knight and lived by a mighty code … not once said: «I will brought on the shield, if I die… I do not die on the couch, I will taken away into the sky by Valkyries»– Ms. Zoya remembered goddess who, according to Norse mythology, took the most heroic dead of the battlefield. – Even was saying that» my wife will be Valkyrie» – admitted mother, not tired to wipe speedy tears from her tired eyes. – When he was seventeen years old, wrote a poem in which he asked: «Gods, give me a sign, when I have to go to defend Motherland. Then tale me to you…» Now I am surprised how he could know this in advance! So when we asked Maxym to remain at home, he only said, «I am going for you. If not me, then who.»

Maxym Shymko several times came to Maidan and was killed one of the first on the 20th of February, rescuing wounded. Mother said that her son always said, that according to the chivalrous code, we do not leave our on the battle field. And so he began to pull his sworn brother and other guys with wooden shields ran to cover him, but sniper was not slow and killed them all. His bullet hit carotid artery of Maxym and came up under the shoulder blade.

He had nothing with him. only ticket, he came from Vinnytsia – then told Ms. Zoya – though I was away, at home, I felt that he was killed. When I sat in front of TV, without departing from live broadcasts, I saw the shoes of my son, he was lying, covered, at St. Michael’s Cathedral. I cried then, that it was our Max. Husband with son Pavlo,

who stayed at home just because he broke his leg the day before, and because of this he didn’t go to Maidan, comforted me. But in the evening we started coming sympathy started to come for us from all country.

Zoya Semenivna is not tired to repeat how good was her son that he could give the last shirt and money, which didn’t cost anything for him.

– Kind and good was my Maksymko – didn’t quieten, cried. – It is very difficult to us now. I’m afraid of one, although I believe that our children went not without reason. I pray God so that we’d begin to live as they wanted. All those who died light souls – began to finish her story. – Each had the special love for Ukraine, they wanted good and happiness for our country.

Maxym was buried in knightly armor, shield, sword and helmet were laid to the tomb. Many, many people came to say goodbye to their countryman, so the funeral continued for seven hours in Vinnytsia.

EVENTS

ОКСАМИТ 12– I have not seen those people, because I was only looking on the

hands of my son watched – admitted mother. – They were so smutched! – began to cry. – And I warmed those hands, thought they become warm and he – held their breath. And finally continued: – Always said, «I want that memory remained after me.» So at school, where he studied, has already established a memorial plaque. In the grandmother’s village people want to call street by his name and familiar Scouts – squad. The memoryabout my son will live, as he wanted.

Finally, Ms. Zoe said that two familiar girls saw the same dream during one night. Asif Maxym in linen shirt was going by wheat field. Sky on the top was very blue and he was stroking the tops of spikelets.

– You can see that – it is yellow and blue flag – reviewed mom the dream. – That all the heroes of Heavenly Hundred protect Ukraine keep hundreds of Heaven and will not let that happen to us yet something very annoying …

– My dear people, please know we will never disgrace the honor and glory of young men who gave their lives for all of us – said to the centurion of Maidan Oleksandr Vorobyov. Man said enthusiastically and convincingly. – Believe me, we will never leave nor you, nor the ideas for which competed together with boys … You gave birth to the nation of heroes, warriors, whose courage was a thousand times more than of all of us together! That’s why you deserve respect for the rest of your life. The people of Ukraine will live happily, only because Heavenly Hundred laid the beginning of truth on this island of freedom in the center of Kyiv. They gave us hope. And we, in turn, will carry the glory and honor to the end of our lives.

Glory to Ukraine! Glory to Heroes!Zhanna Kuyava

Багато-багато людей прийшло попрощатися з земляком, тож похорон у Вінниці тривав аж сім годин.

– Я тих людей не бачила, бо тільки на руки синові дивилася, – зізналася мати. – Які вони були в сажі! – захлипала. – І я ті руки гріла, думала, що вони зігріються і він, – подих затамувала. А врешті продовжила: – Все казав: «Хочу, щоб пам’ять про мене лишилася». То в школі, де вчився, пам’ятну дошку вже встанови-ли. У бабусі в селі хочуть вулицю його іменем назвати, а знайомі скаути – загін. Житиме пам’ять про мого синочка, як він і хотів.

Наостанку пані Зоя розповіла, що двом знайомим дівчаткам в одну ніч приснився однаковий сон. Буцімто пшеничним полем іде Максим у полотняній сорочці. Небо вгорі голубе-голубе і він гладить руками вершечки колосків.

– Можна зрозуміти, що то – жовто-блакитний прапор, – про-аналізувала мама сон. – Тобто всі герої Небесної сотні бережуть Україну й не дадуть, щоб сталося в нас іще щось дуже прикре…

– Дорогі рідні, знайте, ми ніколи не осоромимо честь і славу хлопців, які віддали життя за кожного з нас, – мовив на Майдані сотник Олександр Воробйов. Чоловік говорив натхненно й пере-конливо. – Повірте, ми ніколи не залишимо ні вас, ні ті ідеї, за які боролися разом з хлопцями… Ви народили героїв нації, воїнів, у яких сміливості було в тисячу разів більше, ніж у всіх нас разом! Тому ви заслуговуєте шани на все подальше життя. Народ України буде жити щасливо лише тому, що Небесна сотня заклала початок правди на цьому острові свободи в центрі Києва. Вони дали нам надію. І ми в свою чергу пронесемо їхню славу і честь до кінця своїх життів.

Слава Україні! Героям слава! ■Жанна Куява

ОКСАМИТ13

33-Й ДЗВІНОК ВІД МАТЕРІ,або Не збрехати після смерті

З ночі вона почала набиратимобілку сина – мовчить Майдан,сина хоче почути мати:калатає серце – снився «тюльпан».Чує дзвін половина сотні –з першого по тридцять третій дзвінок:а відповідати страшно сьогодні –хай ще їй побуде живим синок.Хай не зна: лиш іншими голосамивідтепер мобілка їй відповість…На лежачім – нетанучий сніг, як саван.Всі вросли в Майдан, приховавши вість.А хтось вірить, що материнська силадзвінка того ще розбудить сина.

ПЕРЕМОГА І ПОГАРЗі щонічника майданівця Івана. Щастя жити посеред Хре-

щатика у наметі донецькім! Влада закрила метро, яке перевозить щодня три мільйони, мотивуючи це загрозою терактів – насправді закрили, щоб народ не міг дістатися на Майдан. Паралізували все місто, і так триває три доби. Якби знаття, що ті, хто «покрỳчє», – такі покручі, і що втратимо сто побратимів убитих ще й викрадених «під патронатом» сина узурпатора та інших спонсорів терору, і що за три місяці проживемо тридцять років!.. І ховатимемо щодня по кілька героїв «Небесної сотні». З 18-го лютого влада почала відверто стріляти – на ураження: снайпери сиділи навіть на даху Нацбанку й ближче – в готелі «Україна», який раніше називався «Москва», а біля Жовтневого палацу моталися мобільні групи з АК. Якби вдалося ще восени на кожну владно-бандитську шию накинуть палену автошину, були б живими батьки й сини! Ця сотня смертей переповнила чашу нашого гніву: ранком 22-го лютого збиралися нехай і ціною життя штурмувати Адміністрацію през-а. Але… през утік! Зек утік зі страху! Це з’ясувалося вранці, коли на все готові відчайдухи пішли брати владне кубло… Скрізь пахне паленим, а на бруківці осів товстим шаром погар. До ночі виносили вбитих і поранених з готелю «Україна», їх несли до Ми-хайлівського Золотоверхого, який став і тимчасовим шпиталем. Загинули ж майже діти, як під Крутами: студенту Устимчику Голоднюку було 20, Романчику Гурику 19, а Назарку Войтовичу 17 літ – особливо боляче вдивлятися в його красиве найюніше обличчя! Хтось іще кілька годин тому біг виручати побратима і, підібравши пораненого, отримував свою кулю. Ставалися й дива: дівчина-волонтер Леся, яка врятувала не одного, сама отримала кулю снайпера й написала в смартфоні, що помирає й прощається з усіма, але, дізнавшись про це, Майдан відмолив її в Бога: по-мираюча ожила!..

Тисяч сто людей нині проводжали на Майдані одразу двох загиблих – одного зі Сходу, з Луганська чи Краматорська, й західняка, які померли від ран. Все кипить у мені. Хоч поет

і не радив вірші придумувать, звільню душу, – запишу-таки, бо самі придумалися рядки:

Лежать – блаженні і невинні.Стоїть мовчання нелукаве.І – громом: «Слава Україні!»,і відгомін – «Героям слава!»

Ця гречна галицька галузкана древнім древі Україниі східна ця – не вся ще

в друзках –сплелися майже

при корінні…

Однаково важкезні труни,за кожним по сто тисяч плаче,і натяглись між нами струни,тепер за кожним

«Плине кача».

– Хіба не рано вам до раю? –питають шахта й верховина.І грім: «Герої не вмирають!»А шепіт вуст при домовинах:«Смерть ворогам!»…

Зі щонічника майданівця Івана. Останній запис. Навіть новий наш прем’єр Арсеній Яценюк визнав, що «відставав на три кроки від громади Майдану». І коли ж нова влада надолужить відставання? Повертаюся на Донбас: нема сил терпіти – особливо після теле-сюжету про те, як Одеський митрополит московського «розливу» роздає сепаратистам у храмі зброю. Далі були кадри, як моспатріарх Кіріл привіз із Афону святу ікону «Дари волхвів» і зустрічається з іще презом Янеком – на Донбасі й у Криму. Показова навіть не сама змичка з роспатріархом-олігархом, який торгував безакцизним тю-тюном та горілкою, труячи вірян, – найцікавіше, що довірили взимку охороняти ікону з Афону тому самому… фашисту Гіркіну (поганяло Стрєлок), який, паралельно працюючи на ФСБ й зустрічаючись з «групами підтримки», сепаратистами-бандюками, вів підготовку до створення ідіотської ДНР з двоногими колорадськими жуками та «колорадськими лєнточками» – ще й консультується з шефом російських фашистів Баркашовим, який дає свої вказівки. Чому помовчують Меркель, Обама, Оланд – може, світ втрачає розум?..

«Сьогодні Іван покине Майдан» –пишу про себе в третій особі:пора додому, бо там – туманз вогнем – отруйнішим в кожній спробі.

Найнезбагненніше: як той народ, який народив Толстого і Достоєвського, Чехова і академіка Сахарова, за 15 років пере-творено гебістом-рашистом на народ-ідіот, що підтримує його в масі своїй?! Чи є цьому прощення і якесь пояснення?.. Україні потрібні президент і контрнаступ, а Європі – антипутінська коаліція, якщо Європа не хоче бути знов у лайні!.. Майдан – серце світу, і невже світ схильний до суїциду?..

Треба не забути вдома знайти важливі сліди: спитати діда, якого вчив мови й літератури молодий Василь Стус, про давню підлість Донбасу. Я щойно дізнався про таке: якось зайшов Стус до їдальні й замовляє обід, а якісь придурки із черги (невже шах-тарі?) кажуть: «Шо ж ты, падла, не говоришь на человеческом языке?» Почалася бійка… Треба дізнатися: хто були ті люди, і де це сталось? Як їм пояснити, що весь цей затхло-збродний, «гонящий порожняк» Донбас мізинця Стусового не вартий?!

Станіслав БОНДАРЕНКО

МАЙДАНИ І МАГНАТИ, АБО МАГІЯ МАГМИ(історично-детективна поема-кліп) фрагмент

Не плач, що це закінчилося – посміхнися, що це було.Габріель Гарсіа Маркес

ОКСАМИТ 14

Київська весна 2014 багата культурними подіями. Особливо насиченим видався травень. Однак, серед розмаїття заходів

презентація чергового номера Всеукраїнського суспільно-політичного журналу «Оксамит» була винятковою – не так часто наш видавець пропонує читачеві національний український продукт.

Нагадаємо, що перша презентація «Оксамиту», який вийшов у вересні 2013 року, відбулася у жовтні та зібрала у своєму колі багато однодумців, критиків, артистів, представників бізнесу, дипломатів. Після цього журнал отримав хоч і незначний, але розголос у суспільстві, були висловлені схвальні відгуки щодо появи україномовного видання на ринку вітчизняної преси.

Україна стояла на порозі підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, тому пролунали побажання зробити журнал двомовним – україн-ською та англійською. Що власне і втілили у життя його засновники на чолі з головним редактором Тамарою Маркеловою.

Не випадково, що це травневе дійство відбувалося в оазі укра-їнської культури – Київському Національному академічному театрі оперети. Адже обличчям третього номера «Оксамиту» став художній керівник театру, заслужений діяч мистецтв України Богдан Стру-тинський. Проникливо дивлячись на читача з обкладинки журналу, митець нагадує про те, що держава, яка не має належного ставлення до культури – програє, та висловлює переконання, що Закон України «Про національний культурний продукт» має діяти вже сьогодні.

Мало хто з присутніх на презентації не встиг погортати журнал, а то й перечитати його повністю. Тому, як зі сцени,

так і в більш вузькому колі, лунало багато пропозицій, друж-ніх порад, критичних зауважень. Головний редактор Тамара Маркелова, звертаючись до присутніх, подякувала за підтрим-ку видання. «Сьогодні журнал «Оксамит» впевнено стоїть на засадах відродження української культури, подолання кризових явищ у національно-патріотичному вихованні, пере-кручуванні історичних фактів. Зв’язок з нашим минулим, що так намагалися перервати ідеологи-найманці, ми будемо відкривати і доносити до нашого вдячного, можливо і скеп-тичного читача.

Колектив редакції добре усвідомлює, у який складний та відповідальний час нам треба жити, творити, діяти. Суспільство потерпає від масштабної інформаційної ві-йни, тому на противагу маємо доносити всіма можливими способами якісну правдиву інформацію. Життя коротке, а слово вічне», – наголосила Тамара Маркелова.

На заході були присутні Надзвичайний і Повно-важний Посол Республіки Малазія в Україні Пан Чуа Теонг Бан, секретар НСПУ Сергій Грабар, президент Асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів України Олександр Афонін, професор-філолог Юрій Ковалів, голова Азербайджанського культурного центру в Україні, народний артист України Гурбан Абасов, голо-вний лікар клінічного санаторію Жовтень» Олександр Владимиров, письменники, поети, колеги-журналісти та інші. Більшість із них не лише вітали появу цього видання, а й по-дружньому аналізували його, додаючи свої поради й побажання. Були тут і дипломати з різних країн, представники діаспор, громадських організацій. А кращі артисти театру голосисто й щиро вітали зібран-ня провідними аріями з оперет та піснями – і піднесений настрій панував протягом усього святкового вечора. ■

ПОДI¯

ЖИТТЯ КОРОТКЕ, А СЛОВО ВІЧНЕ

ОКСАМИТ15

USAID в Україні розпочинає нову програму з розвитку під-приємницьких та лідерських навичок задля забезпечення більш широких можливостей для жінок та сприяння

гендерній рівності. 18 червня 2014 р. USAID/FINREP-II про-вела у Торгово-промисловій палаті України в Києві урочисту церемонію відкриття програми «Розширення підприємницьких та лідерських можливостей для жінок» Захід відвідали потенцій-ні партнери програми, у тому числі представники громадських організацій, вищих навчальних закладів, державних органів України, а також інші учасники громадянського суспільства. У заході взяв участь Голова Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) д-р Раджив Шах, який відповідає за діяльність організації в усьому світі.

Вітаючи урочисту це-ремонію відкриття нової Програми д-р Раджив Шах зазначив, що через Агент-ство США з міжнарод-ного розвитку (USAID) американський народ вже 50 років надає економічну та гуманітарну допомогу у всьому світі. В Україні до-помога USAID зосереджена на трьох сферах: охорона здоров’я та соціальний пе-

рехід до ринкової економіки, економічне зростання, демократія та врядування. USAID надає технічну та гуманітарну допомогу Україні з 1992 року.

Програма «Розширення підприємницьких та лідерських можливостей для жінок» – це трирічна ініціатива, спрямована на надання допомоги жінкам у підвищенні їхньої фінансової грамотності, розвитку навичок ведення бізнесу, доступі до фінан-сових послуг, а також у забезпеченні можливостей для виконання жінками провідних ролей, у тому числі наставництво та навчання інших жінок.

Виступаючи перед учасниками Програми «Розширення підприємницьких та лідерських можливостей для жінок» народний депутат України Ксенія Ляпіна звернула увагу присутніх на той факт, що за статистикою 65 відсотків малого бізнесу в Україні має жіноче обличчя. Серед сотні найбагатших українців не набереться і 10 жінок. Що ж стається, куди зникає по дорозі оте жіноче обличчя? Власне з цими питаннями і треба роз-биратися Програмі.

«Я переконана, що українські жінки мають і хист, і можливості розвивати свій бізнес до великих висот та забезпечення гідного життя. Є багато перепон на поступальних етапах досягнення соціальної не-залежності. У серйозному бізнесі так само як і в по-літиці, і в державному управлінні відсоток жінок набагато менший, ніж чоловіків. Є над чим думати, є над чим працювати».

Ксенія Ляпіна наголосила, що сьогодні для українського жіноцтва настав час викликів – йде

війна проти України. Це не просто конфлікт. Це реальна війна хоча і специфічно організована. Війна як пра-вило має чоловіче обличчя. На жаль, наших чоловіків вона сьогодні забирає. Часто – це керівники біз-несів та, відчуваючи свою відповідальність перед суспільством, вони змушені добровільно йти воювати.

Треба, щоб Україна розвивалася і жила. І наше завдання, як це буває під час війни, витягувати українську економіку. Чому ви-кликів – зрозуміло, а чому – можливостей?

Світова спільнота на нашому боці, вона готова відкрити для нас ті двері, які були закриті десятиліттями. Ми стрімко можемо ввійти туди через реформи, просуваючи їх у всіх напрямах, щоб наші українські підприємства могли виходити на великі євро-пейські ринки з продуктами українського походження. Це наша перспектива. Нарешті зможемо вирватися із того анклава, у який весь час нас втягували, переконуючи, що нас там не чекають. Насправді – це той короткий час, коли нас там чекають. Тому маємо посилити експортний потенціал своїх бізнесів, які мають жіноче обличчя. Саме на цій Програмі є доступ до фінансових ресурсів. Адже на власному ентузіазмі можна вести малий бізнес, але без серйозного фінансування великі бізнес-проекти реалізувати не вдасться. Кров економіки – це гроші і кредити. Необхідно адаптуватися до тих умов, які є у світі. Жінки мають посилити свою лідерську роль, використати цей час, коли співпали бажання і можливості, для стрімкого розвитку власної великої справи.

Направляючи кошти на розвиток підприємницької діяльності через подібні Програми, країни-спонсори сподіваються не тільки на покращання бізнес-проектів, а й на розвиток справедливого і демократичного громадянського суспільства. ■

EVENTS

ПРОГРАМА USAID/FINREP-II

Народний депутат України КСЕНІЯ ЛЯПІНА

д-р РАДЖИВ ШАХ

Урочиста церемонія відкриття програми «Розширення підприємницьких та лідерських можливостей для жінок»

ОКСАМИТ 16

Заява Володимира Путіна про те, що Росія і без України пере-могла б Німеччину у Великій Вітчизняній війні, належить до тих, які забуваються важко. Не варто наводити відомі всім аргументи на її спростування – варто згадати, що із чотирьох тричі героїв Радянського Союзу три – українці. А два наших спів-вітчизники – Павло Дубин та Іван Драченко стали не лише Героями Радянського Союзу, а й повними кавалерами Ордена Слави, всьо-го ж у СPCP таких було тільки

четверо. Ціна перемоги для України жахлива: загинули 4 млн військових і 4,5 млн цивільних українських громадян, 3,5 млн осіб евакуйовано на Схід, а 2,4 млн вивезено на роботи до Ні-меччини. Частково або повністю зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, знищено економіку України. То ж варто було б лідерам сусідньої держави визнати, що вклад українського народу у перемогу в Другій Світовій війні був аж ніяк не менший, ніж російського, й не применшувати роль України у формуванні Російської імперії взагалі. Це, між іншим, розумів і визнавав навіть цар Петро I, «що розпинав нашу Україну». Так, у своєму виступі в Сенаті Російської імперії він сказав: «Сей малороссий-ский народ зело умен и зело лукав; он яко пчела любодельная дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи русского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не по-сягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останеться не в авантаже».

Ризикну зауважити, що без внеску українців у процес дер-жавотворення Російська імперія мала би зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу.

Ось що пише відомий сучасний російський письменник, вчений і громадський діяч Василь Биковський: «Сибирь как минимум на треть этнографически можно считать украинской территорией» /«Дар Божий», Москва, 2005 г., ст. 159/. Не впев-нений також, чи входила б до складу Російської Федерації Камчатка, якби не подвиг українця – адмірала Завойка, котрий організував її оборону і врятував від окупації ще всередині XIX століття. Або, наприклад, чи існували б взагалі кілька великих міст Далекого Сходу, зокрема Хабаровськ, якби не по-движницька діяльність капітана Дяченка, що заснував їх і забез-печив освоєння тих земель. Я не кажу вже про християнізацію всього російського Зауралля, аж до Тихого океану і навіть далі – до Аляски включно, яку проводили починаючи з сімнадцятого століття переважно українці – випускники Києво-Могилянської Академії. Саме українське духовенство, душпастирі з берегів Дніпра несли слово Боже крізь усю Сибір аж до американського континенту.

Українці брали активну участь і в освоєнні Аляски. Більше того, вони навіть теоретично забезпечували, обґрунтовували цей процес. Так, випускник Києво-Могилянської Академії Михайло Антоновський, який народився в містечку Борзна, що на Чер-нігівщині, 1783 року склав секретну інструкцію для таємної експедиції, спорядженої для «дальнейших открытий и взятий в вечное владение российскому престолу в Северной Америке земель». У ній, між іншим, він пропонував там створити щось на кшталт Січі, добровільно переселивши на Аляску та прилеглі острови колишніх запорожців та українських козаків. За цю працю він одержав «высочайшее благоволение» звання майора й посаду секретаря Адміралтейської Колегії. Поліглот, що до-сконало володів багатьма мовами, став одним із найвпливовіших журналістів імперії, зробив блискучу кар’єру при дворі, написав десятки книг.

1795 року Михайло Антоновський видав п’ятитомну працю «Новейшее повествовательное землеописание…», яку 1796 року цариця Катерина II заборонила продавати. Михайла Антонов-ського навіть заарештували, щоправда, незабаром звільнили, бо в ній були надруковані його дослідження «История Малой Руси» та «Малороссийские козаки». Це були перші історико-етнографічні нариси про Україну та українців, де автор свідомо вирізняв із російської (великоруської) історії народ, який має свій етнопсихічний склад, особливості релігійного світогляду тощо. Антоновський вважав, що історія українців починається в Київській Русі, а росіян – з Московського царства часів Іва-на І. Він писав: «Малая Россия произвольно вошла в подданство Всероссийскому престолу быв перед тем… ни от кого незави-сящею, самоуправляемой республикански».

Українці і росіяни, вважав М. Антоновський, хоч і близькі, але все ж таки різні народи, кожен зі своєю історією. За ці «подрывные сочинения», «возмутительные места» та вислов-лений «сепаратизм» (так тоді називали український патріотизм) Михайло Антоновський остаточно потрапив у царську немилість та був репресований.

«Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолже-нием не московской, а киевской украинской культуры… Таким образом, украинизация оказывается мостом к европеизации». Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, якого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року в Парижі, коментарів не по-требують.

І один із таких «мостів до європеїзації» проклав Агапій (Андрій) Гончаренко (Гумницький) – монах Києво-Печерської Лавриродом із Київщини. Коли Аляска перейшла від Росії до США, Агапій Гончаренко після довгих життєвих перипетій вже жив у Сан-Франциско, де займався видавничою справою, гроші на яку збирав протягом усього життя. Він був чи не пер-шим національно свідомим українцем в Америці. Його цілком заслужено називали «аляскоманом».

Цей «козак у рясі» особливо ставився до корінних жителів Аляски і прилеглих островів – алеутів, вважав їх козаками. У своїх «Споминках» він пише: «Дай тільки, Боже, алеутам

«...РОССИЙСКОЕ ЦАРСТВО ОСТАНЕТЬСЯ НЕ В АВАНТАЖЕ»

ДАНИЛО КУЛИНЯК

СТОРIНКА IСТОРI¯ОКСАМИТ 16

ОКСАМИТ17

Putin’s request about, that Russia and without Ukraine will win Germany in Great Patriotic War, belong to those, which forget too fast. It’s not worth to give famous arguments to all for its rejection – it is required to recollect, that out of 4 thrice heroes of Soviet Union three – Ukrainians. And two our compatriots – Pavlo Dubin and Ivan Drachenko become not only Heroes of Soviet Union, and full companionages of fame, totally in USSR, there were only 4. The price of victory for Ukraine is horrible:4 mln of militaries died and 4,5 mln of civilian Ukrainian Citizen, 3,5 mln of people were evacuated to the East, and 2,4 mln were carried out to the works in Germany. 714 cities and villages partially or completely were destroyed, 28 thous. Villages eliminated with economics of Ukraine. It was needed for leaders of neighbouring state to admit, that contribution of Ukrainian people during the Victory day in Second World War was as not less as Russian, and do not reduce role of Ukraine in Formation of Russian Empire generally. Between this, even Emperor Petro I understood and realized, «that crucified our Ukraine». So, in his report in Senate of Russian Empire he told: «This little Russian nationality very clever and very cunning; he is like bee gives for Russian State and the best honey is mental, and the best wax for candle of Russian education, but he has sting. How long Russian will love and respect him, not invading on freedom and language, earlier he will be ox sub jugular and with light of Russian Education, but since it will be invaded for its freedom and language, so out of it dragon teeth will grow, and Russian Empire will be not in avantage».

I risk to admit, that without Contribution of Ukrainian in process of state formation Russian Empire would have quite another borders, especially to the East from Ural.

Look, that famous Modern Russian Writer writes, scientist and stateman Vasyl Bykovskiy: «Siberia as minimum for third ethnographically it is possible to consider Ukrainian Area»/«God-given talent», Moscow, 2005 y, article. 159/. I’m not sure, also, if Kamchatka entered to the structure of Russian Federation, if not heroic deed of Ukrainian – admiral Zavoika, who organized its defense and saved from occupation in the middle of XIX century. Or, for example, if some big cities of Far East existed with exception of Khabarovsk, if not activity of captain Dyachenko, who found them and provided capturing of those lands. I do not tell anything about Christianization of all Russian Trans Urals till Pacific Ocean and even further – till Alaska included, which it was done starting from 17 th of century basically Ukrainians – graduators of Kyiv-Mohyla Academy. Ukrainian clergy, soul pastors from the shores of Dnepr carried the word «God» through all Siberia till American continent.

Ukrainians took active part and in capturing of Аlaska. Furthermore, they even theoretically provided, justified this process. So, graduator of Кyiv-Мogilianska Academy Мichailo Antonovskiy, who was born in the city of Borzna, it is located in Chernihiv, in 1783 made secret instruction for secret expedition, forwarded for «further openings and capturings into possession in perpetuity for Russian throne in the lands of Northern America ». There, meantime he offered to create there

something like Sich, willingly resettling to the Alaska and attached islands of ex Zaporozhtsev and Ukrainian Cossacks. For this work he received «Supreme benevolence » majorship and secretary position of Аdmiralty Collegium. Polyglot, who perfectly spoke several languages, become one of the authoritative journalists of Empire, made glorious career at court, edited 10 books.

In 1795 Мichailo Аntonovskiy edited five volume work «New narrative land-description…», which 1796 czaritza Кaterina II forbided to sell. Мichaylo Аntonovskiy was arrested /to be honest, he was liberated/, because there his investigations were printed «History of Мalaya Rus » and «Мalorossiyskiye Cossacks». It was the first historical ethnographic descriptions about Ukraine and Ukrainians, where author differentiated from Russian (Russian) history people, who has its ethno psychic composition, peculiarities of religious world view etc. Аntonovskiy considered, that history of Ukrainians start in Kiev Rus, and Russians – from Мoscow empire times of Іvan І. He wrote: «Мalaya Russia randomly entered into citizenship for All Russian altar to be not independent from anybody, self-governing republic wide».

Ukrainians and Russian, Аntonovskiy considered, even close, but they are different people, each with its history. For these «works», «ridiculous places» and «separatism» (Ukrainian patriotism was called) Мichailo Аntоnovskiy finally came into disgrace imperial and was repressed.

«That culture, since Petr times lives and developed in Russia, is limited and with continuation not Moscow, and Kiev Ukrainian Culture… In such a manner Ukrainization is the bridge Europeanization». This is the words of Famous Russian of citizen-political leader of Knyazh Мykola Тrubetskoy, whom it is difficult to be suspicious in Ukrainian nationalism, were written in 1926 року in Paris, comments do not require.

And one of such «bridges to Europeanisation» made Аgapiy (Аndriy) Goncharenko (Gumnytskiy) – monk of Кyiv – Pecherska Lavra by birth from Kiyivzhina. When Аlaska separated from Russia towards USA, Аgapiy Goncharenko after long life efforts have already lived in San- Francisco, where was dealt with famous business, money

«...RUSSIAN EMPIRE WILL REMAIN NOT IN AVANTAGE»

Агапій (Андрій) Гончаренко

(Гумницький) 

PAGE OF HISTORY ОКСАМИТ17

ОКСАМИТ 18волю і науку, по натурі вони розумні і добрі, вони ж наші крівні… Наше общежитійне козацьке джерело гарно й чисто сохранилось на виспах в Алясці…». Учений чоловік народної просвіти ви-толкував розумним алеутам: «Ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали». Це можна пояснити тим, що під час колонізації Аляски і прилеглих до неї островів Камчатки Московією 17–18 століттях у складі російських загонів було чимало українських козаків, котрі, можливо, були домінуючою і керівною силою.

Схоже на те, що пропозицію Михайла Антоновського, ви-словлену в секретній інструкції 1783 року, переселити частину українських козаків на Аляску й прилеглі до неї острови, царизм таки врахував і навіть реалізував… До таких висновків спонукає більш вивчена історія колонізації і освоєння Камчатки, де досі є чималеньке селище з назвою Запорожжя.

Українці були одним із найвагоміших чинників християнізації та освоєння Сибіру й далі на Схід, тим більше, що царизм всіляко заохочував цю міграцію і широко практикував заміну різних суво-рих покарань (наприклад, смертної кари, каторги чи ув’язнення) виселенням в Сибір, як правило, довічно, але вільним. Показовою в цьому є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, який 1672 року був засуджений московським царем до страти, яка згодом була замінена ув’язненням, засланням, а зрештою за кілька років після арешту призначений царським воєводою в Бурятії, в Забайкаллі, де увійшов в історію як бурятський національний герой. Про нього та його сина Петра, загиблого в бою з китайськими хунхузами, буряти навіть склали пісню, і досі її там співають. Років зо тридцять тому я був на його могилі в Селенгинську.

Разом із Дем’яном Многогрішним репресували всю його родину – було вислано в Сибір не лише його сім’ю, а й родичів. Та всі вони з часом зробили там цілком успішну кар’єру. Так, брат Дем’яна Многогрішного, чернігівський полковник Василь Многогрішний, після арешту вже в засланні командував загоном царських військ у Красноярську, став там ледь не царським воє-водою. Племінник Дем’яна Многогрішного Михайло Зинов’єв, який згодом прибрав прізвище Многогрішного, засланий до Якутська, став представником царя в Анадирі на Чукотці, а 1702 року очолив експедицію на Камчатку, торуючи дорогу для групи українських священнослужителів, ченців Києво-Печерської Лаври та з інших обителей – першої християнської духовної місії на Камчатку, готуючи таким чином християнізацію аборигенів цього півострова.

1705 року митрополит Тобольський і всього Сибіру Філофей (в миру –Філофей Лещинський з України, випускник Києво-Мо-гилянської колегії) посилає першу духовну місію, яка складалася переважно з українських священнослужителів, аж на Камчатку, де вони заснували Успенську пустинь із першим камчатським храмом на честь святого Миколая Чудотворця. Тож нещодавно православний люд Камчатки відзначив 300-річчя християнізації півострова, яке започаткували місіонери з далекої України.

Взагалі, якщо вдуматися і проаналізувати історичний процес, то не буде перебільшенням сказати, що Сибір значною мірою європеїзований саме українцями, і українці (хоча більшість із них зрусифікувалися) становлять принаймні третину всього населення нинішньої Росії за Уралом, передусім – у Сибіру та Далекому Сході. ■

Данило Кулиняк,член Національної спілки письменників України,

головний редактор часопису Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих «Зона»

for which he was collecting all his life. He was the first nationally Ukrainan in America. He was called «alaskoman».

This «Cossack in long robe» especially treated to the inhabitants of Alaska and attached islands – Aleuts, considered them Cossacks. In his «Memories» he writes: «God, give only, for Aleuts will and science, as nature they are clever and kind, they are our blood … Our everyday Cossack source good and clearly kept in Аlaska…». Scientist man of people’s education explained for Aleuts: «You name yourself Cossacks and do not like Russian, that they steal you ». This possible to explain that, during colonization of Alaska and attached to it islands of Kamchatka Мuscovy in 17–18 centures in the structure of Russian, Ukrainian Cossacks were present, who, perhaps, were dominated and managing force.

It looks like, that offer of Michailo Antonovskiy, mentioned in secret instruction 1783 року, to resettle part of Ukrainian Cossacks towards Alaska and attached to it islands czarism took into account and even came… till conclusions, induces History of Colonization and capturing of Kamchatka, where Zaporizhya.

Ukrainian were one of the interesting factors of Christianization and capturing of Siberia and further, to the East, all the more, that czarism encouraged this migration and spreadly practiced the change of different strict punishments (for example, death punshments, hard labor or prisoning) resettling to Siberia, as a rule, until death, or вільним. The sign in this is the destiny of Ukrainian Hetman Demiyan Monogogrishniy, who in 1672 was criticized by Moscow czar till punishment, in time changed with prisoning, exile, and eventually with some years after arresting was assigned by szar commander of an army in Buryatia, in Trans Baikal, and came into History as a Buryatskiy national hero. About him and his sun Petro, died in the battle with Chinese Honghuzi, Buryates even made the song, until now it sounds there. Thirty years ago I was in his tomb in Selyenginsk.

Together with Demyian, all his family was Многогрішним was repressed – together with him was sent into Siberia not only his family, and relatives. And all they meanwhile made successful career. So, brother of Demiyan Mnogogrishniy, chernigivskiy colonel Vasyl Mnogogrishniy after arresting in exile was commander of szar forces in Krasnoyarsk. Nephew of Demiyan Mnogogrishniy, Michailo Zinoviev, who meanwhile changed surname Mnogogrishniy, exiled to Yakutsk, become representative of szar in Anadyrya in Chukotka, and 1702 headed expedition to Kamchatka, making the road for the group of Ukrainian of Churchmen, monks of Kyiv-Pecherska Lavra and from others інших residents – the first Christian ecclesiastical mission to Kamchatka, preparing for Christianization aboriginal of this semi island.

In 1705 metropolitan Tobolskiy and all Siberiya Filophei (in the world – Filophei Leshinskiy from Ukraine, graduator of Kiev Києво-Мogilianskiy college) sents the first ecclesiastical mission which composits of Ukrainian churchmen, to Kamchatka, where they made Uspenskiy desert land with the first Kamchatskiy temple on the honner of saint Mykolay Chudotvorets. So recently orthodox people of Kamchatka celebrated 300-years of Christianization of semi island, which was began by missioners from far Ukraine.

Generally, if to think and analyse historical process, it would not be exaggeration to say, that Siberia to some extent is Europeen by Ukrainian, and Ukrainian (most of the part Russified) become third part of all population of Russia behind Ural, before all – in Siberia and Far East.

Danylo Кulynyak, member of national union of writers of Ukraine,

head editor of history description of Ukrainian nationwide community of political prisoners and repressed «Zona»

СТОРIНКА IСТОРI¯ОКСАМИТ 18

ОКСАМИТ19

Вона не визнавала в собі українського початку – цуралася. Страшенно дратувалася, коли виникали будь-які підозри щодо її неросійськості. І своє українське походження

усіляко замовчувала. Так, то була велика поетка (не хочеться наголошувати на слові російська) Анна Ахматова, або, якщо відкинути цей псевдонім, яким стало прізвище прабабусі-та-тарки – Ганна Горенко. Не доведи Господи комусь було згадати батькове прізвище…

Народилася Ганна Горенко у передмісті Одеси, навчалася у Києві, тут таки й вінчалася з Миколою Гумільовим. Але є в Україні ще одна малознана місцинка, яку можна сміливо назвати родовим гніздечком Горенків. Це – село Слобідка-Ше-лехівська на Хмельниччині, де сьогодні проживає менше як дві сотні людей.

Поділля у біографії Ганни Горенко з’явилося завдяки її дідо-ві Еразму Стогову, який був керуючим канцелярією київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова. Зібравши за період служби трохи грошей, він купив маєток у селі Снитівка Летичівського району на Хмельниччині. Після цього успішно віддав заміж за сільських поміщиків чотирьох своїх доньок. Не знайшлося пари серед місцевих женихів лише найменшій Інні – матері Ганни. Відтак, Інна вийшла заміж за Андрія Горенка – інжене-ра-механіка флоту з Севастополя. Час від часу гостювала або у Слобідці-Шелехівській, або в сусідніх Літках у сестри. Ганна Горенко не надто любила тітку Анну Вакар, але доля розписала все по-своєму і мати Ганни 1925-го року була змушена назавжди переїхати до садиби Вакарів.

За спогадами свідків, які були живими ще 1989 року, вперше Ганнуся Горенко приїздила до садиби родичів, коли їй було 17 років. І ті спогади не пов’язані з літературою. Казали люди, що Ганна ходила дворами з лозиною і радила, де копати криницю, проявляючи таким чином здібності біоенергетика. Тоді ж, її ма-ти Інна Еразмівна розлучилася з батьком Андрієм Горенком. Пізніше, під час другого візиту до Вакарів, уже з мамою, Ганна напише про Слобідку-Шелехівську наступні рядки:

«Здесь все то же, то же, что и прежде.Здесь напрасным кажется мечтать.В доме у дороги непроезжейНадо рано ставни запирать».

Ставлення місцевих мешканців до цієї родини було шанобли-вим. Колишнім поміщикам дозволили доживати віку у маєтку. Київську квартиру родини на той час реквізували. Лише після смерті Анни Вакар та Інни Еразмівни Стогової-Горенко садибу віддали під сільську школу. А 1989 року в будинку було відкрито музей Анни Ахматової. Він доволі скромний як і будинок в ціло-му, але з неймовірною енергетикою. Сказати б позитивною – ні. Радше, глибоко-акмеїстичною, пошукальною, драматичною.

Дві експозиційні кімнати, в яких зібрані листи Анни Ахма-тової, її речі, фото та документи, пов’язані з долями чоловіка Миколи Гумільова розстріляного більшовиками та сина Лева, який двічі потрапляв до сталінських катівень.

За кілька десятків метрів від нинішнього музею у Слобідці-Шелехівській збереглися могили матері Анни Ахматової – Інни Стогової-Горенко та Анни Вакар.

Тетяна Землякова

СЛОБІДКА-ШЕЛЕХІВСЬКА У ДОЛІ АННИ АХМАТОВОЇ

Ганна Горенко з братами Андрієм і Віктором та сестрою Ією. В центрі — мати Інна Еразмівна (у дівоцтві Стогова)

PAGE OF HISTORY ОКСАМИТ19

ОКСАМИТ 20

Э ксклюзивно для читателей журнала «Оксамит» пред-ставляю своё видение роли и места непризнанного субъекта мирового права – Приднестровской Молдав-

ской Республики на региональной сцене с участием мировых звёзд геополитики: США, России, Евросоюза, ОБСЕ. Было бы неправильно оставить без внимания и находящихся за сценой геополитического представления режиссеров из НАТО и дири-жёров из Румынии.

Украина исключена из числа «звёзд», поскольку непосред-ственной соседке – ПМР уготована роль исполнителя. Пере-порученные Молдове через Румынию предложения США для Украины принять очередные меры по блокаде непризнанной страны, болезненно бьющие по карману украинского бюджета, равносильны приказу, и все мы знаем, почему.

По той же причине коммунисту-капиталисту Воронину в бытность его президентства хватило получаса душевной беседы с Послом Америки, чтобы в последний момент отка-заться от встречи с Президентом Путиным и не подписывать парафированный им Меморандум Козака, определяющий особый статус ПМР в общих границах Республики Молдова.

Инфантильность внешней политики Украины на юго-западе своих границ, а именно, в треугольнике Днестровского Междуречья, объясняется, кроме диктата США и Евросоюза, активным противо-действием украинскому влиянию в регионе российского фактора.

Заключительную точку в расстановке внешних сил влияния на Левый Берег, вплоть до нынешнего безальтернативного протектората России над Приднестровьем, поставили залпы по Правому берегу артиллерии 14-й Армии под командованием генерала Лебедя.

Постоянные финансовые дотации со стороны России в со-циальную и экономическую сферы самопровозглашённой страны и развивающееся сотрудничество на российских ресурсах утвердили зависимость Приднестровья от России. Естественно, кто платит деньги, тот и заказывает музыку.

С того момента совместными усилиями началась разработка механизма, способного систематизировать комплексные взаимо-отношения Правого и Левого берегов таким образом, чтобы они удовлетворяли не только стороны конфликта, но и гарантов – по-средников, а теперь еще и наблюдателей.

Со временем был выработан формат переговоров «5+2», дей-ствующий до сих пор и справедливо получивший ироническое прозвище «Приднестровский туризм» из-за смехотворно малого коэффициента полезного действия на протяжении более двух десятилетий после его запуска.

Командировки в различные страны для инсценировки перего-ворного процесса вполне устраивают и организаторов показухи, и чиновников от дипломатии, и участников шоу.

Однако, если в молдавском внешнеполитическом ведом-стве деятельность Бюро по реинтеграции расколотой страны имеет практический смысл, то в украинском МИДе должность спецпредставителя по приднестровскому регулированию длительный период служила станционным залом ожидания, только не поезда, а вакансий Посла или другой подходящей должности.

Сожалею о напрасных попытках ознакомить Харченко Игоря Васильевича с выношенной десятилетиями Концепцией внешней политики Украины на юго-западном направлении, обеспечива-ющей нашей стране региональное лидерство.

СТОРIНКА IСТОРI¯

ПРИДНЕСТРОВСКИЙ ТУРИЗМ — РЕГИОНАЛЬНЫЙ СПЕКТАКЛЬ

С МИРОВЫМИ ЗВЁЗДАМИ

ОКСАМИТ21Её первый вариант я начинал обсуждать с Виктором Крыжа-

новским, которого вскоре, как и коллегу Харченко, проявившего полное равнодушие к приднестровской теме, утвердили Послом, не важно в какой стране.

Такую же индифферентность к возможному прорыву на этом направлении проявили и в администрации президента Януко-вича, в самом начале своей президентской карьеры заявившего об амбициях регионального лидера.

Зато Янукович продлил за особые заслуги каденцию Посла Украины в Молдове Пирожкову даже после громкого скандала, связанного с презентацией председательства Украины в ОБСЕ. На ней Министр иностранных дел Кожара объявил приоритетом деятельности во главе ОБСЕ урегулирование приднестровского конфликта и с подачи Пирожкова радостно присовокупил о готов-ности президента ПМР Шевчука обсудить с ним вопрос статуса Приднестровья в единой Республике Молдова.

Однако, Евгений Шевчук не только не разделил радости Кожары, а ещё и публично возмутился приписыванием ему заявления, которого он не делал.

Как бы там ни было, но даже после получившего мировую огласку фиаско и при недоброй славе посольства, как лавочки, где торгуют паспортами и квотами на обучение в украинских вузах, Сергей Пирожков остался полномочно представлять нашу страну в Республике Молдова.

Более того, временное правительство доверило ему органи-зовать проведение очередных выборов Президента для граждан Украины, проживающих в РМ и ПМР, хотя усилиями Посла и его команды на прошлых парламентских выборах из 100 тысяч про-живающих здесь граждан Украины, проголосовало менее одной тысячи.

На нынешних президентских выборах также смог проголо-совать мизерный процент избирателей.

Даже если принять на веру оглашенное Пирожковым на пресс-конференции количество избирателей в два раза меньше реального – 50 тысяч, всё равно подобная арифметика наводит на мысль об особой миссии несменяемого господина Посла Пирожкова.

И никто меня не переубедит в том, что подобная антиукраин-ская политика по отношению к нашим зарубежным гражданам может быть оправдана какими-то высшими сверхзадачами или целями.

За четверть века существования самопровозглашённой Республики мне доводилось бесчисленное количество раз мониторить выданную «на гора» так называемую «аналити-ку» о прецеденте сепаратизма в маленькой Молдове, каждый раз поражаясь конформности мышления и рептильности её авторов.

Прецедент приднестровского сепаратизма с развитием этого явления в Украине перестал быть уникальным, потребовав от ав-тора Концепции внешней политики Украины на юго-западном направлении, обеспечивающей региональное лидерство, внести существенные коррективы в текст.

Рассмотрение происходящих в Украине событий через призму всей коллизии Днестровского разлома, от зарождения нераз-решимых мирным путём общественных противоречий до под-писания мирного Договора противоборствующими сторонами, вплоть до сегодняшнего дня, в качестве не только очевидца, но и участника судьбоносных для региона событий, привело меня к следующим выводам.

Если в ближайшее время не будут приняты взвешенные шаги по утверждению украинского влияния на юго-западе,

последствия могут быть непредсказуемыми, и вновь с большими материальными и людскими потерями для страны.

Всё могло быть иначе, если бы президент Кравчук не сдал молдавским спецслужбам приднестровскую делегацию во главе с Игорем Смирновым, прибывшую в Киев просить принять само-провозглашённую Приднестровскую Молдавскую Республику под юрисдикцию Украины.

Всё могло быть иначе, если бы Украина использовала шанс упрочить своё влияние в регионе, когда на последних прези-дентских выборах в Приднестровье тот же Смирнов в своей предвыборной Программе упор сделал на украинском факторе, как решающем, в судьбе приднестровского народа. ■

Владимир Лупашко-Музиченко

PAGE OF HISTORY

20 червня виповнюється 22 роки з дня, коли в Бенде-рах почався бій, що став центральною подією збройного конфлікту в Придністров’ї.

Придністровський конфлікт виник на початку 1990-х між центральною владою Молдови та самопроголошеною республікою Придністров’я. Пік протистояння припав на березень–липень1992 року, коли між сторонами виникло збройне протистояння, завершене підписанням мирної угоди.

Історично Придністров’я входило до складу Молдов-ської республіки із 1940 року, до цього було частиною УРСР. Етнічний склад Придністров’я складається із трьох умовно рівних за чисельною основних груп: українців, мол-дован та росіян. Саме мовна та етнічна відмінності стали головними передумовами для швидкої ескалації конфлікту.

Важливим фактором розвитку конфлікту стала присут-ність в Придністров’ї 14 радянської (пізніше російської) армії. Вона стала захисником інтересів місцевої еліти та населення в ході конфлікту, що починався. Багато в чому присутність армії завадила молдовській владі реалізувати силовий сценарій розв’язання конфлікту. 1992 року командування армією було доручено генералу Олександру Лебедю. Наразі проблему не вирішено, оскільки однозначно не визначено статус Придністров’я.

ОКСАМИТ 22

У рамках комунікаційної кампанії «Рига 2014 – Культурна столиця Європи» Національний художній музей України спільно з Посольством Латвійської Республіки в Україні

протягом травня провели чимало цікавих заходів. Кореспонденти «Оксамиту» зокрема відвідали відкриття фотовиставки «Наш шлях до незалежності» фотографа Ілмарса Знотиньша. Ви-ставку відкрила Надзвичайний та повноважний посол Латвії в Україні Д-р Аргіта Даудзе. Вона зазначила, що під час ре-волюції, яку зараз переживає Україна і яку переживала Латвія, культура є тим елементом, через який митці можуть висловити свої думки, почуття і звернутися до суспільства.

Саме такі глибокі почуття та переконання у есе «Чому ми лю-бимо Україну» висловив відомий журналіст, один із депутатів Вер-ховної Ради Латвійської Республіки, який голосував за Декларацію про відновлення незалежності Латвії 4 травня 1990 року Алексейс Грігор`євс. Ми пропонуємо ознайомитися з його змістом.

Чому ми любимо Україну? Саме чому, а не за що. Любов до Укра-їни так само багато говорить про нас, тих, що люблять її, як і про неї, і, можливо, навіть більше про нас. Чому ми, живучи за тисячі кілометрів від Києва, не спимо ночами, і, затамувавши подих, чека-ємо новин із Майдану, сумуємо за Небесною сотнею і переживаємо втрату Криму так, ніби це наші діти і наша земля. Чому?

Одне пояснення лежить на поверхні: разом із київським Майданом ми знову переживаємо події двадцятип’ятирічної давнини в Ризі: таємничі вибухи, якими, як ми тепер знаємо, радянські спецслужби готували введення надзвичайного стану, барикади, ОМОН, який орудував у Ризі 1990–1991 рр. зовсім як Беркут в Києві 2013 і 2014-го. Ті, хто у вас проти України, так схожі на наш Інтерфронт чверть століття тому – те ж бидло, і точнісінько ті ж мерзотні пики! Нам не потрібні політологічні трактати та юридичні диспути, нам і так все ясно. Ми чітко усвідомлюємо, хто тут наші, і хто чужі, хто правий, і хто винен, відчуваємо це всіма п’ятдесятьма роками радянської окупації так, ніби наші заслані до Сибіру бабусі й розстріляні в Літені та в чекістських катівнях дідусі нашептали нам, як треба бачити

Майдан і Крим, Луганськ та Одесу. Це спільне минуле, з якого ми в Латвії і ви в Україні намагаємося щосили вирватися і яке, в особі кремлівського вовкулака, чіпляється за нас усіма сво-їми кігтями і впивається в наше тіло своїми гнилими зубами. Пам’ятайте нечисть з «Вія»? Це Гоголь писав про них.

Однак наша любов до України стосується не тільки нашого загального минулого, яке ніяк не бажає минути. Вона не меншою, а може й навіть більшою мірою стосується сьогодення і нашого загального майбутнього.

У Литві та на сході Латвії, в Латгалії, на сільських дорогах, біля перехресть можна натрапити на скульптурне зображення Божої матері з серцем, ураженим безліччю стріл. Це Божа матір сумує про нас та про наші гріхи, їй болить разом із нами через наші прикрощі. Цей образ постає переді мною, коли я думаю про Україну. Україна зараз – це зівуща, кровоточива рана Європи, її скорботне серце, сповнене болем. Європа, можливо, цього поки не знає – занадто давно їй доводилося воювати за свободу. Для вас ця боротьба йде сьогодні, зараз і свобода у вас вистраждана.

Так сталося, що Україна зараз бореться, воює і приносить жертви не тільки за себе, але й за нас. Герой пісні «Снiги, сніги» платить борги за Україну в радянському концтаборі. Україна зараз оплачує борги всієї Європи. Ми в Латвії знаємо, що це так, а наші європейські друзі на заході не завжди це розуміють. Наш борг перед собою та Україною в тому, що ми були безтурботними, не вставали на диби, коли чули, що Росія – партнер і дружня країна, хоча завжди знали, що це не так. Можна обдурити наївних американців та західних європейців, занадто звиклих до спокою та благополуччя, але не вас і не нас. Ми бо знаємо, як воно є насправді. Росія хвора імперіалізмом і невідомо, перехворіє вона чи загине, завдаючи останні рани сусіднім народам.

Сталося так, що Україна друга, після Грузії, або третя після Грузії та Молдови, зазнала агресії від Росії. Україна водночас і досить вразлива, щоб бути ласим шматком для Росії, і досить велика, щоб Росія цим шматком вдавилася.

Ви на передовій лінії фронту. Ворог хитрий та підступний. Ані міжнародні домовленості, ані власне слово й підпис для ньо-го нічого не варті. Але на вашому боці правда і справедливість, у вас за спиною ваша рідна земля, ваш рідний дім, ваші родини, ваші друзі та все ваше життя.

На лінії фронту – ви. За лінією – Україна й ми. Ми самі б не відбилися, а ви – ви можете. Ось ще одна причина, чому ми любимо Україну. Це не лише ваш бій і не лише ваша війна. Ваша перемога – це й наша перемога. Ваша свобода – це й наша свобода. У цьому наше спільне сьогодення.

Путінський режим зазнає нищівної поразки і дні його вже злічені. Навіть якщо це не станеться завтра, це буде обов’язково. Ваша перемога відкриває вам і нам нове майбутнє. Спільне євро-пейське майбутнє. Поки ми вільно їздимо в Київ, Львів, Одесу, Полтаву без віз. Дуже скоро ми прийматимемо в себе українців без віз – у Ризі, Лієпаї, Вентспілсі. Україна матиме повне право вирішувати подальшу долю Європи, як одна з країн-учасниць Європейського Союзу. Київ знову займе своє місце як основний центр Східної Європи, найстильніше, найкреативніше її місто. Український голос, українське бачення і розуміння Європи, укра-їнський досвід боротьби за свободу – все це необхідно Європі. І в цьому запорука нашого спільного майбутнього.

Слава Україні! ■

ЧОМУ МИ ЛЮБИМО УКРАЇНУ?ПОГЛЯД

АРГІТА ДАУДЗЕ, АЛЕКСЕЙС ГРІГОР`ЄВС

ОКСАМИТ23

Within communication campaign «Riga 2014 – Cultural capital of Europe» The National Art Museum of Ukraine together with Embassy of The Republic of Latvia in Ukraine

organized many interesting events during May. Correspondents of «Oksamyt» in particular visited opening of photo exhibition «Our way to Independence» of photographer Ilmars Znotinsh. Exhibition was opened by Extraordinary and Plenipotentiary Ambassador of Latvia in Ukraine Doctor Argita Daudze. She noted that during revolution, which is passing through Ukraine and which passed through Latvia, is that element, through which artists can express their thoughts, feelings and address to society.

Exactly such deep feelings and beliefs were expressed by famous journalist, one of deputies of Parliament of Republic of Latvia, who voted for the Declaration of Restoration of Independence of Latvia on May 4, 1990 Alekseys Grigorievs in the essay «Why do we love Ukraine». We suggest to get acquainted with its contents its contents.

Why do we love Ukraine? Exactly why, not for what. Love to Ukraine just says a lot about us, who love it, that is why, not for what. Love to Ukraine just says a lot about those of us who love it, like about it, and maybe even more about us. Why we living thousands of miles away from Kyiv, do not sleep during nights, and with bated breath, waiting for news from Maidan, missing Heavenly Hundred and experiencing the loss of Crimea as if they are our children and our land. Why?

One explanation lies on the surface: with Kyiv Maidan we again experience the event which happened twenty-five years ago in Riga: the mysterious explosions, which, as we now know, the Soviet Security Services imposed the state of emergency, barricades, Special Police Force, which operated in Riga during 1990–91s and, just as Berkut in Kyiv during 2013 and 14s. Those of you who are against Ukraine, are so similar to our Interfront quarter of a century ago – the same rednecks and exactly the same dreadful muzzles! We do not need political science treatises and legal disputes, everything is clear for us. We see who are our people here and who are alien, who are right, and who are guilty, we feel it all the fifty years of Soviet occupation as if our grandmothers exiled to Siberia and grandfathers shot in Liten and chekist dungeons whispered to us, as we see Maidan and Crimea, Luhansk and Odesa. This common past, from which we in Latvia and you in Ukraine are trying to escape and are struggling in the face of Kremlin ghoul, which is clinging to us with all his claws and is biting into our bodies with his rotten teeth. Remember the uncleanness of «Viy»? That was Gogol, who wrote about them.

However, our love for Ukraine is not only our common past that does not want to go away. It is no less and perhaps even more concerning the present and our common future.

In Lithuania and the east of Latvia, in Latgale, on rural roads, at crossroads encountered sculpture of Our Lady with heart affected by a multitude of arrows. In such way Godmother is feeling sad about us and our sins, she is feeling ache with us through our sorrows. This image appears in front of me when I think about Ukraine. Now Ukraine – gaping, bleeding wound of Europe, it’s mournful heart is full of pain. Europe, maybe it does not know – too long ago, she had to fight for freedom long ago. For you, this fight is today, and now you have hard-suffered freedom.

It happened so that Ukraine is struggling, fighting and sacrificing not only for itself, but also for us. Hero of the song «Snows, snows» pays debts for Ukraine in the Soviet concentration camp. Ukraine currently pays debts for all Europe. We in Latvia know that it is so, and our European friends in the West do not always understand this. Our debt before ourselves and Ukraine that we were carefree, did not get up on our hind legs when we heard that Russia partner and friendly country, but always knew it was wrong. You can fool the naive Americans and Western Europeans, too accustomed to peace and prosperity, but not you, and not us. We know how it really is. Russia is ill with Imperialism and it is unknown if it overcome this illness or die, causing the last wounds to the neighboring nations.

It happened so that Ukraine the second after Georgia or the third after Georgia and Moldova experienced aggression from Russia. Ukraine at the same time sufficiently sensitive to be a tasty morsel for Russian, and is large enough to Russia to choke with this piece.

You are at the forefront. The enemy is cunning and crafty. Neither international agreements or your own word and signing are worthless for it. But on your side are truth and justice, your native land is behind you, your native home, your family, your friends and your entire life.

On the front line – you. Ukraine and we are behind. We ourselves are not affected, and you – can. Here’s another reason why we love Ukraine. It’s not just your fight and not just your war. Your victory – s our victory. Your freedom – is our freedom.

This is our common today.

Putin’s regime suffers crushing defeat and it’s days are numbered. Even if it does not happen tomorrow, it will be inescapable. Your victory opens up new future for us. Common European future. While we are free to travel around to Kyiv, Lviv, Odesa, Poltava without visas. Very soon we will accept Ukrainians without visas – to Riga, Liepaja, Ventspils. Ukraine has every right to make decisions about the future of Europe as one of the countries-members of European Union. Kyiv again takes its place as the main center of Eastern Europe, the most stylish, the most creative among it’s cities. Ukrainian voice, Ukrainian vision and understanding of Europe, Ukrainian experience in fighting for freedom – all these Europe needs. And this is key to our common future.

Glory to Ukraine!

WHY DO WE LOVE UKRAINE?OPINION

Photographer Ilmars Znotinsh, 1991, Latvia

ОКСАМИТ 24

Про те, що в країні необхідно провести дострокові пар-ламентські вибори, воліли би не говорити тільки ті, хто боїться, що не буде переобраний або втратить впливову

партійну більшість. Та за існуючої виборчої системи незалежно від того, кого обрано президентом чи кого оберуть у парламент, зміни можливі лише при зміні самої виборчої моделі.

В історії незалежної України діяло три виборчі системи, за якими громадяни обирали так званих слуг народу: найповажніших, які пишуть закони, у Верховну Раду України, депутатів рангом нижче, які, керуючись тими законами, втілюють їх у життя на обласному, міському, районному і селищному рівнях.

Перша з цих виборчих систем – 100-від-сотково мажоритарна. Тобто персоніфікована відповідальність того чи іншого депутата перед своїми виборцями, що він вірою і правдою служитиме їм і тільки їм, втілюючи обіцянки, викладені в його передви- борчій програмі.

Друга – пропорційна, де кількісний розподіл мандатів між партіями, представленими у Вер-ховній Раді, здійснюється пропорційно до кількості голосів виборців, які набрала та чи інша партія. Величезним недоліком пропорційної виборчої системи є непрозорість для ока вибор-ців закритого партійного списку.

І третя – змішана система виборів, коли 50 відсотків депутатів обиралися за мажоритар-кою, а інші 50 – за партійними списками.

На всіх виборах, а особливо до Верховної Ради 2012 року виявилося, що найнахабніше сфальсифікованою з трьох згаданих виборчих систем є мажоритарна.

Воно й не дивно. Бо мажоритарка – то відголос комуністич-ного минулого, коли результатами волевияву громадян маніпу-лював, засідаючи в обкомах, міськкомах і райкомах адмінресурс, керований Політбюро КПРС.

На біду, мажоритарна система вже у вільній Україні не тільки не звільнилася від шахрайських методів колишніх парторгів і комсоргів, а ще й «збагатилася» грубими методами тиску та відвертого підкупу, щедро явленого і профінансованого з боку великого капіталу.

Тому, якщо ця виборча система діятиме й надалі, то про якісні, а не декларовані зміни щодо покращання життя людей, не варто й мріяти. З-під мішка грошей олігархів не проб’ється на світ навіть малесенький паросток справедливого волевияву виборців. Таким чином, навіть дуже далека від досконалості виборча система за закритими партійними списками значно краща за мажоритарну. Хоча її величезним недоліком є осо-бистий і незаперечний вплив партійного лідера на формування списку кандидатів. Проте, зазначу, яким би великим той вплив не був, але у процентному відношенні він не настільки

загрозливий, як результат тиску й підкупу на мажоритарних виборах.

Отож у нашій системі виборів треба запроваджувати щось середнє, проміжне, змішане. Але не макітритись головою над чимось особливо геніальним і суто національним, а роззирнутися по світу, щоб нарешті помітити прогресивні виборчі системи, які себе виправдали в цивілізованих країнах Європи, зокрема в Польщі, Нідерландах, країнах Скандинавії та багатьох інших,

де панує демократія.У цих країнах діє виборча система за від-

критими партійними списками, коли вплив партійного лідера на формування списку кандидатів у депутати мінімізується. Не зникає. Але ж, погодьтесь, хай п’ять чи навіть і десять відсотків кандидатів, рекомендованих партійним лідером

у відкритий список, мабуть таки менше, як кандидатів у закритому партійному списку,

стовідсотково складеного з прізвищ за бажанням і до-мовленостями голови партії безпосередньо з кандидатом або його спонсорами-олігархами. Зловживань тут, здо-

гадуємося, безліч. Але навіть плата у кілька сотень тисяч чи й кілька мільйонів доларів за той чи інший

порядковий номер у закритому партійному списку – не найстрашніше зловжи-

вання з боку голови партії, який авторитарно складає

цей список.Небезпечним для роз-

витку демократії й пар-ламентаризму в Україні

є той факт, коли кандидат у депутати, проплативши прохідне місце в закритому партійному списку, будь-якої хвилини може стати «тушкою», тобто перекинчиком чи зрадником мети й завдань партії.

Не пригадаю, хто з отих перекинчиків пояснив вихід із парламентської фракції словами, які найліпше характеризу-

ють формування закритих партійних списків: «Я купив квиток на поїзд. Та ще й у купе першого класу. Але я не обіцяв їхати у тому поїзді до кінцевої зупинки».

Головна різниця між відкритими й закритими партійними списками полягає не тільки в мінімізації впливу партійного лідера на список кандидатів, а й, що головне, виборці, які голосують за того чи іншого кандидата, автоматично відда-ють свої голоси за партію, яка цього кандидата в депутати уповноважила взяти участь у виборах. А вже після того, коли партія пройде встановлений процентний бар’єр, виключно за результатами рейтингу членів партії, які взяли участь у виборах як кандидати, визначається кандидат від партії у депутати Верховної Ради.

Тобто система виборів за відкритими партійними списками практично унеможливить той сором і ґвалт, коли депутатами Верховної Ради не обираються, а ними просто стають особисті секретарші, водії, охоронці чи масажисти наших олігархів. Уяв-ляєте, який закон може написати колишня секретарка, масажист чи естрадна співачка?

ПОГЛЯД

QVO VADIS, УКРАЇНО?!

ОКСАМИТ25До того ж, коли б вибори за відкритими партійними списками

проводити не раз на п’ять років, а кілька раз провести через два, три роки, то через шість, сім років у нас буде цивілізований пар-ламент, в якому прийматимуться необхідні для людей і держави закони, а не відстоюватимуться інтереси олігархічних кланів.

Вкрай важливо, щоб депутат парламенту не міг обіймати цю посаду більше двох каденцій поспіль. Бо що бачимо? Деякі наші парламентарії зробили з депутатства не просто професію, а приватизували депутатство під себе.

Зрозуміло й те, що одразу виникне питання прохідного бар’єра для партій. Яким він повинен бути? Секрету немає. Чим він нижчий, тим демократичніша країна.

Сьогодні найнижчий прохідний бар’єр у Королівстві Нідер-ландів – 0,67 відсотків. Цього достатньо, щоб у парламентське крісло посадити одного депутата.

Якби щось подібне було б у нас, то за умови, що у Верховній Раді й надалі засідатиме 450 депутатів, вистачило б якихось 0,22 відсотки голосів виборців. Але тут є одна важлива деталь. Україна – не Нідерланди чи, приміром, не Польща, де відсутній поділ країни на схід і захід. І всі вибори, що відбулися протягом 23-річної історії незалежності України свідчать, що п’ять, сім партій, які проходять у парламент, цей поділ у свідомості грома-дян роблять ще непримиреннішим. Бо дві, три партії обов’язково представляють інтереси заходу, а дві – інтереси сходу. Ще декілька партій, ідеологія яких якщо і не ділить Україну, але й не об’єднує людей в громадянське суспільство, тримають в рукаві «золоту акцію», торгуючи голосами своїх депутатів. Отакий політичний бізнес.

Чи є вихід? Цивілі-зований і безболісний, який раз і назавжди, як-що й не поклав би край цій проблемі, то хоча б мінімізував її негативні наслідки.

Упевнений, якби в парламент нашої дер-жави з метою зменшен-ня впливу верховнорад-них партій пройшло ще вісім чи й десять партій, ідеологія яких об’єдну-вала б схід і захід, то бо люча проб лема,

яка роздирає сьогодні нашу країну, поступово б зникла. Але, щоб це сталося, прохідний бар’єр для партій не повинен бути більшим одного відсотка. Бо за якихось інших умов намір виправити ситуацію втратить сенс. Адже навіть два відсотки прохідного бар’єра практично не змінять склад партій, представлених зараз у Верховній Раді – знову в парламент потраплять ті, хто хазяйнує там сьогодні. І так само наші виборці блукатимуть по вічному колу безвиході, вкотре ошукані популістськими гаслами тих партій.

І ще одне. Важливо покласти край клонуванню партій, лік-відувавши оце сороміття, коли в Україні їх кількість перевалила за другу сотню. Понад двісті партій! Для чого? Відповідь проста. Для фальсифікацій на всіх парламентських виборах і при будь-якій владі: за часів Кучми, за правління Ющенка, Януковича.

Переконаний, що треба доповнити Закон України «Про по-літичні партії в Україні», зазначивши, що партії, які не беруть участь у парламентських виборах чи не подолали прохідний бар’єр, втрачають юридичний статус.

Тут автоматично виникає питання про порушення прав виборця. Тому варто наголосити, чим нижчим буде прохідний бар’єр, тим менше порушуватимуться свободи виборців, а партії зможуть себе проявити якнайкраще. Бо в статуті будь-якої партії чітко записано, що вона є партією парламентського типу.

І насамкінець. Нашу розмову почав крилатим виразом ла-тинян «Qvo Vadis?», який у перекладі українською найчастіше подають як «Куди йдеш?».

Іти, знаємо, можна й убік – ліворуч чи праворуч; іти можна й у зворотному напрямі. Тому, кажучи «Qvo Vadis, Україно?», вірю, що слова «Куди прямуєш, Україно?» сьогодні мають більше значення, ніж усі інші. Звичайно за умови, якщо в Україні запанує виборча система за відкритими партійними списками. Без цього Україна не прямуватиме у майбутнє, а її й надалі водитимуть по колу невтішних політичних та економічних реалій. ■

Петро Циганенко,доктор економічних наук

OPINION

ОКСАМИТ 26

Їх уже понад двісті шістдесят – авторів, яких відкрив Міжнародний літературний конкурс «Коронація сло-ва». Щороку, на початку літа, поціновувачі сучасного

українського мистецтва чекають на це святкове дійство, аби вкотре довідатися, якими ж є назви майбутніх бестселерів у різножанрових номінаціях, хто вони, творці найкращих романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для ді-тей, володарі таких жаданих золотих, срібних та бронзових статуеток. А ще за місяць-другий ті ж таки любителі книжок поспішатимуть у книгарні різних міст України, аби придбати літературні новинки з відомим червонавим лейблом на об-кладинках. Ці «помічені» «Коронацією слова» твори завжди користуються попитом. Ось уже чотирнадцять років поспіль. Дякуючи засновникам і незмінним вершителям конкурсу, по-дружжю Тетяні та Юрію Логушам.Цікаво, а як минув рік у авторів, чиї рукописи відзначили на «Ко-ронації слова» торік? Декого з них вдалося розпитати нашому кореспондентові.

Богдан КОЛОМІЙ-ЧУК, володар гран-прі конкурсу «Коронація слова-2013» у номінації «Романи»:

«РІК МИНУВ У ТВОРЧІЙ ЕЙФОРІЇ»

– Богдане, то до чого зобов’я зала тебе роль одного з найкращих «ко-ронаційних» романістів?

– Я справді був щасливий, що шанс увійти в сучасну літерату-ру дістався торік мені. Тож рік минув у такій собі творчій ейфорії, коли хотілося покинути все й присвятити себе лише писанню. Але зробити цього, на жаль, не вдалося. Щодо зобов’язань, то вже не маю права писати гірше...

– Ти коли-небудь роздумував над словами: «Якби не Коро-нація, то...»

– Звісно. Я завжди мріяв стати письменником і знав, що бу-ду ним. Якби не «Коронація», то продовжив би публікуватися у різних часописах, як робив до цього, поки мене не помітив би хтось із видавців... Можливо, спробував би повторити шлях Андрія Куркова, який першу свою книгу видав власним коштом. Але точно не припиняв би писати...

– Як відгукуються читачі про переможний роман «Люд-висар. Ігри вельмож»?

– Кожен має право говорити про прочитане що завгодно. До того ж сам заохочую читачів висловлювати думки мені осо-бисто, приміром, через соціальні мережі. Для мене це такий же елемент у професії письменника, як презентації, творчі зустрічі тощо.

– Нещодавно світ побачила друга твоя книга «Таємниця Єви». Чим у ній ділишся з читачем?

– Це збірка детективних оповідань. Для мене частково це був пошук свого львівського героя, якого знайшов. Що-правда, події в творах розгортаються не лише у Львові, а й і в замку Шенборна, на Волині, та навіть у Криму. У кож-ному з оповідань присутній жіночий персонаж. «Таємниця Єви» – це передусім таємниця сексуальності. Для автора-чо-ловіка, та ще й авантюриста, завжди є спокуса це дослідити... Третя книжка теж не за горами. Це має бути поліційний ретро-детектив.

Валентин ТАРАСОВ, володар спеціальної пре-мії конкурсу «Коронація слова-2013» за найкра-щий гумористичний ро-ман «Любий розпусник»:

«ПРОЦЕС ПИСАННЯ – ЯК ПОВІТРЯ ДЛЯ МЕНЕ»

– Валентине, почина-ючи з 2005-го, ти щороку на конкурсі отримуєш найвищі нагороди, причому в різних номінаціях... Як тобі це вдається?

– Як людина творча, весь час намагаюся розвиватися й ви-пробовувати себе. Ніхто мене не вчив ні драматургічній, ні пись-менницький справі, сам доходив до того, як краще. Я, звісно, хотів, аби мої твори побачили світ, але це не було самоціллю. Бо сам процес писання – як повітря для мене. Це дуже надихає й дає наснагу жити.

– А що твориться найприємніше, – п’єси, кіносценарії чи романи?

– Я починав із кіносценаріїв, але через занепад українського кіно перейшов до п’єс. Тепер ось пишу романи. Знайти гарний сюжет та довести його до завершеного якісного твору у будь-якому жанрі – то складна задача. За формою, певно, найсклад-нішою є п’єса, бо треба знати закони сцени й дотримуватися їх... Проте мені все пишеться цікаво, бо роблю це в певний період свого творчого життя.

– Відомо, що у світ вийшли два твої давньоісторичних романи з трилогії про воїна Чеслава. Рукописи цих творів не надсилав на «Коронацію слова»?

– Річ у тім, що коли написав перший роман «Чеслав. В темряві сонця» (російською «Чеслав. Воин древнего рода»), то відправив його у різні видавництва. Видати твір майже одразу зголосилося найбільше видавництво Росії. Це було ще 2008 року, тож по-давати на «Коронацію» я його не міг. А вже другий роман, який вийшов під назвою «Чеслав. Ловец тени», надсилав на конкурс.

КОРОНОВАНІ СЛОВОМ І ЛЮБОВ’Ю ЧИТАЧІВ

ЖИТТЯ КРА¯НИ

ОКСАМИТ27І хоч він не отримав високої премії, та вийшов у світ великим накладом.

– А яка доля роману-комедії «Любий розпусник», відзна-ченого торік?

– Мабуть, видавці не впевнені, чи матиме попит такий не-звичний жанр, як роман-комедія. Та я переконаний, що це один із найулюбленіших літературних жанрів українців. Він чекає свого часу. Так уже було, що мої твори роками лежали в шухляді, не маючи попиту, а потім «вистрілювали» й отримували премії та широке коло читачів. П’єса «Скажена співачка з невідомим» сім років чекала, аби отримати Першу премію «Коронації слова», п’єса «Кар’єра» через чотири роки після написання перемогла на «ГРАНД-Коронації», кіносценарій «Бранець» аж через дванад-цять років здобув Третю премію на «Коронації», а другий роман про Чеслава п’ять літ почекав, аби вийти у світ цьогоріч. Тому, вірю, що й «Любий розпусник» колись неодмінно знайде свого читача.

Анна БАГРЯНА, володарка спеціальної відзнаки конкурсу «Ко-ронація слова-2013» від МБФ «Здоров’я україн-ського народу» за роман «Краще так»:

«МОЯ ДУША – ЗАВЖДИ В УКРАЇНІ»

– Анно, ти належиш до авторів, яких відкри-ла «Коронація слова» і,

не зважаючи на життя поза межами України, продовжуєш брати участь в цьому конкурсі...

– Справді своїй письменницькій кар’єрі завдячую саме «Ко-ронації слова», бо коли 2008-го здобула третє місце за роман «Етимологія крові» і потім підписала угоду з видавництвом на його вихід, то відчула впевненість у своїх письменницьких силах. Доти писала переважно поезію й трохи п’єси. Перемога в конкурсі стала для мене певним стартом, новим творчим від-ліком і стимулом не зупинятися на досягнутому. Можу сказати, що «Коронація слова» відкрила мене як прозаїка. Про конкурс не забуваю і подаю на нього тексти майже щороку. Це хороший шанс заявити чи нагадати про себе, привернути увагу видавців (режисерів) до нових творів.

– Якій «коронаційній» відзнаці ти вдячна найбільше?– Найпершій нагороді за найперший роман. Можливо, якби

не ця премія, не було би й наступних текстів. Також для мене є дуже важливою відзнака за п’єсу для дітей «Навчи мене спі-вати!» (2012 р), певно, тому, що драматургію почала творити значно раніше, ніж прозу.

– Як вдається не втрачати зв’язок з українською літера-турою, попри життя в Македонії?

– Це неважко хоча б завдяки соціальним мережам, де при-сутні мої колеги, видавці, однодумці. До того ж щороку беру участь у Львівському форумі видавців (хіба за винятком минулорічного, коли стала мамою) та інших літературних заходах. Для мене важливо залишатися в контексті україн-ського літературного життя, бо я – українська письменниця. І пишу передовсім для українських читачів. Моя рідна мо-ва – українська, тому не можу писати жодною іншою. Моя

душа – завжди в Україні. Де б не жила, не їздила, – на всіх виступах, фестивалях, у яких беру участь, завжди представ-ляю свою країну. І завжди пишаюся тим, що належу до такого красивого, душевного, гордого, сміливого й волелюбного народу.

Олександр ГАВРОШ, дипломант «Коронації слова-2013» у номінації «Прозові твори для ді-тей» за рукопис «Закляте місто»:

«БЕЗ СИЛИ ВОЛІ ПИСЬМЕННИКА НЕМА»

– Олександре, ти доволі успішний пись-менник, маєш чимало не тільки коронаційних

нагород, а й інших. Скажи, аби за твоїми п’єсами ставили вистави, а за творами знімали фільми, треба було брати участь у конкурсі «Коронація слова»?

– Однозначно, так. «Коронація слова» надала мені впевне-ність у тому, що роблю, а це дуже важливо для письменника. У нас чимало талановитих авторів перестали писати тільки через те, що свого часу їх ніхто не підтримав. А хтозна, може, серед них були новітні Стефаники? У долі письменника чимало важить щасливий випадок, збіг обставин, несподівана зустріч, яка може перевернути його долю. У цьому плані «Коронація слова» виконує дуже позитивну місію – підтримку молодих талантів. Приємно, що мої п’єси, відзначені «Коронацією», мають подальше життя, в тому числі – й сценічне. Це найкраща оцінка для драматурга.

– Чи далі береш участь у конкурсі?– Так, для мене це чудовий засіб для оцінки рукопису. Маючи

такий анонімний конкурс, чому не перевірити на ньому свій новий твір? Адже члени журі є, по суті, першими читачами, причому доволі фаховими. До того ж для мене як літератора, що живе винятково на гонорари, важить і грошова винагорода, то чому не отримати її за свою працю у чесному літературному поєдинку?

– Чи пишеш щось тепер, коли в Україні надто тривожний період?

– Не дурний сказав: «Коли говорять гармати, музи мовчать». Важко в такі часи писати дитячі твори, але й сидіти, склавши руки, не можу. Доопрацьовував старі проекти, зокрема, зробив нову, розширену редакцію «Неймовірних пригод Івана Сили». Також закінчив документальну книжку про цього знаменитого українського силового атлета, яка називатиметься «У пошуках Івана Сили». А за велике писання планую сісти влітку, для чого поїду в батьківське гірське село Порошково у самотню хатину родичів.

– Що, на твою думку, треба письменникам-початківцям, аби досягти літературного успіху?

– Багато всього. Аби досягти успіху, у будь-якій справі по-трібне бажання працювати, а ще – впертість і віра в себе, в свою щасливу зірку. Бо без сили волі письменника нема. Скільки знаю талановитих людей, які не відбулися тільки через те, що не вміють себе організувати, змобілізувати, підпорядкуватися

LIFE OF COUNTRY

ОКСАМИТ 28на певний час одній меті... Усім початкуючим письменникам раджу в першу чергу читати. Бо добрий літератор – це насам-перед добрий читач.

– А твір яким має бути, щоб його відзначили на «Коронації слова»?

– Як і кожен конкурс, «Коронація» вже виробила певний стиль. Особливо це стосується романів. Перевагу тут здо-бувають рукописи, які можуть стати успішними книжками на нашому ринку – себто, твори «середньої полиці». І це чу-дово, бо саме такої літератури ще десять років тому в Україні не було.

Тіна ГАЛЬЯНОВА, дипломант «Коронації слова-2013» у номінації «Романи»:

«ЗАВДЯКИ РОМАНУ ТРАПИЛОСЯ ДЕЩО МІСТИЧНЕ»

– Тіно, перший від-значений на «Коронації слова» роман і одразу вихід книжки в одному з найбільших видавництв країни, – справедливо, як гадаєш?

– Насправді цей роман дався мені нелегко і до перемоги він ішов довго. Писала його в два етапи з інтервалом у три роки. Спочатку виник перший розділ і це був завершений твір. На-писала його 2009 року й надіслала на «Коронацію-2010», однак він не переміг. І добре, що так сталося, адже 2012-го усвідомила, що роман незавершений і мусить мати продовження. Так виник другий розділ. Об’єднавши дві частини в один твір, отримала «коронаційний» диплом, а з ним і можливість побачити цей роман надрукованим.

– Ця відзнака дала поштовх до написання наступного прозового твору, адже ти здебільшого творила поезію?

– Так, перемога дала поштовх творити в жанрі великої прози. До того писала багато віршів, маю наразі чотири виданих збірки, причому перша побачила світ, коли була дев’ятикласницею. До речі, 2012-го стала дипломантом «Коронації» в номінації «Пісенна лірика». Але й прозу писала, щоправда це були новели й оповідання.

– Маєш уже читачів нового роману... Які їхні вражен- ня?

– Відгуки, на щастя, здебільшого хороші. Трапилося на-віть дещо містичне: завдяки своєму роману познайомилася з талановитою письменницею зі Львова, яка, прочитавши його, була вкрай здивована. Як виявилося, натоді в неї теж був написаний (правда, не виданий) твір і коли вона мені його надіслала, то я помітила в наших творах стільки спільного! Від ідеї потрапляння через стан коми в паралельний світ до імен головних героїнь! А оскільки в своїх «Ходіннях Туди й Назад» я стверджую, ніби письменникам надиктовують їхні твори «донори» з іншого світу, то склалося враження, що й нам із цією дівчиною наші твори диктував один і той же донор.

– «Творчість є для мене життєвою потребою», – кажеш ти. А чого потребує від Тіни Гальянової сама творчість, при-чому містичного жанру?

– Творчість стала для мене життєвою потребою, але й вона багато до чого зобов’язує. Передусім вимагає сил і часу, яких так бракує... А ще з творчістю треба бути обережною, особливо з містичною. Не раз переконувалася в силі написаних слів: вони мають властивість матеріалізуватися в реальному житті, тож по-стійно намагаюся примушувати себе писати більше позитивних речей, світлих, аби й життя було таким.

Н і ка Н І К А Л Е О , володарка спеціальної відзнаки конкурсу «Ко-ронація слова-2013» «Ви-бір видавців» за роман «Любові полум’я»:

«НАЙГОЛОВНІШЕ В ТВОРІ – ЩИРІСТЬ АВТОРА»

– Ніко, ти отримала дві «коронаційні» відзна-ки, видала, відповідно,

два романи, а тепер і сама оцінюєш інших, зокрема, обираєш «Найкращий роман про кохання». Звідки така ідея?

– Мій найновіший роман «Любові полум’я» з назви зрозумі-ло – про кохання. У ньому йдеться про те, що в наш час недостат-ньо просто вміти кохати, а важливо при цьому зоставатися собою: зі своїми мріями, прагненнями, особистісним розвитком. Моя героїня – справжня українська жінка: сильна, цілеспрямована, але водночас глибоко самотня без любові. І от палке кохання, що стрімко вривається в її життя, стає потужним каталізатором до досягнення всіх її цілей. Тому ця тема й стала визначальною у виборі відзнак серед романів на «Коронації слова-2014». Тільки не варто відділяти мене від Львівського жіночого літературного клубу, адже всі ми, одинадцять його авторок, разом робимо цю справу.

– Розкажи про конкурсне «закулісся»: як багато рукописів довелося читати, і яким здебільшого зображають кохання українські автори?

– Кохання буває різним: печальним, щасливим, навіть іро-нічним... Його не вкласти у жодні шаблони і рамки. Звичайно, це є визначальне почуття у житті кожної людини, тому ми завжди у пошуках палкої любові. Романи про кохання, що надійшли на нашу конкурсну відзнаку, різні. Було кілька професійно написаних творів. Ми довго дискутували, але найголовніше в творі – щирість автора, багатство мови, політ думок, глибина викладу та багатошаровість сюжету.

– Переможця обрано. Яка на нього чекає нагорода?– Призом буде перебування протягом двох діб в одному з най-

розкішніших п’ятизіркових готелів Львова.– Ніко, а з власною творчістю які справи?– Знову пишу, на щастя. Бо взимку, коли був Майдан, мен-

тально хворіла. Відчувала оніміння від пекла, яке розкинулося у всіх нас на очах, від того, що настільки страшною виявилася наша спільна реальність. І це не десь у далекому Бутані, або у вигаданому романі, а тут, у житті кожного... Я пишаюся, що на-лежу до найкращої нації у світі, до країни, яка цієї зими змінила себе і світ. Кожен знає, що найтемніша ніч перед світанком, тож свобода, окроплена великою кров’ю, назавжди вселила в нас силу духу й волі. ■

Жанна Куява

ЖИТТЯ КРА¯НИ

ОКСАМИТ29

17 травня 2014 року відбувся VІ З’їзд Всеукраїнської громадської організації «Асоціація адвокатів Укра-їни». У звітній доповіді Ольга Дмитрієва розпо-

віла про проекти ААУ, які впроваджувалися протягом звітного періоду, а саме: «Обличчя адвокатури», «Історія адвокатури», конкурси «Адвокат року» та «Краща адвокатська промова», заходи всеукраїнського та регіонального характеру. У своєму звіті Ольга Дмитрієва звернула увагу на значний розвиток Клубу майбутніх адвокатів, особливо після проведення виборів, а також наголосила на великій кількості благодійних заходів, проведених Асоціацією у цьому році. Серед досягнень ААУ – підписання меморандумів про співробітництво із ЗМІ та іншими партнерами Асоціації.

Новообраний президент Всеукраїнської громадської організації ААУ Олег Чернобай представив Концепцію розвитку Асоціації, де наголосив на важливій ролі адвокатури, підвищенні якості послуг, її єдності та са-моорганізації для здійснення захисту як самих адвокатів від свавілля держави, так і осіб, які цього потребують.

На з’їзді прозвучало багато нових цікавих ідей щодо напрямів роботи ААУ: участь адвокатів у громадських та профільних радах при міністерствах, законотворча діяльність та участь адвокатів у робочих групах щодо написання законопроектів, створення Пенсійного фон-ду адвокатів України, налагодження зв’язків з іншими професійними організаціями та міжнародної співпраці. Також відзначено пріоритетність регіонального розви-тку Асоціації та залучення нових членів до лав ААУ.

Зважаючи на складний для країни час, багато членів ААУ не змогли бути присутніми на з’їзді. Та все ж – форум відбувся. При зовнішньо толерантній конструктивній атмосфері проведен-ня з’їзду відчувалося, що в організації є різні думки та погляди щодо діяльності ААУ.

Володимир Поліщук – голова Київського обласного від-ділення ААУ: «Я думаю, що сьогодні обрали прогресивне керівництво Асоціації. Будуть розвиватися мережі ААУ, приділятися увага регіонам. По роботі сьогоднішнього з’їзду видно, що Асоціація адвокатів є організацією демо-кратичною, що стане запорукою зростання довіри адвокатів до професійних самоврядних організацій та активної участі у їх роботі».

Валентин Гвоздій – член Наглядової ради ААУ: «ВГО «Асоціація адвокатів України повинна рухатись пліч-о-пліч з Національною асоціацією адвокатів України, спільно працювати над всіма проектами, максимально допомагати одна одній. Ми повинні пам’ятати, що професія в нас єдина, і зміцнювати її імідж. Сьогодні я дуже задоволений тим, що Правління повністю оновилось. Це буде тільки сприяти залученню нових членів до нашої організації й демонструвати повністю демокра-тичний й чесний підхід до діяльності організації». ■

LIFE OF COUNTRY

VІ З’ЇЗД ВГО «АСОЦІАЦІЯ АДВОКАТІВ УКРАЇНИ»

ОКСАМИТ 30

Київський ДЕЛЬФІНАРІЙ «НЕМО»просп. Академіка Глушкова, 9

Тел.: (044) 520-55-55Сайт: www.nemokiev.com

ОКСАМИТ31

ОКСАМИТ 32

10 червня Міністерство екології та природних ресурсів України у рамках проекту Європейського Союзу «Додаткова підтримка Міністерства екології та при-

родних ресурсів України у впровадженні Секторальної бюджет-ної підтримки» провело для журналістів надзвичайно цікавий прес-тур до Мезинського національного природного парку, який розташований у північно-східній частині Чернігівської області, що у Коропському районі.

На кордоні парку журналістів зустрів представник Мезин-ського національного природного парку Юрій Карпенко, на-чальник відділу науки, екоосвіти та рекреації. Добре обізнаний на своїй справі, пан Юрій розпочав знайомство зі своєрідними поліськими Карпатами наголосивши, що територія парку – це по-єднання природи, культури, історії, етносу. Проїзджаючи через мальовниче село Покошичі, ми дізналися, що у Покошичах та у сусідній Свердловці збереглася до сьогодні модель колек-тивного господарювання. Мудрі люди зберегли ферми, техніку, не дали пропасти колгоспному майну. Охайні оселі, поля, засіяні різними сільськогосподарськими культурами, стада худоби – все побачене розчулило і вразило наші зурбанізовані душі. Дійсно люди, господарі цієї древньої землі, які протягом тисячоліть із по-коління в покоління займалися різними ремеслами, мисливством,

рибальством, скотарством, землеробством, пронесли цей досвід до наших днів – і є тим найбільшим найціннішим національним скарбом.

Мезинський національний природний парк входить до мережі 48 національних природних парків України. Заснований 2006 ро-ку на площі 31035,2 га. Візитівкою парку є одна з найчистіших річок Європи – Десна з її притоками, численними озерами, струмками та цілющими джерелами.

Флора території парку нараховує 652 види. Особливо цінними є старовікові дерева, серед яких Цар-дуб віком понад 800 років, дуб Мазепи віком близько 500 років та Дуплистий дуб, вік якого понад 500 років. До складу парку входить ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Рихлівська дача» площею 789 га.

Фауна території Мезинського національного природного парку складає 2089 видів. Серед рідкісних слід зазначити таких як: джміль пахучий, вусач мускусний, жук-олень, стерлядь, лелека чорний, журавель сірий, змієїд, горностай, видра річкова.

Перша зупинка нашого журналістського десанту відбулася у селі Мезин на території археологічного науково-дослідного му-зею. В.о. директора Наталія Сіра розповіла історію народження музею. Після літньої зливи 1907 року на подвір’ї козака Сисоя Кошеля стався зсув ґрунту і на глибині 6-7 метрів оку господаря відкрилися дивовижні кістки невідомої тварини величезних

МIЖНАРОДНА СПIВПРАЦЯ

ЗАПОВІДНА ПРИРОДА — ГОРДІСТЬ УКРАЇНИ

ОКСАМИТ33розмірів. Так, то були кістки мамонта, вага якого як відомо становить 4-5 тон. Невдовзі сільський священик доправив фрагменти кісток до Києва, де якраз проходив XIV з’їзд археологів.

1908 року ці знахідки стали початком сенсаційних розкопок Мезинської верх-ньопалеолітичної стоянки. Експедиції проводилися постійно, хіба що з пере-рвами на період світових воєн. Укра-їнський археолог І.Г. Шовкопляс вніс значний вклад у дослідження стоянки па-леоліту та завершив роботи у 1961 році. Його справу гідно продовжив місцевий археолог-краєзнавець В.Є. Куриленко, який протягом 46 років самовіддано про-водив археологічні розкопки у с. Мезин і на прилеглих територіях та створив по-близу Мезинської стоянки археологічний науково-дослідний музей.

За словами Наталії Сірої щороку музей відвідує близько 2000 осіб з різних куточків України. Бувають тут і гості із-за кордону. Музейні експозиції висвітлюють історію краю від доби палеоліту до сучасності. Всього у музеї представлено зразки 24-х археологічних культур, а це близько 50-ти тисяч експонатів. Мезинська стоянка є однією з най-давніших та найцікавіших у світі, тому багато унікальних зна-хідок передано археологічним музеям США, Європи, Росії, там де є відділи доби палеоліту. Тут були виявлені оригінальні висо-кохудожні вироби з бивня мамонта (намисто, підвіски, браслети, орнаментовані меандрами, фігурки птахожінок, перші ударні музичні інструменти). Знайдено понад 120 тис. зразків кісткового матеріалу та системи колективного полювання на льодовикову фауну: мамонта, коня, північного оленя, вівцебика, песця, вовка, лисиці. На цій землі перша сучасна людина з’явилася близько 20 тис. років. Це були поселення кроманьйонців доби пізнього палеоліту – родового колективу періоду матріархату.

Вчені довели, що територія Мезинської стоянки завжди була заселеною. Вона розташувалася у дивовижному куточку Десни. На території Мезинського парку досі збереглося три старовинні переправи через Десну, які служать місцевим жителям для гос-подарських потреб, в основному при заготівлі сіна на луках та випасі худоби. Традиційно на початку літа «середньовічний» пором розпочинає свою сезонну роботу.

Переправляючись на інший берег, ми почули історичні деталі військової операції часів Великої Північної війни (1708 р.). Не-далеко від цього місця гетьман Мазепа та шведський король Карл ХІІ змогли виграти змагання з винахідливості у російського царя Петра І, коли постало питання як переправити військо через Десну. Було збудовано три переправи – одна справжня, а дві псевдо переправи. Такий тактичний хід виявився на тому етапі військового протистояння досить вдалим.

Біля переправи знаходиться «Каолінова гора». У цій місцевості глина з давніх-давен була основним матеріалом для виготовлення посуду, побутових речей, а також дитячих іграшок. З приводу візиту журналістів на деснянських луках під відкритим небом місцеві діти на чолі з майстрами влаштували майстер-класи з лозоплетіння, гончарства та художнього розпису. Поки ми освоювали науку народних ремесел великі деснянські

панорами – на все небо – вражали химерними грайливими хмарами, які так і дразнилися дощем.

Виявляється, що 70 млн років тому на місці круч та долини Десни знаходилося велике прісно-водне водоймище. Існує місцева легенда, що річка протікає по кра-терам згаслих вулканів. На її бере-гах поблизу Пузиревої гори до сих пір знаходять рештки тварин часів «давнього моря» – так звані белемніти, вік яких сягає середини юрського періоду мезозойської ери (близько 150 млн. років). Ми торкаємось знайденого щасливчи-ком белемніта і чекаємо дива.

І диво сталося. З оглядового майданчика Пузиревої гори захо-пленим поглядам подорожуючих відкрилися десятки кілометрів вишуканого нерукотворного пей-зажу. І пригадалася Довженкова «Зачарована Десна»: «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці...»

Мезинський національний природний парк – це справжня перлина полісько-сіверської при-роди. Незабутні враження від по-дорожі залишаться у пам’яті на-довго, а щирі гостинні люди цього краю запрошують нас мандрувати загадковими стежками і маршру-тами Мезинської Швейцарії знову і знову. ■

Тамара Маркелова

INTERNATIONAL COOPERATION

Законом України «Про основні

засади (стратегію) державної екологічної

політики України на період

до 2020 року» відповідно

до міжнародних зобов’язань поставлено завдання

збільшити площу природно-

заповідного фонду до 15 %

від площі країни. Сьогодні вони

становлять тільки 6 %.

ОКСАМИТ 34

On 10 June 2014, the Ministry of Ecology and Natural Resources of Ukraine (MENR), with the assistance of European Union Project «Complimentary Support to

the Ministry of Ecology and Natural Resources of Ukraine in the Sector Budget Support implementation» and involving nature-conservation NGOs, held a second press tour for journalists to Mezynskyi National Nature Park situated in the North-East area of Chernihiv oblast, in Koropskyi districts.

The main goal of the press tour was to engage mass media into cooperation for raising up people’s patriotism and love to their country by means of informing about uniqueness of Ukraine’s protected nature in the territories of the nature reserve fund.

Mezynskyi Park belongs to the range of 48 national nature parks of Ukraine. Its name is associated with the Mezynskyi Upper Palaeolithic encamp-ment dis covered in the area. The encam-pment belongs to the most ancient and interesting ones in the Eastern Europe. The artefacts suggest that humans settled at the Park territory about 20 thousand years ago.

The Mezynskyi Park covers a part of the Desna River valley with i ts picturesque land- scapes. The range of local flora in-cludes some unique

plants of Ukraine with largest and smallest flowers, salvinia water plants that already ex-isted in the Jurassic period and mountainous ferns. The local fauna is represented by various unique insects, fishes, birds and the largest local mammals – elks.

In early Summer seasons, local «Middle Ages» ferryboats traditionally start operating. On the occasion of journalists visit, local children offered a

possibility for them to participate in a master-class on indigenous pottery and hand painting in the open air, on Desna grasslands.

All participants attended these events including fer-ryboat’s trip by themselves and took part in them, saw one of the cleanest European river, felt the ancient past and the unique natural settings and got a closer look on

the Mezynskyi National Natural Park.To bring the state of environment closer to the European Union

standards, the Law on the Strategy of the State Environmental Policy of Ukraine till 2020 sets the task of enlarging the protected areas to 15 % of the country’s territory, while it constitutes currently only 6 % of it.

Protected areas are a proud of Ukraine. Watch it, respect it, love it, help it.

МIЖНАРОДНА СПIВПРАЦЯ

RESERVED NATURE — UKRAINE’S PRIDE

ОКСАМИТ35 INTERNATIONAL COOPERATION

Мезинський національний природний парк, р. Десна

«Середньовічний» пором розпочав свою сезонну роботу

ОКСАМИТ 36

Є люди, наче блискавки. Такі ж небуденні, запопадливі, пристрасні, шляхетні й десь трішки безкомпромісні. Та неодмінно красиві. Бо інакшими українки просто

не бувають. А йдеться про надзвичайно цікаву людину, яка уві-брала в себе оті найкращі горішні риси: тележурналістку, ведучу авторської програми «Майстер-клас з Наталкою Фіцич», автора документального проекту «Відкрита зона» Наталку Фіцич. Ця жінка є особливою найперше тим, що вміє бачити щось примітне у звичних речах, та охоче ділиться знайденими дивовижами з ін-шими людьми. І справа не лише в Наталчиних культурологічних майстер-класах, у яких вона намагається передати колорит, красу української душі, її працьовитість, а й в тому, що вона сама так живе: фарбує кожен власний день у яскраві кольори, шукає в чомусь найнепомітнішому – найвище та найосяйніше. Це дивовижно роблять діти, але виростаючи, більшість втрача-ють крила, а з ними й цю чарівну здатність.

МУЗИЧНО-КАЗКОВА ДОНЕЧКА…Дитячі роки, а минали вони у Києві, Наталка згадує з великою

ніжністю. Каже, що мала красиве дитинство, оскільки росла у мистецькій родині. Батько – Степан Фіцич – оперний співак родом із Карпат. Наталочка ж народилася на Буковині, але їй не було й року, коли батьки переїхали до столиці. Через те, зрос-тала на сцені, гралася з театралами у квача. І відтоді опера для неї є рідним жанром, позбавленим пієтету та штучних «високих шат», вигаданих людьми. «Оперу потрібно відчувати серцем, – розповідає Наталя. – У дітей воно чисте, тому цей спів легко ними сприймається. Якраз діти найкраще розуміють оперу».

Матір Наталки Фіцич – відома дитяча письменниця Зірка Менатюк, родом із Буковини. «Я була першим слухачем маминих

казок, – розповідає Наталка. – У цьому сенсі, певно, багато дітей мені б по-заздрили, бо казки мама писала для мене. Наймиліша казка, яка асоціюється з дитинством, – «Дочка троянди». Такий невеличкий філософчик, який не був опублікований. Казки мамі не допо-магала писати, бо творчість, то щось глибинно своє, але вона завжди дослу-халася до моїх зауважень». Маленькою присвятою доньці є дитяча повість «Таємниця козацької шаблі», написана за реальною подорожжю Карпатами у непрості для України часи. То був серпень 1991 року.

БУДЕ ПОТРЕБА – СТРІЛЯТИМУ…Культ правдивої любові до рідної держави панував у родині

завжди. І починався він із тих же казок Зірки Мензатюк, пісень, сімейних традицій і… непокірної крові січового стрільця, яка кликала й кричала зовсім зблизька, але від того, не менш гучно. А йдеться про те, що прадід Наталки Фіцич по материнській лінії був січовим стрільцем. Брав участь у бою під Крутами та у гро-мадянську війну боронив Київ. Жінка каже, що пам’ятає його

зовсім трошки – він постає в пам’яті світлим маревом. Та й відомі про нього лише крихти. Зі слів Наталки знаємо тільки те, що коли він вирішив іти в Січові Стрільці – його батько цього наміру категорично не підтримав. Походив із заможної родини, а тому поставав непростий вибір: або йти у Стрільці, або біля землі працювати і господарку утримувати. Він вибрав перше і через це батько вділив йому у спадок менше землі, аніж іншим дітям. Згодом він одружився з великої любові, але взяв за дружину сироту, у якої за душею теж не було ані шеляга. З тим вони були наче за межу життя відкинуті. Але жили скромно і щасливо.

А перед смертю дід заповів, аби на його могилі завжди були синьо-жовті стрічки чи прапор. Були то якраз глухі брежнєвські часи, тому стрічки ніхто й ніколи туди відкрито не клав, але вони завжди дивним чином там з’являлися.

І зараз, спостерігаючи з небес за тим, що відбувається з його державою, січовий вояка допомагає всім: правнучці, вселяючи величезну гордість за те, що народилася українкою, а власній землі – непохитну віру в те, що Україні вдасться вибороти мир. І веде її, тримаючи дужою невидимою рукою.

«За ці місяці ми прожили ціле життя, – сумно зітхає Наталя, – і спрогнозувати щось дуже важко, бо події змінюються щомить: зіткнення в Одесі, Луганську, Маріуполі… Хто міг передбачити подібне у листопаді минулого року? Маю кілька фото за 22 лис-топада – перший день революції. Йшов сильний дощ. Не було ще зірваної бруківки, Майдан не був битим і стріляним. Я стояла біля «будиночків» неподалік Стели і думала, що з того буде? Великого ентузіазму не було. А зараз, озираючись, жахаюся – скільки всього відбулося: і хорошого, і поганого, і драматичного. Тоді я такого точно уявити б не могла. А зараз розривається серце від болю за те, що мою державу намагаються розтягнути шматками… І, здається, страху, вже немає. Є непереборна злість. І в разі по-треби – стріляла би у ворога, не замислюючись. Робити це умію, бо вчили бійці «Омеги». Та то межа, за яку не хотілося б переходи-ти чи навіть заглядати. А зараз, нам, журналістам, у жодному разі, не можна опускати рук. Ми не повинні боятися говорити правду і підсуджувати жодній стороні. Бо завтра ситуація зміниться.

А зараз, нам, журналістам, у жодному

разі, не можна

опускати рук. Ми не повинні

боятися говорити правду...

НАРОДЖЕНА З КАЗКИ Й ВІЛЬНОГО СЛОВА

ОСОБИСТОСТI

ОКСАМИТ37

T here are people, which are like lightning. Similarly not ordinary, diligent, passionate, noble and some way a little uncompromising. And certainly beautiful. Because Ukrainian

women cannot be other. And this refers to extremely interesting person, which incorporated the best upper features: TV journalist, hostess of the author’s program «Master Class with Natalka Fitsych», author of documentary project «Open zone» Natalka Fitsych. This woman is special, first because she can see something remarkable in habitual things, and willingly shares found wonders with other people. And matter isn’t only in Natalka’s culturological master classes during which she is tries to share colouring, beauty of Ukrainian soul, it’s diligence, but also that she lives in such a way: paints her every day in bright colours, trying to find in something the most ordinary – the highest and the most palpable. Children do this amazingly do this, but growing up, but growing up, the majority is losing the wings, and this magical ability with them.

MUSICAL AND FAIRY DAUGHTER…Childhood years and they passed in Kyiv, Natalka remembers with

great tender. Says that she had the beautiful childhood, because she grew in artistic family Father – Stepan Fitsych – opera singer from the Carpathians. Natalochka was born in Bukovyna, but she wasn’t even one year old, when parents moved to the capital. Because of this she was growing on the stage, played with theatre-goers in tag. Since then opera became native genre to her, devoid of piety and artificial «high garments», thought up by people. «Opera needs to be felt heart, – Natalya tells. – Children have it pure, therefore singing is easily perceived by them. Precisely children understand opera the best.»

Mother of Natalka Fitsych – famous writer for children Zirka Menatyuk, born in Bukovyna. «I was the first listener of mother’s tales, – Natalka tells. – In this sense, it seems, that many children would envy me, because my mother wrote fairy tales for me. Most endearing tale that is associated with childhood, – «Daughter of rose». Such small philosophical story, which was not published. I didn’t help mother to write, because creativity, is something deeply, but she was always listening my remarks». A small dedication to daughter is small story for children «The Secret of Cossack Saber», written according the real trip to the Carpathians during difficult times for Ukraine. That was August 1991.

WILL BE NECESSARY – SHOOT…The cult of true love for the native state always prevailed in the

family. And it began with the same tales of Zirka Menzatyuk, songs, family traditions and і… rebellious blood of Sich Rifleman, which called and called quite closely, but because of this, not less loudly. And the question is that great-grandfather of Natalka Fitsych by mother’s side was Sich Rifleman. He took part in the battle near Kruty and he protected Kyiv during Civil War. Woman says, that she remembers him very little – he appears in the memory like light mirage. And know only crumbs about him. According to Natasha only know that when he decided to go to the Sich Riflemen –his father didn’t support this intention categorically. He came from a wealthy family, and therefore difficult choice appeared: either go to Sich Riflemen or to work on the ground and keep household. He choose the first and therefore father

gave to him in inheritance less land than to other children. Later he married because of the great love, but he took as a wife orphan who had no shelyag behind her soul too. With that they were as for the brick of life rejected. But lived modestly and happily.

And before death grandfather bequeathed that on his grave there always were blue-yellow tapes or flag. That was exactly period of dark Brezhnev’s times therefore nobody and openly put tapes, but they always wonderfully appeared there.

And now, observing from heavens what happens to his state, Sich Warrior is helping everybody and everything: to great-granddaughter, inspiring with huge pride, she was born Ukrainian, and to own earth – a deep-seated faith that it will be possible to Ukraine to win the world. Also conducts it, holding with a strong invisible hand.

«During these months we lived all life, – sadly sighs Natalya, – and was very difficult to predict something because events changed every second collisions in Odessa, Lugansk, Mariupol… Who could expect similar in November of the last year? There are some photoes for November 22 – the first day of revolution. There was heavy rain. There was still no broken pavements, Maidan wasn’t beaten and shot. I stood at «houses», nearby Stella and thought, what will come out from this? I hadn’t the great enthusiasm. And now, looking back, I am terrified – how many things occurred: both good, and bad, and dramatic. Then I couldn’t precisely imagine such things. And now heart is breaking from pain that somebody is try to stretch my state pieces. And it seems that there is no fair. There is an irresistible rage. And in case of necessity – shoot on enemy, without thinking. I am able to do it, because fighters of «Omega» learned. But there is limit for which it wouldn’t be desirable to pass or even to look. And now, to us, journalists, by no means, it is impossible to lower hands. We shouldn’t be afraid to tell the truth and to favor one party. After all tomorrow the situation will change. We as pathosly it sounds, have to adhere to the basic principles of journalism: honesty, accuracy, objectivity.

PERSONALITY

BORN FROM FAIRY TALE AND FREE WORD

ОКСАМИТ 38Ми, хай як пафосно це звучить, мусимо дотримуватися базових принципів журналістики: чесності, точності, об’єктивності. І не зраджувати себе. Тільки так нам не буде соромно, коли ми озирнемося на те, що зробили. Журналістика – це не просто хороші гонорари за гарні тексти чи сюжети, а журналісти – не про-сто люди, які вміють красиво описати подію чи майстерно взяти інтерв’ю. Ми будуємо новий світ, відкриваємо щось нове. У цьому і є основна функція журналістики.

ЇЇ ЛЮДИ, ЇЇ ЖУРНАЛІСТИКА…А професію Наталка Фіцич обрала, бо до неї, як вона зараз

жартує, вели всі дороги. Іншої не було. Зізнається, що завжди гарно писала. А ще – страшенно кортіло побороти юнацький

комплекс – сором’язливість і довести собі, що зможе її подолати. Працювати за фахом дівчина почала уже на третьому курсі навчання в Інституті журналістики КНУ ім. Т. Г. Шевченка: у програмі «Вісті» Миколи Канішевського, репортером про-грами «Подробиці» на телеканалі «Інтер», потім на телеканалі «1+1», продовжуючи репортерську роботу в ТСН та долучаю-чись до створення аналітичних програм. У 2004 році Наталя Фіцич звільняється з телеканалу на знак протесту проти за-провадження цензури. З нею йдуть ще шестеро колег.

«Ми були першими, хто не побоявся сказати про утиски свободи слова вголос, – каже Наталя. – Нам закидали, що на теле-баченні ми себе більше не знайдемо. Залишивши «1+1», я пішла й з репортерства. Просто у певний час зрозуміла, що взяла з нього все, що мене цікавило. Майже одразу ми з чоловіком (журналіст, сьогодні народний депутат України Володимир Ар’єв – авт.) ство-рили студію і вирішили робити свою програму. Ще на початку 2004 року Володимир, відродивши жанр журналістських роз-слідувань в Україні, почав робити свій перший безпрецедентно сміливий проект «Закрита зона», який проіснував три роки. Пізніше він став нардепом, а я керувала студією. Напротивагу проекту Володимира я створила програму «Відкрита зона», де ми розповідали про різних цікавих людей. Це вже були не тільки

журналістські розслідування. Ми знімали програми про диваків, відлюдників, безпритульних, акторів, митців, народних майстрів. Якраз тематика народних ремесел згодом переросла в окрему програму «Майстер-клас».

«Особливість митців у тому, що потрібно мати велику відвагу кожен день, бути не такими як усі, – міркує Наталя. – Легко бути фріком у столиці чи у Львові, де навіть трохи прийнято фрікувати. Але важко бути таким у селі. І коли всі навколо дбають про вижи-вання, в той час, коли хтось насмілюється думати про творчість і знаходить прекрасне у буденному – на нього дивляться, наче на дивака. Дуже складно щодня творити навколо себе інакший не-схожий світ. Мій колега, науковий консультант, відомий етнограф Олексій Доля, який допомагає мені з пошуками героїв, розповів одного разу про візит до опішнянської майстрині Ганни Діденко, яка виготовляє з глини свищики, іграшки і належить до стовпів українського гончарства. Приїхав, каже я до пані Ганни в різдвяні дні. Хата холодна. А вона сидить за столом і милується щойно випаленими колядниками. І надзвичайно щаслива з того».

Найвищим мірилом у житті є творчість. Людина живе для того, аби залишити по собі потужний творчий слід, незалежно від професії. Інформаційна ера, у якій розчинилася сучасна людина, вносить корективи у розуміння творчості – цікавість до ремесел витіснена взагалі. Прикрашати життя різьбленими одвірками, розписаними ложками, сорочками чи кониками стало не модно.

«Село – це особливі глибини, – із захватом розповідає На-таля. А старші люди надзвичайно роботящі, добрі та з великим багажем мудрості. Не переповісти. Вони чудові по всій Україні. Зруйнувалося багато моїх особистих стереотипів. Наприклад, один із них, що Схід України повністю російськомовний. Це не так! Більш затятих, у позитивному сенсі, українців, ніж на Лу-ганщині, я не зустрічала. Наша спільна біда останньої тисячі років: ми не віримо у власні сили і не знаємо самих себе. Щойно це зміниться – поновиться енергетика української історії.

ВЕЛИКА ЛЮБОВ І МАЛЕНЬКІ ПРИСТРАСТІАби бути щасливим, потрібно любити світ і людей навколо.

Наталка невідступно протягом життя дотримується цього прин-ципу. Тому у неї завжди багато друзів з якими зберігає теплі взаємини. А от кохання з Володимиром Ар’євим починалося з «маленької неприязні». «Ми познайомилися на телеканалі «Ін-тер», – усміхається Наталя. – Пам’ятаю тоді він нещадно роз-критикував мої сюжети. Я була дуже зла і тому запам’ятала: хто він і як звати (усміхається). До порад дослухалася, але як кожна творча людина сприймаю критику трохи болісно. Так потроху почали спілкуватися. Володя вразив мене як цікавий співрозмов-ник. І виявилось, що в нас багато спільного, насамперед духовна близькість. Одружилися ми у 1998 році».

Зараз у подружжя підростає донечка Яринка, якій 13 років. Дівчинка любить музику та спів і мріє потрапити на велику сцену. Довго займалася в дитячій студії хору Г. Верьовки. Знає силу-силенну народних пісень.

«Виховувати дітей потрібно власним прикладом щодня, – каже пані Фіцич. – Творчим взірцем для мене завжди були мої батьки. Вони навчили правильно розуміти і визначати життєві цінності. Сподіваюсь, що зумію прожити у шлюбі з таким же теплом і любов’ю багато років».

Серед «маленьких пристрастей» Наталі Фіцич, яким вона віддає свій вільний час, є лижі, засніжені гори під блакитним морозним небом та подорожі палацами, замками, музеями. Мріє відвідати найбільші музеї світу.

Тетяна Землякова

Ми були першими,

хто не побоявся

сказати про утиски

свободи слова вголос

ОСОБИСТОСТI

ОКСАМИТ39And not to change ourselves Only this way it won’t be a shame to us when, we will look back on what was made. The journalism is not simply good fees for good texts, plots, and journalists – not simply people who are able to describe beautifully an event or skillfully to interview. We build the new world, we open something new. In it also there is the main function of journalism.

HER PEOPLE, HER JOURNALISM…Natalie Fitsych choosen profession, because to it her as she is

joking, led all the ways. There wasn’t another. Admits that always well I wrote. And still – there was a strong wish to overcome a youthful complex – shyness and to prove to herself that will be able to overcome it. To work by specialty the girl began already during the third year of study at the T. H. Shevchenko Institute of Journalism KNU in the «Visti» of Mykola Kanishevsky, a reporter of the program «Details» on TV channel «Inter», then on «1+1», continuing to work as TSN reporter and taking part in creation of analytical programs. In 2004, Natalie Fitsych released from the channel in protest against censorship. With another six colleagues went with her.

«We were the first who weren’t afraid to tell about oppressions of freedom of word aloud, – Natalya says. – We were reproached that on television we won’t find ourselves any more. Having left «1+1», I went from reporting also. In certain time I simply understood that I took everything that interested me from it. Almost at once we with the husband (the journalist, today the People’s Deputy of Ukraine Volodymyr Aryev – author) created studio and decided to do our own programme. At the beginning of 2004 Volodymyr, having revived genre of journalistic investigations in Ukraine, started doing the first unprecedentedly courageous project «The Closed Zone» which existed for three years. Later it became People’s Deputy, and I directed the studio. As counterbalance of the project of Vladimir I created the «Open Zone» programme where we told about different interesting people. It already were not only journalistic investigations. We made programms about odd fellows, eremites, homeless, actors, artists, national masters. And exactly the subject of national crafts developed subsequently into the separate program «Master-class».

«The peculiarity of artists that must have great courage every day, do not be like everyone – says Natalia. – Easy to be freak in the capital or in Lviv, where even a little taken to freak. But it’s hard to be such in the countryside. When all around care for survival, when someone dares to think about creativity and finding beauty in ordinary – people look at him like he is odd. It is very difficult to create another not alike world around yourself. My colleague, scientific consultant, famous ethnographer Oleksiy Dolya, which helps me with search for heroes, once told about visit to master Hanna Didenko from Opishnya, which produces clay whistles, toys and belongs to the pillars of Ukrainian pottery. He said I came to Mrs. Hanna in Christmas days. Hut was cold. She was sitting at the table and just admired the newly made caroller.»

The highest measure of life is creativity. Man lives in order to leave a strong creative track behind himself, regardless of profession. The information era in which modern man has vanished, making adjustments to the understanding of art – the interest in crafts superseded all. Decorating life with carved posts, painted spoons, shirts or grasshoppers didn’t become fashionable.

«Village – a special depth enthusiastically – Natalia says with enthusiasm. And older people are extremely hardworking, kind and a great store of wisdom. Not retold. They are excellent everwhere in Ukraine. Many of my personal stereotypes collapsed. For example, one of them, East Ukraine entirely Russian-speaking. It is not so! A hard-core, in a positive sense, Ukrainians than in Luhansk, I have not met. Our common trouble is that during last thousand years: we are not believing in our own strength, and we do not know ourselves. Once this change –will resume power of Ukrainian history.»

GREAT LOVE AND SMALL PASSIONSIn order to be happy, it is necessary to love the world and people

around. Natalya relentlessly throughout life confirms this. Therefore, it is always a lot of friends with whom maintains warm relations. But love with Volodymyr Aryan started with the «little hostility.«We met on TV channel «Inter«– smiles Natalia. – I remember when he mercilessly criticized my stories. I was so evil that I remember who he was and what was his name (smiles). Listened to the advice, but every creative individual perceive criticism was a bit painful. So little by little we began to communicate. Volodya struck me as an interesting conversationalist. And it appeared that we had a lot in common, especially spiritual intimacy. We got married in 1998.»

Now the couple’s daughter Yarynka is growing, which is 13 years old. The girl loves music and singing and dreams to get on the big stage. Long engaged in children’s studio of H. Veryovka choir. She knows lots of folk songs.

«Every day we must raise children by our own example – says Mrs. Fitsych. – May parents always have been creative model for me. They taught to understand and define the values of life properly. I hope that will be able to live in the marriage with the same warmth and love for many years».

Among «small passions» of Natalya Fitsych, to which she is giving her free time is skiing, snow-covered mountains under blue frosty sky and trips to palaces, castles, museums. She dreams to visit the biggest museums of the world.

Tetyana Zemlyakova

PERSONALITY

ОКСАМИТ 40

В українському політикумі вкрай мало жінок. Втім, є надія, що ситуація буде змінюватися і прекрасна по-ловина людства посідатиме гідне місце у політичному

та громадсько-суспільному житті країни.Ірина Сисоєнко належить до нової генерації громадських та по-літичних діячів, які все впевненіше заявляють про себе. Молода, енергійна, високоосвічена, з прогресивними поглядами на те, якою має бути Україна, Ірина Володимирівна переконана, що майбутнє України – за професіоналами патріотичного спряму-вання. Можливо, варто прислухатися до її думки, адже в арсеналі цієї молодої жінки чималий досвід.Сьогодні вона – відомий правозахисник, юрист, партнер адво-катської компанії «Бабич, Сисоєнко та партнери», генеральний директор та керівний партнер Патентно-юридичної агенції «Бренд Групп», патентний повірений України.У травні цього року Ірина Сисоєнко боролася за місце депутата КМДА. Про перший досвід політичної боротьби, громадянську позицію провозахисника та складові життя сучасного громадсько-го і політичного діяча з Іриною Володимирівною спілкувалася журналіст «Оксамиту» Наталія Сухоліт.

«Оксамит»: – Назвіть, будь ласка, причини, які спонукали Вас до активної участі у політичному та громадському житті України?

Ірина Сисоєнко: – Я присвятила своє життя захисту прав людини та законних інтересів підприємств, знаю, які права мають громадяни і те, як їм допомогти. У передвиборчий період довелося зустрічатися із величезною кількістю людей. І я була вражена безправністю нашого населення, відсутністю знань про свої права.

«О»: – Вибори відбулися. Як Ви розцінюєте їхні результати?І.С.: – За цей час я отримала безцінний досвід, хоча й не стала

депутатом КМДА. Проте моя допомога громадянам не обмеж-илася передвиборчим періодом. Була створена безкоштовна юридична консультація для мешканців Святошинського району, де можна отримати правову допомогу із вирішення побутових питань, у тому числі питань із боротьби з незаконною забудо-вою прибудинкових територій та з неналежним виконанням зобов’язань комунальних служб.

«О»: – Чи існує на Вашій виборчій дільниці якась одна загальна проблема, з якої зверталося багато людей?

І.С.: – Якби існувала одна чи дві такі проблеми – все було б на-багато простіше. На жаль, громадяни звертаються з дуже багатьох причин. Майже на кожному кроці трапляється пасивність та бай-дужість у роботі комунальних та державних служб. Наприклад, у сфері меценатства. Благодійників і так небагато. А їм на цьому шляху створюють практично непереборні перепони численні бюрократи та чиновники. Я сама витратила не тільки чимало коштів, але й багато часу, сил та нервів на переконання та доводи. З власного досвіду знаю, як іноді складно втілити у життя меце-натські проекти. І такий стан речей треба змінювати. Суспільство

та органи влади мають у будь-який спосіб сприяти та заохочувати таких людей, створювати передумови та сприятливий клімат.

«О»: – Святошинський район загалом та Академмістечко зокрема – це території, на яких розкинулися реліктові ліси, яким більше 150 років. Сьогодні йде активна забудова, і ці унікальні масиви поступово знищуються…

І.С.: – Екологічна проблема у Києві – одна із тих, на які треба звертати особливу увагу. Доводиться спостерігати за не-уважністю, а то й недбалістю. Будуються великі житлові масиви, але прибудинкові території для парків, скверів та дитячих майданчиків не передбачені. Власне, як і для всієї інфраструк-тури – дитячих садочків, шкіл, лікарень та поліклінік. Хіба що, для приватних. Та далеко не кожна родина може дозволити собі приватний дитячий садок. Все це мої клопотання та турботи. Я постійно спілкуюся із керівництвом району, тримаю на контролі ці питання, беру участь у зустрічах із громадськістю та відстоюю їхні інтереси. Зони відпочинку мають бути біля кожної багатопо-верхівки, а унікальні ліси Святошино обов’язково треба зберегти для наших дітей та нащадків.

«О»: – Якими якостями, на Вашу думку, має володіти народний обранець?

І.С.: – Дякую за правильне запитання. Найперше – це по-рядність та відповідальність. Травень минув у обіцянках, і їх було багато. Тепер побачимо, як вони будуть виконуватися. Обираючи депутата, ми даємо йому великий аванс. І від того, як політик буде реалізовувати свої передвиборчі програми, залежатиме життя суспільства у найближчий час. Саме тому порядність – це першооснова. Друга важлива і необхідна риса політика – високий професіоналізм у своїй справі, досвід роботи і наявність реалізованих проектів, які якнайкраще характеризуватимуть його як професіонала у своїй сфері.

Ірина Сисоєнко: «РАЗОМ МИ — СИЛА»

ОСОБИСТОСТI

ОКСАМИТ41 PERSONALITY

In Ukrainian political elite, there is not too much women. But, hope exists, that situation is going to be changed and the most elegant half of people will take place in political and civil-social

life of country.Іryna Sysoyenko belongs to the new generation of civil and political figures, who with confidence tells about yourself. Young, energetic, high educated, with progressive views on that, which Ukraine must be, Іryna Volodymirovna persuaded, that future of Ukraine is in hands of professional of patriotic direction. Perhaps, it is worth listening her thought, because in arms of this young woman there is good experience.Today she – is famous human right defender, lawyer, partner of legal firm «Babych, Sysоyenko and partners», general director and chief partner of Patent-legal agency «Brand Group», patent mandatory of Ukraine.In May of this year Іryna Sysoyenko was fighting for the place of deputy КМDА. About the first experience of political fighting, civil position of human right defender and constituent parts of life of modern civil and political figure with Іryna Volodymirovna was talking our journalist «Оksamyt» Nataliiya Sukholit.

«Оksamyt»: – Tell, please, the reasons, which made you to participate actively in political and civil life of Ukraine?

Іryna Sysoyenko: – I devoted my life to protect human rights and law interests of enterprises, I know, which rights citizen have and, how to help them. During pre-election period I needed to meet with the biggest quantity of people. I have been surprised that, they do not know about their rights.

«О»: – Elections passed. How do you evaluate their results?І.S.: – During this time I received valueless experience, even did

not take position as a deputy of КМDА. However my help to citizen did not limit with pre-election period. Valueless consultations was made for inhabitants of Svyatoshinskiy district, where it is possible to receive legal help to decide everyday questions, including questions the fighting with not legal construction of areas architectonic and not appropriate obligations execution of service utilities.

«О»: – Does really exist at your Election area one common problem, which a lot of people drawed attention to?

І.S.: – If one or two such problems existed – everything would be simplier. But unfortunately, citizens apply cause of different reasons. Almost on each stage inactivity and indifference in working of public and state utilities are happening. For example, patronship. There are not so much Good-doers. Аnd this way they cope with troubles created by numerous bureaucrats and officials. I spent by myself not little costs, but a lot of time, strengths and nerves for persuading and evidence. From my own experience I know, that sometimes it is complicated to penetrate patronship projects into the life. And such condition of the things is needed to change. Society and authorities of the power have to react at any-way make and encourage such people, to create preconditions and favorable climate.

«О»: – Svyatoshinskiy district actually and Academic town in particular – this is areas, where old-growth forests

are located, with age more than 150 years. Today active construction is going on, and this unique massifs step by step are reduced…

І.S.: – Ecological problem in Kiev – one of those, which is required to pay special attention. It is needed to observe for inattention, аnd negligence. Big residential massifs are built, but areas with houses for parks, squares and children are not envisaged. Personally, as for all infrastructures – children gardens, schools, hospitals and polyclinics. Only, for private. And not each family can permit to have private children garden. This is my troubles and cares. I always talk to management of the district, keep under the control all these questions, take the participation in the meetings with society and defend their interests. Areas of relax must be close to each multistage, аnd unique forests Svaytoshino obligatorily need to save for our children and inheritors.

«О»: – Which qualities, on your opinion, should have people’s choice?

І.S.: – thanks for good question. Firstly – this is respectability and responsibility. May had passed in promises, and there were a lot of them. Now we will see, how they will be made. Having select deputy, we give for him big advance. And depending from that, how politician is going to implement its pre-election programmes, will depend the life of society in the most close hour. Respectability – this is fundamental principle. Another important and necessary feature of politician – is high professionalism in its business, experience of work and availability of realized projects, which as well as possible will characterize him as a professional in its business. Except that, in these modern conditions civil and political figure simply obliged to know laws. But without these knowledge any fine business can go to blind corner, being in law level. I think, that, how many specialistes will come in high law authorities will depend the success and prosperity of Ukraine in future.

«О»: – On 25 th of May you promoted opening of chapel in Svyatoshinskiy district …

І.S.: – I’m – religious person, and then, when towards with such initiative Olexander archbishop applied – immediately agreed to help. Construction of Temple Divine – this is the main business in the life of each person. Because Temple – this is the place, where people come to pray, to enrich spiritually. I would like, in our micro district one more part of spirituality will appear, which remain for inheritance for children.

«О»: – It is known, that you will actively promote in solution of legal questions for medical workers and establishments.

І.S.: – Меdicine today – one of the important and problematic spheres in society. I think, that each had with this problems. But a little who overthought over it, that and doctors request protection and support namely from legal point of view. Our company «Babych, Sysoyenko and partners» is specialized to help doctors and medical establishments. Also Fund of Favor was created «Right protection of medical workers», where it is possible to apply for the help each doctor. Except of that, we perform seminars and conferences for medical establishments, help with specialized literature, constantly inform about changes of law.

Iryna Sysoyenko: «TOGETHER WE ARE — FORCE»

ОКСАМИТ 42Крім того, в сучасних умовах громадський та політичний діяч просто зобов’язаний добре знати закони. Адже без цих знань будь-яка гарна справа може зайти у глухий кут, зависнути саме на законодавчому рівні. Вважаю, що від того, скільки фахівців прийде у вищі законодавчі органи залежатиме успіх та про-цвітання України у майбутньому.

«О»: – Напередодні 25 травня Ви сприяли відкриттю каплички у Святошинському районі…

І.С.: – Я – віруюча людина, і тому, коли до мене із такою ініціативою звернувся архієпископ Олександр – відразу погоди-лася допомагати. Будівництво Храму Божого – це найголовніша справа у житті кожної людини. Бо Храм – це місце, куди люди приходять молитися, збагачуватися духовно. Мені дуже хотілося, аби в нашому мікрорайоні з’явився ще один осередок духовності, який залишиться у спадок дітям.

«О»: – Відомо, що Ви активно сприяєте у розв’язанні складних юридичних питань медичним працівникам та за-кладам.

І.С.: – Медицина сьогодні – одна із найважливіших і про-блемних сфер у суспільстві. Думаю, що кожен мав із цим справу. Але мало хто замислювався над тим, що й лікарі потребують захисту та підтримки саме з юридичної точки зору. Наша компа-нія «Бабич, Сисоєнко та партнери» спеціалізується на допомозі лікарям та медичним закладам. Також був створений Благо-дійний фонд «Захисту прав медичних працівників», куди може звернутися за допомогою кожен лікар. Крім того, ми проводимо для медичних закладів семінари та конференції, допомагаємо із профільною літературою, постійно інформуємо про зміни законодавства.

«О»: – Вже стало традицією, що питання виховання та освіти дітей найчастіше адресують саме жінкам-по-літикам. Тож якими принципами слід керуватися, аби виховувати маленьких українців справжніми громадянами та патріотами?

І.С.: – Як мати, переконана, що будь-яке виховання почина-ється із родини. Саме у колі батьків дитина черпає ті беззаперечні цінності, які сприятимуть вихованню високоморальної людини, громадянина і патріота. Дитина бере з батьків приклад, рівняється на них. Саме тому бути батьками – це величезна відповідальність, яку неможливо перекласти на чужі плечі. Безумовно, що велике значення відіграє шкільне і особливо позашкільне виховання. Хоча за останні роки кількість гуртків та секцій суттєво змен-шилася. Особливо це стосується безкоштовних закладів. Тому ця тема також мене хвилює. Переконана, що сприяння якомога ширшому і всебічному вихованню дітей – надзвичайно важливий напрям, який потребує особливого підходу, розуміння специфіки і соціальної захищеності. Коли дитина відчуває справжню турбо-ту, то її відданість і довіра стають безмежними.

«О»: – У статтях, які стосуються Вашої діяльності, часто згадують про батька, який відіграв свого часу мало не голо-вну роль у виборі професії…

І.С.: – Так. Власне формування та становлення як особистості відбулося саме завдяки батькам (замислюється, посміхається з теплом в очах). Мене часто запитують: звідки у вас стільки бажання допомагати людям? Відповідь завжди одна: так мене ви-ховали батьки. Тато був і є тим, хто особистим прикладом навчав і вкладав життєві принципи, вчив багато працювати, а головне, він завжди професійно ставиться до кожної своєї справи, цьому вчив і мене. Він відповідальна та порядна людина. Багато людей йому вдячні за його працю, а це дуже важливо. Мама – безкінечна мудрість і океан любові до дітей та онуків, всю себе вона реалі-зувала в родині, навчила нас завжди підтримувати один одного.

«О»: – Чи є у Вашому напруженому житті час для за-хоплень та хобі?

І.С.: – Вільного часу вкрай мало. Однак, коли випадає можли-вість, віддаю перевагу подорожам. І мандрую не тільки за кордон. Дуже люблю Україну, адже у нас дивовижна країна – багата на історію та культуру, із унікальною природою та мальовничими куточками.

«О»: – Ваші улюблені міста на мапі України?І.С.: – Моє рідне місто – Миколаїв, Харків. Полтава, До-

нецьк. Та, як на мене, кожне місто – неповторне, має власний шарм і атмосферу. Я справді насолоджуюся прекрасними площами та вулицями, пам’ятками архітектури, монументами. До того ж, маючи декілька вільних годин, із задоволенням відвідую театри та виставкові зали, галереї. Мені цікаво, як працюють українські дизайнери. Взагалі, все, що створено українськими митцями, має для мене особливий сенс та зна-чення. Я не просто люблю, а відчуваю особливу енергетику та пульс їхніх творів.

«О»: – Наостанок, дайте пораду читачам «Оксамиту» як віднайти рівновагу та не впасти у депресію у наш не-легкий та суперечливий час?

І.С.: – Дійсно, нам усім доводиться переживати дуже складні часи. Найперше, кожен має поставити собі питання: а що я зробив, аби ситуація змінилася? Кого підтримав? Чим сприяв? Саме це й відволікатиме від упадницьких думок, надаватиме сил. Також дуже важливо підтримувати одне одного. Адже тільки разом ми – сила. Кожен раз, коли навертаються погані думки та смуток, треба пам’ятати, що поряд є хтось, кому набагато гірше. А підтримка має бути на всіх рівнях. І якщо немає мож-ливості сприяти фінансово, то навіть гарне і тепле слово може стати для когось рятівним колом, допоможе вистояти і перемогти. Коли допомагаєш більш слабшому, в самого беруться сили і віра в те, що все буде добре. І, звичайно, не забувати просити милості у Бога, адже через молитви Бог чує про наші потреби. ■

Довідка: Ірина Сисоєнко. Патентний повірений України № 347. Генеральний директор та керівний партнер патентно-юридичної агенції «Бренд Групп». Закінчила Міжнародний Соломонів університет (диплом бакалавра права), Національну академію внутрішніх справ України (диплом спеціаліста права) та Інститут інтелектуальної власності і права (диплом магістра права з відзнакою в сфері інтелектуальної власності). Довгий час працювала в судовому відділі Державного департаменту інтелектуальної власності України. Ірина Сисоєнко – член Асоціації юристів України, автор численних статей про захист прав інтелектуальної власності.

ОСОБИСТОСТI

Remark: Іryna Sysoyenko. Patent mandatory of Ukraine № 347. General director and managing partner of patent-legal agency «Brand Group». Graduated International University Solomoniv (diploma of law bachelor), National academy of internal affairs of Ukraine (diploma of law specialist) and Іnstitute of Intellectual Property and Law (diploma of Master of law with Excellent mark in the sphere of Intellectual property). For a long time was working in Court department of state department of Intellectual property of Ukraine. Іryna Sysoyenko – is member of Asossiation of lawyers of Ukraine, author of numerous articles about rights protection of intellectual property.

ОКСАМИТ43 PERSONALITY

«О»: – It has already become tradition, that question of education and upbringing of children more frequent address for women-politicians. So which principles we should manage, that educate small Ukrainians with real citizens and patriots?

І.S.: – Being mother, I’m confident, that any education starts from the family. In the circle of parents child takes those undisputable values, which help upbrining of high moral person, citizen and patriot. Child takes example from parents, and equalizes on them. So to be parents – this is the biggest responsibility, which is impossible to put into other shoulders. It is wordless, that the biggest meaning plays school and especially upbrining. However during the last years the number of circles and sections essentially reduced. Especially it is concerned costless establishments. Тhat’s why this topic also cares me. I’m confident, that promotion for broad and all-round upbringing of children – is the most important direction, which demands special approach, comprehension of specific and social protection. When child feels real care, so its devotion and trust become limited.

«О»: – In articles, which concern your activity, often remind about father, who played its time not the main role in selection of profession…

І.S.: – Yes. Own formation and becoming as a personality happened cause of parents (thinks, smiles with heating in eyes). I’m often asked: from where you the willing to help people? Answer always one: I was treated in this way by my parents. Father was and he is example who teached and put life principles, teached to work a lot, аnd the main thing, he is always professionally treat to each business, and teached me this. He is responsible and respectable person. A lot of people are thankful for its work, аnd this is very important. Мother – incomplete wisdom and ocean of love towards children and grandchildren, she was realized in the family, learned us always to support each other.

«О»: – Do you have in your in tensed life the time for hobbies and entertainments?

І.S.: – Free time a little. However, when possibility occurs ви-падає, I prefer Travelling. І travel not only abroad. I like Ukraine, because we have wonderful country – enriched for history and culture, with Unique Nature and colored corners.

«О»: – Your favorite places at the map of Ukraine?І.S.: – Мy native city – Mikolayiv, Kharkiv. Poltava, Donetsk.

On my opinion, each place – is unrepeatable, has its own charm and atmosphere. I really enjoy with beautiful squares and streets, monuments of architecture. Meanwhile having some free minutes, with pleasure I visit theaters and halls with exhibitions, galleries. It is interested for me, how Ukrainian designers are working. Generally,, that was created by Ukrainian talents, have for me special sense and meaning. I do not like simply, аnd I feed special energetics and pulse of their compositions.

«О»: – For the final stage, give advice for readers of «Оksamyt» how to find balance and do not enter into depression in our not easy and disputable time?

І.S.: – Really, we all need to survive very complicated times. Firstly, each has to ask question: аnd what would I do, or situation would change? Whom supported? What was the promotion? This is what exactly distracted from different thoughts, give the strength. Also it’s very important to support each other. So only together we are – force. Each time, when bad thoughts and sadness come, it’s needed to know, that there’s somebody, who feels worse. Аnd support must be at all levels. And if there’s not possibility to help with finance, so nice and warm word can become for somebody’s saving circle, and will help gain point and win. When you help weak, you find force and trust that, everything will be good. And, of course, do not forget to ask help in God, because due to prayers God feels about our needs.

ОКСАМИТ 44

Сьогодні відчувається велике зацікавлення українців своєю історією. У цьому контексті

значний інтерес становить життя і творчість видатних українців, на жаль маловідомих нащадкам, братів Миколи та Адріана Кащенків.

Народилися брати на землях славного запорозького козацтва в не-великому хуторі Веселий Олексан-дрівського повіту Катеринославської губернії (нині Вільнянський район Запорізької області) у родині неба-гатого поміщика Феофана Кащенка, батько якого був запорозьким козаком. Після знищення російською царицею Катериною II гетьманства, тотального наступу на права українців, офіційну заборону української мови Феофан Кащенко вже не знав рідної мови, тому діти виховувалися у російському оточенні.

З численної родини (п’ятеро синів і чотири доньки) найдружнішими на все життя залишилися наймолод-ші – Адріан і старший на три роки Микола. У той час на хуторі ще живі були справжні герої Січі. Хлопці слухали оповіді і пісні одного з батькових двірських діда Охріма та старого лоцмана Харка про грізні неприступні дніпровські пороги, славне запо-розьке козацтво, його мужніх лицарів-ватажків, їхні походи проти турків, татар та поляків, про Кубань і Задунайську Січ, мріяли помандрувати по історичних місцях легендарних січовиків.

Ми пропонуємо нашим читачам розпочати знайомство з розповіді про непересічного українця, гордість української на-уки – вченого-ембріолога зі світовим ім’ям Миколу Феофановича Кащенка. У наступному номері читайте про Адріана Феофа-новича Кащенка українського письменника, автора численних прозових творів про вікопомну героїку Запорозької Січі.

Академік Микола Кащенко (1855–1935)Самостійне життя Микола розпочав після закінчення Кате-

ринославської гімназії 1875 р і вступу на медичний факультет Московського університету. Тут він зайнявся зоологією і цілком оволодів мікроскопічною технікою досліджень. Весь вільний час віддавав роботі в Зоологічному музеї. Навчаючись у Московсько-му університеті, М. Кащенко зрозумів, що його вибір є помилко-вим – «не медиком йому бути», а тому відразу почав думати про переведення на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Однак ще протягом року продовжував навчатися в Москві, зацікавився загально біо-логічними питаннями, а захоплення мікроскопічною технікою

привело його до ембріологічної лабораторії проф. З. І. Стрельцова, під керівництвом якого він ще студентом надрукував свої перші праці. Вони відразу стали такими, що на них досі посилаються дослідники-ембріологи.

Навчання у Харкові, спілкування у колі видатних науковців, само-стійні наукові пошуки, наполеглива копітка праця сприяли становленню молодого Кащенка як вченого-біолога. Його роботи в галузі ембріології стали безпосереднім продовженням і допо-вненням досліджень І. Мечникова і О. Ковалевського. М. Кащенко висту-пив послідовним захисником і провід-ником еволюційної теорії Ч. Дарвіна, започаткував мікроскопічне вивчення ранніх патологічних онтогенезів людини. У Харкові він став доктором медицини, визначив пріоритети, що спричинили розвиток нових напрямів біологічної науки. Деякі з відкриттів Миколи Кащенка названі його ім’ям.

Перебуваючи далеко від рідної домівки, Микола Кащенко листується

з членами родини, особливо з братом Адріаном. В одну із своїх відпусток приїздить на гостину до нього. Влаштовує своє осо-бисте життя – одружується.

1886 р. молодий дослідник їде за кордон підвищувати свою кваліфікацію в зарубіжних лабораторіях ембріологів Гертвіга, Гіса і Бальденмейєра, а відтак стажувався на Неаполітанській зоологічній станції в Італії.

Повернувшись з-за кордону в Україну, Микола Кащенко отримує в 1888 р. призначення на посаду першого професора зоології і порівняльної анатомії медичного факультету Томського університету, який тільки відкрився у Томську. З його іменем пов’язане зародження патологічної ембріології, пріоритет вітчиз-няної науки з мікроскопічного вивчення раннього патологічного онтогенезу людини. Згодом вчений різко змінює свій науковий інтерес у бік класичних зоологічних досліджень – його зацікавила систематична зоологія і особливо її гілка – теріологія. Він бере активну участь у наукових експедиціях в різних районах Сибіру, вивчає нові види тварин та їх географічне поширення, створює в Томську зоологічний музей.

У зв’язку з обранням М. Кащенка у 1912 р. професором ка-федри зоології на сільськогосподарському відділенні Київського політехнічного інституту вчений з родиною переїжджає до Києва. Відразу ж після приїзду створює Акліматизаційний сад, має великі наукові плани.

Однак суттєві корективи у їхню долю внесла Перша світо-ва війна. Загострення соціальних суперечностей, політична

ОТ ДЕ, ЛЮДЕ, НАША СЛАВА, СЛАВА УКРАЇНИ!

Т. ШЕВЧЕНКО

ВИТОКИ

ОКСАМИТ45та економічна кризи негативно впливали на розвиток науки, освіти, культури.

У січні 1915 року гостро постало питання розведення лікар-ських рослин як сировини для фармацевтичної галузі. М. Ка-щенко почав ґрунтовно займатися цією справою, досліджував дію засобів народної медицини на організм людини. М. Кащенко мріяв у майбутньому організувати в Києві інститут або центр вивчення рослин, які можуть сприяти медицині. За рік він зібрав більше 100 видів рослин, у наступні роки колекція збільшилася.

Професор М. Кащенко за його словами, «з метою зменшення нашої залежності від Німеччини у відношенні лікарських рос-лин», проводив на базі Акліматизаційного саду досліди з лікар-ськими рослинами, які до того отримували лише з Німеччини, незважаючи на те, що війна змусила поступитися приміщенням лабораторії та тимчасово передати її в користування госпіталю Червоного хреста.

Протягом зими сім’я М. Кащенка передавала для потреб армії теплі речі та продукти харчування. Під час перебування в Київ-ському політехнічному інституті перев’язувально-харчувального пункту в ньому працювали дві доньки вченого. Пізніше одна з них працювала в госпіталі Червоного хреста, а інша в госпіталі при Дегтярьовській богодільні.

В радянський час, незважаючи на доволі складні і неодноз-начні суспільні умови, М. Кащенко продовжував самовіддано служити науці. Він являв собою зразок ученого-громадянина, який в умовах тоталітарного режиму не пристосовувався, а був самодостатньою особистістю.

1932 рік… Настали страшні часи голодомору. Кащенко на-писав об’яви, що лікує хворих травами, бо знавцем цієї справи був блискучим. Лікар пояснював дію трав, встановлював діагноз і просто дарував лікарські рослини людям, адже немічні й ви-снажені голодом пацієнти платити були неспроможні.

В Україні М. Кащенко став одним з дванадцяти фундаторів-засновників Української академії наук. Як дійсний член УАН, він доклав багато зусиль до становлення біологічної галузі академічної науки в Україні.

Відкриття М. Ф. Кащенка мають світове значення. Наукова спадщина вченого величезна. Однак досі вона належним чином не оцінена.

Діапазон наукових інтересів М. Кащенка яскраво демонструє його творча спадщина. Праці академіка високо цінувались сучас-никами, вони не втратили свого значення дотепер, будучи важли-вим джерелом подальшого розвитку таких наук, як ембріологія, зоологія, ботаніка тощо. М. Кащенко був ученим-енциклопедис-том, людиною широкої ерудиції й високої культури, що давало йому можливість заявити про себе не тільки як про дослідника в різних галузях біології, а як про вченого-гуманіста, громад-ського діяча, художньо-обдаровану людину, інтелігента. Вченому належить ряд літературних творів: п’єси, вірші, оповідання та дві науково-фантастичного роману «Міражі», повісті, які свідчать про багатий духовний світ академіка. ■

Олена Готра, кандидат історичних наук

SOURCES

18 червня у виставковому залі Національної спілки художників України (м. Київ, вул. Січових Стрільців (Артема), 1–5) відбулася довгоочікувана знакова подія – відкриття VI Всеукраїнської Трієнале «Скульптура-2014».

Перед організаторами виставки стояло завдання – презентувати кращі взірці української скульптури останніх трьох років, переважно станкової. Хоча в представленій експозиції присутні твори, які своїм масштабом і пластичним звучанням цілком можуть претендувати на гармонізацію навколишнього простору.

150 авторів з усієї України, в тому числі зі східних областей, взяли участь у Трієнале, дехто з них презентує декілька творів. Організаторам вдалося досягти бажаного – виставка не залишить байдужим жодного відвідувача. Особливо з огляду на те, що сьогодні скульптура, зокрема монументальна, опинилася у центрі уваги громадськості: одні пам’ятники скидають, інші планують встановлювати. Але широкий загал не знає – ані імен наших митців, ані їхньої творчості.

Шанувальники цього виду мистецтва мали нагоду побачити усе розмаїття вітчизняної скульптурної школи, оцінити роботи переможців Трієнале: І премія – Костянтин Синицький, ІІ премія – Валерій Пирогов, ІІІ премія – Олександр Михайлицький.

Скульптура як мистецтво втілює ідеальні уявлення про красу людської постаті та особли-вості моральних якостей епохи. Чуттєвість образів, гармонія силуетів, актуальність поглядів втілені у творчості відомих скульпторів, таких як народний художник України Анатолій Кущ (автор центрального монументу «Україна», встановленого на Майдані Незалежності) або знаного корифея, народного художника України Юлія Синькевича, або Олександра Сухоліта, Олексія Владімірова та когорти обдарованої творчої молоді. Організатори сподіваються, що ця мистецька подія допоможе відповісти на запитання: якою є сучасна скульптура і якими будуть наші площі та вулиці у недалекому майбутньому.

Усі бажаючі можуть відвідати виставку з 18 червня по 6 липня. ■

VI ВСЕУКРАЇНСЬКА ТРІЄНАЛЕ «СКУЛЬПТУРА-2014»

Ігор Гречаник. Сновидіння. Бронза.

ОКСАМИТ 46

Редакція журналу «Оксамит» має виняткову нагоду зна-йомити своїх читачів з першими сторінками майбутньої книги «Лаврські історії», присвяченої історії Києва

та Києво-Печерської лаври. Її автор – Сергій Грабар, відомий український письменник і перекладач, який упродовж 15 років працював у Києво-Печерській лаврі, і якого лавра, за його ж словами, серйозно змінила.

«Лаврські історії», написані у стилі духовного реалізму, тримають невидимий зв’язок між тим далеким минулим і живим зримим сьогоденням. Занурюєшся у читання і свідомість дарує тобі несподівану радість. Тепло і відрада заповнюють душу, і ти незбагненним способом мовби торкаєшся того сокровенного буття.

Читайте, насолоджуйтеся…

«Свято-Успенська Києво-Печерська Господом Благословенна Антонієва та Феодосієва Лавра» – напис на печатці, що скріпила один із службових паперів монастиря.

Час летить невпинно. Монастирю, заснованому в середині ХІ століття не злічити років. Хоча, звичайно, злічити, хоч надто давно він ступив у вічність.

Якось мене попросили, розповісти щось невідоме про Лавру. І я розгубився. Монастир – це таємниця. Суцільна. Стільки дослідже-но. Стільки сказано. Таємниця не зникає. Залишається назавжди…

ПЕЧЕРИЦікаво, про що думав в далекому 1051 році, виходець з Лю-

беча, Антипа? Що шукав серед пагорбів та лісів? Коли відчув сповнену Благодать, що перейшла у Вічність?

Не пафос в мені. Вдячність Небу, яке надало можливість працювати в Святому місці стільки років.

Антипа – в чернецтві Антоній, прийняв постриг в одному Афонських монастирів. Кажуть, в монастирі Есфігмен. Він двічі ходив до чернечої країни. І двічі повертався. Що вело його? Що слугувало проводирем у створенні інституції руського чернецтва?

Антоній був прибічником усамітненого чернецтва. Тож ім’я при постризі взяв великого анахорета – Антонія Великого. З часом до відлюдника почала сходитися братія. Коли їх лік досяг дванадцяти, ченці вийшли на поверхню. Прп. Антонія серед них вже не було. Він оселився в іншій, за яром, печері, полишивши ігуменом для братії Варлаама.

У 1062 році ченці виходять на поверхню, проживши в печерах близько 11 років. З’являються наземні келії, трапезна, церква. На той час на чолі братії – прибічник спільножительного черне-цтва, прп. Феодосій. Печери стають місцем поховання ченців.

Судилося так, що прп. Феодосій на певний час зумів витіснити ім’я прп. Антонія з чернечої історії Русі. Коли настав час творити місцевих Святих, про першого насельника монастиря забули. Єдиним з Печерської обителі до Лику Святих був залучений прп. Феодосій, і вже згодом канонізували прп. Антонія.

Відступ перший: Антоній.Я стояв перед ними… Ненависть сочилася з їхніх облич.

Господи, братія, чому? Я ніколи не втручався в їхні справи, стояв осторонь. Моє бачення світу було іншим. Вони творять своє чернецтво. Бог їм суддя! Але… чому зараз на їхніх обличчях стільки жорстокості, чому головне їхнє бажанням – моє зник-нення, зникнення назавжди?

Так, я давно живу, дуже давно. Я пам’ятаю Володимира Хрестителя, я багато, де був і багато, що бачив. Це я приніс з Афона сюди, на Київські гори, чернечий послух, це я відкрив багатьом з них силу Слова Христового, це я навчив їх бути смиренними і відмовитись від ідолів, це я…

Спокійно, треба зупинитись – гординя захоплює мене.То чому стільки ненависті в їхніх очах? Може, що я залиша-

юсь відлюдником, не бажаючи йти до спільного життя, а може, і це скоріше за все, через мій вік. Бо, скільки люди живуть? Ну – 40, інколи – 50 років, а мені вже – за 90. Це – дратує, це – лякає. Я пережив декілька поколінь. Тож і повзуть монастирем чутки: що я продав душу дияволу, що я сам диявол і краду душі померлих ченців… Забулися мої слова, мої ідеї – тільки чутки, чутки… Молоді мене стороняться – бояться, не підходять. І люди йдуть все менше і менше. А раніше хвилини спокійної не було. Люди чекали днями, щоби почути слово моє. А зараз навколо пустка і острах.

Я стою перед ними – сивобородий старець, і розумію: якщо я зараз, тут щось не вирішу, то станеться лихо, і вся ця нена-висть, що непокоїться в їхніх очах, виплеснеться на поверхню, бо зло перемагає, я бачу, як зло перемагає, і вони вже не в силах себе стримувати.

Мовчки піднімаю світильник, що приніс ще з Афона, по-вертаюсь і йду, мовчки йду, відчуваючи на собі їхні злі, злякані, здивовані погляди. Йду назавжди.

Склепіння відбивають полохливі тіні. Вогонь ледь тріпоче, намагаючись погаснути, та, відчувши полегкість, знову роз-палюється, долаючи темряву. Печери, для інших загадкові, мені вже багато років є рідною домівкою. Я знаю їх достеменно: кожен поворот, кожен завулок. Ось і він, нікому невідомий хід. Остання молитва, світильник непотрібний, я іду у темряву.

Пізніше ченці, шукаючи останки Антонія Печерського, зна-йшли цей хід, пробилися крізь завали, і їх вдарив стовп вогню, а слідом за ним шал води.

Перші лаврські насельники – це особливий подвиг, який не можливо повторити. Більшість з них увійшла до історії, як особливий пієтет громадянського служіння державі. Князі, які

ЛАВРСЬКІ ІСТОРІЇВИТОКИ

ОКСАМИТ47стали ченцями, віддавши на монастир скарби матеріальні, скарби духовні. Ченці, які не зважали на князівський гнів, відстоюючи власну гідність і гідність обителі.

Пізніше, коли Петро Могила в 1643 році канонізував 118 по-іменних лаврських угодників, печери стають місцем постійного паломництва.

Я пам’ятаю свої перші відвідини печер навесні 1979 року. В Ближніх печерах ремонтні роботи. І хтось до мене: «Віднеси лампочки робочим». Я і поніс в суцільній темряві, не знаючи печер, з полохливим серцем, яке щосекунди воліло вистрибнути з грудей. Повітря не вистачало. Більше того, почався панічний пошук виходу. Одночасно захотілося їсти, пити і до туалету. Коли на моє ледь чутне: «Агов!», почув буркотливе: «Ну, де тебе носить?», я так зрадів, що ладний був розцілувати цю людину.

Останків на той момент в печерах не було. Вони знаходилися в приміщенні виставки «Історія лаврських печер». Наші вчені мужі намагалися дослідити і пояснити їхню особливість. Хоча, як можна пояснити святість нетлінних мощів. Святі є святими, і чудеса, що творили при житті лаврські ченці, і чудеса, що від-буваються до сьогодні з їхніми останками не піддаються науковій класифікації. Це питання віри. А віра – це інтимне.

Того дня на мене зійшла Благодать…Мені, та ще двом особам, доручили перенести останки до пе-

чер. Ми акуратно вкладали їх на спеціальні, за формою тіла, лотки, огортали матерією, одягали і відносили до трун у печери.

Мабуть, це і є – сподобився. Тому, коли мова ведеться про Нестора Літописця, Аліпія Іконописця, Іллю Муромця чи когось іншого з лаврської братії, для мене це не просте звучання імен. У нас з ними є спільне життя, спільна таємниця.

На сьогодні в печерах останки 124 святих Церкви України-Ру-сі (73 особи в Ближніх та 51 особа в Дальніх). Взагалі, Ближніми і Дальніми вони називаються за віддаленістю від Успенського собору – головного храму монастиря. Печери є замкнутими ла-біринтами. Ближні – довжиною 228 м, Дальні – 293 м. Крім того, в Дальніх печерах є відгалуження – Варязькі печери, довжиною 200 м. Це найбільш давні печери, з яких, власне, і почався мо-настир. «І позвався монастир Печерським, бєша бо жили чернці преже в печерах…», – сказано в літопису.

Між собою печери не з’єднуються. Їх розділяє глибокий яр, в якому дві криниці зі святою водою – Преподобних Антонія та Феодосія. У часи радянської влади криниці постійно заливали бетоном. Але воді не накажеш зупинитися горкомівською вка-зівкою. Вона постійно шукала собі вихід. Після однієї із таких спроб, хтось із розумників пошкодив давню дренажну систему, і вода пішла у печери. Якось, опустившись з групою туристів у Дальні печери (а я там бував на день до трьох разів), ми по-трапили в ситуацію, коли води було по щиколотки. Слава Богу, пошкодження досить швидко залагодили.

Мають підземні лабіринти по три підземні церкви. Ближні – Антонієву, Варлаамову та Введенську, Дальні – Благовіщен-ську, Феодосієву та Різдва Христового. Крім того збереглися з давніх часів келії, а у Ближніх печерах – Трапезна. Саме з Трапезною пов’язана одна кримінальна історія, про яку не писалося в газетах. В Радянському Союзі про таке взагалі не могли писати.

Трапилося це влітку 1982 року. Закінчився черговий екскур-сійний день. Як завжди пройшли доглядачі та міліція печерами, закрили і здали під охорону. Все, як завжди. А наступного дня перед відкриттям печер одна з доглядачів побачила, що покри-вало на одних з мощів лежить не так, як завжди. Вона підняла галас. Туристів ще не встигли пустити. До печер спустилася

міліція, і саме в підземній Трапезній знайшли чоловіка років 35–40. В його сумці були два ліхтарики, пилка, кусачки і частки мощів, загорнуті в папірці із підписами, від кого їх взято.

Затриманий розповів, що прийшов до печер з останньою екскурсійною групою, відстав і переліз через невеличкий паркан-чик, що відділяв підземну Трапезну від головного проходу. За ніч він повідрізав частки мощів. А зранку збирався приєднатися до першої групи і вийти з нею з печер. На запитання навіщо він це зробив, відповідав, що хотів вивільнити Святих із ув’язнення. Ким він був: релігійним фанатиком чи невдалим бізнесменом, що торгував святинями, зараз важко сказати? Печери – це загадки без відповідей.

Коли стався Чорнобиль, то біополе від мощів лаврських було наче танкова броня. Святі угодники боронилися від атомної на-пасті. Боронилися самі і боронили людей, що мали Бога в душі навіть у той зухвало атеїстичний час 1986 року.

Десь на початку 80-х років ХХ століття було проведено біо-фі-зико-хімічний аналіз лаврських мощів. Наприклад, бралися зерна пшениці, клалися на певний час до трун, а потім пророщувалися. Результати були сенсаційними: покладені до мощів зерна про-ростали на 15–30 % швидше ніж інші.

Вище говорилося про те, що я сподобився вкладати Святі мощі у печерах. І сьогодні, проходячи підземними лабіринтами, відчуваю від того чи іншого угодника великий магнетичний струмінь.

Є у Дальніх печерах місце, де на дерев’яних полицях впритул одне до одного стоять скляні сосуди з черепами в них. Це – Святі мироточиві голови. 49 безіменних Святих, чиї черепи інколи, невідомо з яких причин, виділяють прозору рідину. Але найзагад-ковіше, що ця рідина у своєму складі має білок. Просто людські черепи – і живий білок. Дивина? Ні, святість місця цього.

SOURCES

ОКСАМИТ 48ПОЛУМ’ЯНЕ СЛОВО

Іван Манжура (1851–1893)

ДЕКОМУВи хвалитесь гордо: колись УкраїнаСвоїм господарством розкішно жила;Що, волі й братерства кохана дитина,У славі всесвітній вона ізросла.Даремна балачка! її господарствоВ безодні кишені гетьманів текло,А темне її, хоч і жваве, лицарствоКористі народній душі не дало.Братерство ж славетне похило клонилосьСтаршинській силенно важкій булавіАбо поза Уманню десь собі крилосьВ бездольній у прах січовій голові.А воля святая? Мов в’язень, коналаУ турка, у ляха, о боже, в своїхІ вік пристановища, бідна, не мала,Щоб діток, як люди, навчати малих.А слава? То захистом волі прикритаХижацька грабіжка, пожежа війни,Сльозами та кров’ю вона перелита…Страмітесь за неї, нікчемні сини!

МАТИС. В. Єгоровій

Велике слово «рідна мати»!І горе дітям, котрим знатиЙого ізмалку не далось.Ростуть вони, мов на чужині,Хиріють серцем в самотині,Їм не хвата усе чогось.Їм не хвата веселих тихХвилин, щасливих та святих,Коли, натішившись, дитинаБіжить, утомлена, й в колінаХоває личенько у неньки,Та просе ласки, а рідненькаПочне казати, що хотілаЗробити відьма із Івасем,Як він на дуба одховався,Та як забрали його гуси;Або обідець як бабусіНосила в темний ліс, на лихо,Червона Шапонька, – та стихаМаленьке пестить, обніма,Аж поки те не задріма.Чужа ж рука, хоча й жіноча,І щира ласка добра отчаТепла того їм не дадуть,І душі їх, сирітством стріті,

Хоч як були б добром налиті,Розкішно вже не процвітуть.

ЛЕЛІЇУ пишних палатах якогось магнатаРозкішні лелії цвіли,їх люди здалека, де вихор та спека,На втіху собі завезли.Любують їх очі веселі дівочі,А часом і хмурий магнатНа них як погляне, нудьга ураз танеІ пруг на чолі вже не знать.Отак вони, пишні, усякому втішні,Мир в серце людське подають,А люди не знають і гадки не мають,Як сльози вночі вони ллють.Чого ж то їм шкода? Адже ж і урода,І розкіш, і шана їм є…Не люба їм шана у гордого пана,їм краще убоге своє.Їм краще у бідній країні їх ріднійЗа панську ту ласку здалисьІ спека пекуча, і вихор летючий,Що їх опаляли колись.Так ти, моя крале, з далекого краю,Неначе лелії мої:Здається, й на волі, у шані і холі,Та все-бо не в ріднім краї.Твій погляд ясненький, твій сміх весе-ленькийТа щирая ласка твояУсіх нас єднають, усіх нас вітають,Як тихая з неба зоря.Поглянеш ізбоку (нехай-бо нівроку!)Та й скажеш: «Життя тобі рай!»А вся ж твоя втіха – поплакати стиха,Згадавши веселий свій край.

БИЛИЦЯОсь він вийшов із острогу,Скрізь тепер йому дорога,Що не здумав – все з руки:Схоче – піде в босяки,Чи під церкву із рукою,Чи північною добоюЗа халяву колодій;Стережися, багатій!Здумав він було додому,Та помислив тілько – к чом?Поки він тут одбував,Батька й неньку бог прибравНужда діти доконала,Жінка ж десь помандрувала, –Голод, кажуть, не свій брат, –Заманув її солдат.Воля, воля козакові!День і ніч він у шинкові,Гроші є – музик найма,А немає – не дріма,

Не кладе хули на руку,Добре знає-бо науку,Чого треба, де і якРоздобути – наш босяк.Роздобув і знов гуляє…А колись-то, як згадає,Був і з його чоловік,Та істратив марно вікЧерез цей острог ледачий,Через норов свій гарячий;Думав, прав він – ажно ні,Та й достукався пені.Це його осіли злидні,Тож хазяїн не посліднійБув в своєму він селі:Три наділи мав землі,Жив собі, хвалити бога,Не багато, не убого,Усе ж рідний мав кутокІ насушника шматок.Та, на лихо, їм, селянам,Нанесло відкільсь-то пана;Всі позаймані колись,За ким заїмки велисьЗ Запорозької руїни,Каже, мати КатеринаЙого дідичу дала,Геть виходьте всі з села.Давай люди клопотати,Правди судом доходжати,Аж ось вийшов рішенець:«Несіть панові ралець,Що без чиншу та оброківВи владали стільки роківТим, що панове було…»Засмутилось все село.Воно й знати не хотіло,Що по-панськи вийшло діло,Та ізряхалось 1 гуртом,Хай вигоне хоч силом,А землі йому тієї,Певно, кревної своєїНе давати і ступня,Бо це діло все – бридня.Незабаром із губерніРозібрати діло черніПан наїхав судовий,А за ним і становий,Та, спасибі, розсудили!З половину посадили, –Хай розсуде їх сам бог, –Селяків отих в острог.Між селянами такими,Що стинались з судовими,Зачепивсь і наш козак,Отеперішній босяк…Не багато і не малоЇм одсидіти упало –По три роки та й ступай,Людську правду пам’ятай.

1 Ізряхатись – домовитись.

ОКСАМИТ49Проходячи підземними лабіринтами, впадають в око неве-

личкі віконця в стінах. Вони настільки маленькі, що через них можна просунути лише кружку з водою. Це – затвори. І ченці, які перебували в них, звалися затворниками. Найчастіше до за-твору йшли для кращого пізнання Господа. Бо тільки повністю усамітнившись, ти міг пізнати Бога. Цей давній ісіхазм знайде своє широке втілення через декілька століть в Європі. А на Русі його практичне впровадження було ще в ХІ ст. Йшли до затвору щоби спокутувати гріхи. Як, наприклад, прп. Ісакій.

Відступ другий: Ісакій.«Візьміть сопілки, і бубни, і гуслі, і вдарте, а Ісакій нам за-

танцює»…І так в голові весь час, і я танцював, кружляв, мов навіжений.

Що хотіли вони від мене? Хто вони?«Ти наш, Ісакію, наш» – сміялися навколо, і глузували, і щи-

рилися, і зиркали вирячкуватими очима. «Поклонися своєму господарю, Ісакію, поклонися».

І я поклонився… А потім все зникло. Раптом. І тиша.Не поворухнутися: все завмерло. А згодом метушня наді

мною. Отець наш, Антоній схилився. І я йому намагаюся слово хоча б, та не можу, бо стіна між нами – силуюся щось ви-мовити – марно.

«Мертвий?», – питають. «Живий він», – хтось з братії.І так багато днів, мов сон, в якому бачу, чую – та стіна між

нами. І Антоній поруч в молитві, і Феодосій, і з ними молюся про спасіння душ грішних, і моєї. Бо гріх на мені, знаю – гріх великий: поклонився я йому, поклонився – і де спокута. Тільки в молитві, що в собі творю безмовно, бо слова сказати не можу, бо рукою пово-рухнути не в силах, бо гріх на мені, що поклонився йому – Сатані.

Відтак життя, коли купцем ще був, зганьбило мене. І тоді відчув, що потерпаю, захлинаюся. Ще трохи і розчавить мене Телець Золотий і жадоба. На межі зупинився, зумів перемогти спокусу, що грілася, терлася біля ніг. Тому і монастир, тому і власниця, бо зрозумів, що цінності життєві інші. А тут знову: «Танцюй, Ісакій, поклонися». От і затанцював, от і поклонився – тепер: ні словом, ні рухом, тільки думкою…

Сім років провів преподобний Ісакій в затворі. Хліб і вода – раз на два дні. Три роки не вставав потім, і не говорив. Одужав, хвала Всевишньому, і чудеса творив…

Ніколи повністю не будуть розгадані таємниці лаврських печер. А чи потрібно?

Куди, наприклад, веде, відкритий ще в 30-х роках минулого століття, відрізок довжиною 76,5 м над похованням прп. Нестора Літописця? Звідки на одному з новознайдених відрізків (відрізок прп. Меркурія) віднайдено вірменський напис ХІ ст.? Хто насправ-ді лежить в труні із ім’ям прп. Ілля Муромець? Де знаходиться захований прп. Федором та Василем скарб золота і срібла?

Цих «коли?», «куди?», «звідки?», «чому?» – безліч.Печери – це початок монастиря, його витоки. А далі,

пам’ятаєте? Через 11 років ченці вийшли на поверхню. І почалася забудова монастиря.

БУДІВЛІВ 1062 році Великий князь київський Ізяслав подарував мо-

настирю гору над печерами, а згодом його суперник за престол князь Святослав подарував верхнє поле та грошей (100 гривень, за мірками тих часів – 50 фунтів золота) на будівництво Великої церкви.

В 1073 році розпочали будівництво першого кам’яного храму на території Печерського монастиря. Роботи тривали близько п’яти років. І в 1077 році були закінчені. Але пройшло ще довгих дванадцять

років перш ніж завершилися роботи по внутрішньому впорядкуванню та оздобленню собору. Велику Успенську церкву освятили в 1089 році при престольному княжінні Всеволода Ярославича.

Що стало затримкою при будівництві, важко сказати? Мож-ливо, постійна міжусобна боротьба за київський стіл нащадків Ярослава Мудрого. Можливо, смерть настоятеля монастиря – Феодосія Печерського (3 травня 1074 року).

Хоча треба розуміти ХІ ст. Києво-Печерський монастир зна-ходився далеко за містом. Пріоритетними були: перша кам’яна церква Києва – Десятинна, кафедра київських митрополитів – Софійський собор, інші храми та монастирі в центрі міста. Тим більше, Печерська обитель вже тоді славилася своєю безкомп-ромісністю та принциповістю. Особливо у відносинах з владою.

Навколо створення Успенського собору існує багато легендар-них історій, докладно записаних в «Києво-Печерському Патери-ку» – найкращому зразку агіографічної літератури Давньої Русі. Власне, розповіді про Велику Печерську церкву відкривають «Патерик». Я думаю, немає потреби їх переповідати, варто лише позначити деякі відправні моменти будівництва.

«… Молилися три дні. Ранком першого – зійшла роса на місце це, а все навкруг було сухим. Ранком другого – сухим було лише це місце, а все навколо зросилося. На третій день впав з неба вогонь, спаливши все на місці цьому – траву, кущі, дерева. І рів означився. Проміряли його поясом від чресел Спасителя, що Шимон варяг привіз. Співпало все, до деталей, як пророчили…»

Велика Успенська церква мала одну главу. Пізніше прибудову-ється Івано-Предтеченська хрещальня. З часом таких прибудов бу-де сім, і собор Успенський буде сяяти сімома золоченими банями, нагадуючи про сім таїнств церкви, що чекають на кожного з нас.

Семибанним собор ввійде у ХХ століття, і дійде до 41-го року, після якого нам залишиться лише його сьома частина – Івано-Бо-гословський приділ. Це трапиться 3 листопада 1941 року. І потім довгі роки будуть вестися дискусії на тему: «Хто це зробив?»

Як на мене, хто б не зробив – це злочин. Я не збираюся робити висновків. Але якщо це німці, то навіщо це їм на сороковий день окупації? Вони тут жити збиралися. Якщо наші з метою під-пільно-терористичної діяльності, то чому так недолуго? Хоча при суцільному мінуванні, так званих стратегічних об’єктів у Києві, та загальному відношенні в державі до пам’яток культу, іншого чекати і не можна.

Успенський собор простояв руїною майже 60 років. Був відновлений і освячений вже на теренах Незалежної України 24 серпня 2000 року.

За часів свого існування Успенський собор зазнавав серйозних пошкоджень. Ось невеличка хронологія:

24 травня 1096 року половецький хан Боняк «шолудивий», як його прозвав Нестор Літописець, захопив і попалив Київ, зруйнувавши монастир Печерський і церкву Богородиці.

3 травня 1230 року «у монастирі Печерському церква Святої Богородиці кам’яна на чотири частини розчахнулася».

1240 року під час монголо-татарської навали частково був зруйнований монастир, а з церкви Успіння Богородиці «зняли хреста золотого, забрали прикраси, церковні речі, зруйнували іконостас». Більш докладні відомості про ці події можна знайти в «Синопсисі» Інокентія Гізеля.

1470 року князь Симеон Олелькович (період Литовського князювання на наших землях) відбудував Успенський собор.

1 вересня 1482 року кримський хан Менглі-Гірей оточив і захопив Київ. Зруйнував монастир Печерський. Постраждала Велика церква. ■

Продовження у наступному номері

SOURCES

ОКСАМИТ 50

Гурт «Гайдамаки» – бродники європейського типу. Мульти-культурні й пасіонарні у своїй пісні. Вона грає у крові, збурює, рве кордони. Музика, яку дарують хлопці Україні

та світові, завжди проблемна, бунтарська, гайдамацька. Напрям, який поєднує сучасний рок, даб, панк, ска, традиції української та балканської музики, вітчизняним слухачем та музичною елітою сприймалися не завжди однозначно. Тому «Гайдамакам» останнім часом найчастіше аплодувала Європа. Від слухачів на берлінських вулицях до найрейтинговіших світових фести-валів. Їх не злічити: «Lowlands», «Sziget», «Mundial», «Przystanek Woodstock» тощо. Гурт сформований у часи найбільших історич-них перетворень української держави – на початку 90-х років. Сьогодні, пройшовши палаюче коло, Україна знову оновлюється. І у часи змін, як для музичної формації так і для України, наша розмова з лідером гурту Олександром Ярмолою.

«Оксамит»: – Шквал емоцій і навіть певний резонанс викликала серед Ваших прихильників зміна складу гурту у 2012 році. Це вийшло спонтанно чи за планом?

Олександр Ярмола: – Я цього зовсім не планував. Просто у колективі склалася важка деструктивна ситуація. І з цього я мав хоча і негативний, але повчальний досвід. Ми збиралися як гурт, де кожен рівною мірою відчував себе його частиною. Час від часу до нас приходили нові музиканти. Але ми намагалися бути великою дружньою родиною. Та часто в родинах трапляються роз-лучення, а це завжди некрасиво. Зараз з колишніми музикантами ми, на жаль, не спілкуємося. Але я завжди відкритий до контакту. В результаті нашого розпаду утворилися два нових колективи. Можу лиш побажати нам усім успіху та внутрішньої гармонії.

«О»: – Які вони – сучасні «Гайдамаки»?О.Я. – Маємо сьогодні новий склад гурту і, дякувати Богу,

це дружна та енергійна команда музикантів високого рівня, які дуже добре розуміють один одного. Велике значення має те, що прийшли молоді хлопці, необстріляні у шоу-бізнесі, без якихось комплексів або зайвих амбіцій, які просто хочуть робити хорошу драйвову музику. І вони зайняті саме музикою, а не само піаром.

«О»: – Пригадую, як «Гайдамаки» в оновленому складі презентували в одному із столичних клубів свій новий альбом «Годі, спати!». Подумала – невже революція? А Ви – думали?

Ні, про революцію не думав. Просто тоді я висловив дум-ку, що країну потрібно змінювати. Ми так назвали свій альбом неспроста. Ми у своїх піснях зверталися одночасно і до влади, і до людей, закликаючи не спати, будувати краще майбутнє. «Гей, Іване, годі спати. Україну рятувати випало тобі!» Напророчили.

«О»: – Ви багато гастролюєте Україною та світом. На по-чатку 2014 року Ви були на Сході країни. Як Вас там при-ймали?

О.Я. – Зараз там уже зовсім інша ситуація. А ми були у Хар-кові та Донецьку на тамтешніх Майданах у грудні та січні. Вже тоді настрої та відчуття різнилися. В Харкові на Майдані було на-багато більше людей, аніж у Донецьку. Харків’яни оптимістично налаштовані, приязні та усміхнені. А в Донецьку страх людей навіть в повітрі відчувався. Сумно. Те, що ми туди поїхали – дуже знаково, оскільки багато разів грали у цей період у Києві і, думаю, змогли передати справжню енергетику головного Майдану. В усіх регіонах люди прокинулися. Переосмислюють, виростають новою ментальністю. Десь це виходить краще, десь, на жаль, з кров’ю. Зараз усе настільки стрімко змінюється, що передбачити як усе буде виглядати за місяць-другий дуже склад-но. Але хочу вірити в краще. Хочу вірити в те, що в результаті усіх перетворень, ми будемо мати справді незалежний і свідомий український народ: східняки, західняки. Усі будемо єдині та кон-структивні у подальшому розвитку. І не буде більше топтання по колу, як це відбувалося досі, і не буде більше глухих кутів, які й провокують народження революцій, подібних нашій.

«О»: – На Вашу думку наша революція уже завершена чи боротьба триватиме?

О.Я. – Певний етап на Майдані ми завершили, але повне перетворення суспільства триватиме ще довго. Ніяких ілюзій після Майдану немає. Ми маємо маленьку перемогу на певному етапі, але потім буде наступний крок. Багато наступних кроків. Головне, щоб не було поразок, бо вони розчаровують.

АРТ-ПАЛIТРА

ЯКІ ВОНИ — СУЧАСНІ «ГАЙДАМАКИ»?

ОКСАМИТ51«О»: – Зараз активно працюєте чи трохи стишили крок

у музиці?О.Я. – Дуже активно працюємо. Щоб бути на плаву, зараз

треба напружуватися вдвічі більше, ніж у мирний час. Вибухи у музиці й мистецтві найчастіше відбуваються у переламні моменти. Згадаймо хіпі в американській музиці 60-х років. Тоді теж була війна у В’єтнамі і саме вона вплинула на розвиток тієї музики. У нас сьогодні війна на сході…

«О»: – Ви багато гастролюєте. А це безліч етнофестивалів, і не тільки етно. Це і Європа, і Америка. Як формуються тури, запрошення?

О.Я. – Тури формує наш глядач. Це є рок-сцена, сцена альтер-нативної, некомерційної музики. То, зрозуміло, що все складають такі ж люди, такі ж гурти, продюсери, які це все організовують. І така сцена живе виключно зацікавленістю публіки і залежить від її культурного, інтелектуального рівня, загального рівня такої музики в світі чи окремій країні. Чим більше публіка зацікавлена такими некомерційними стилями, тим більше можливостей організовувати фестивалі.

«О»: – Як створюється Ваша музика, як пишуться тексти?О.Я. – Зазвичай вдома під гітару я створюю пісню, потім

приношу на репетицію і ми всі разом її «одягаємо». Є ідея, є створена пісня, а вже в процесі репетиції і аранжування пісні може змінюватися і музика. Головне, щоб це була якісна музика.

«О»: – Хто із всесвітньовідомих виконавців є особисто для Вас кумиром?

О.Я. – Ну, Біблія говорить нам: «не сотвори собі кумира», але протягом творчого шляху у мене було досить багато кумирів. Навіть не знаю чи є сенс їх перераховувати. Якщо ж йдеться про щось кон-кретно, то можна перерахувати не особистості, а креативні періоди чи напрями світової музики. Загалом це – рок-музика, куди можна віднести безліч стилів: реггі, якісь поєдання місцевих етно з роком. Тобто все те, що вгрузає корінням в етнічну музику, гуртує навколо себе молодь та є носієм прогресивного месиджу. Я би прив’язувався не до окремих імен, а до цих періодів у розвитку рок-музики, коли ставалися певні вибухи та вона виростала новою. Знову ж хіпі, панк-музика, фанк та хеві. Пізніше розвиток музики ранж – 90-ті роки.

«О»: – Чи є у Вас конкуренти?О.Я. – Взагалі не розглядаю конкуренцію як таку. Кожен гурт,

кожен музикант – індивідуальні. Конкуренти можуть бути у тих, хто працює в одному форматі.

«О»: – Що Ви вкладаєте у поняття любові до України?О.Я. – Любов до батьківщини у мене пов’язана з вражен-

нями із дитинства. Етнос, пісня, мова, одяг – це все виринає із закутків пам’яті, формуючи матрицю, яка потім існує завжди. Але, найважливіше зараз те, що хочеться бачити Україну однією з найбільш прогресивних держав, яка здійснює новітні реформи і живе так, що на неї хоче рівнятися і рівняється весь світ. За-раз все сповільнилося, загальмувалося, люди заховали душі за фіранками і трохи бояться тих змін. Це закономірно. Просто цей шлях треба пройти. Ми народжуємось новою державою, і, якщо станемо на правильний шлях, матимемо усі шанси роз-виватися, як це робить, наприклад, Грузія, рухатися з величезною швидкістю, жити у квітучій державі і задавати тон іншим.

«О»: – Як виховуєте власних дітей? Чи маєте якийсь уніфікований рецепт виховання патріота?

О.Я. – Ні. Уніфікованого не маю. Впевнений, що багато за-лежить від батьків. Просто потрібно бути прикладом для свого чада, прикладом щоденним. Патріотизм як складова єдиний і необов’язково людині виростати плакатним патріотом. Зовні патріотизм може проявлятися у будь-який спосіб. Можемо читати Шевченка чи Андруховича і це буде патріотизмом, можна класти дороги або просто добре робити свою справу і бути патріотом.

«О»: – А який Ви в родині?О.Я. – Дуже м’який і поміркований. Можу покричати, але

то швидко проходить. Поважаю вільний вибір і демократію (усміхається).

«О»: – Які риси в людях цінуєте найбільше?О.Я. – Не думав над тим. Якщо мені цікаво з людиною, то я

залюбки з нею спілкуватимусь. Аби лиш вона поважала й не по-рушувала мої принципи чи погляди на певні речі. Те саме й з мого боку. В людях завжди є як хороше, так і погане.

«О»: – Дякую Вам, пане Олександре, за розмову. Бажаю надалі щедро сіяти зерна любові до української пісні та етно-культури. ■

Розмову вела Тамара Маркелова

ART-PALETTE

ОКСАМИТ 52ТВОРЧА СКРИНЯ

Живописні пленери та мандри тісно переплелися у творчості молодої київської художниці Галини По-

пінової. Вони визначають її творчу постать, формують як художника та надихають на створення неймовірно красивих, легких та емоційно насичених творів мистецтва.

Складний, але надзвичайно притягальний жанр пленеру давно привернув увагу Галини – ще з часів навчання в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури (майстерня народного художника України, професора В. І. Гуріна). Крім того, пленер був улюбленим жанром славетних і відомих Галини Зорі та Петра Сльоти – бабусі та дідуся художниці. Багато чудових пленерних творів створила і її мати – відома художниця Оксана Сльота. А батько Галини – прекрасний графік Микола Попінов – навчав дочку малюнку та композиції, привчав до переосмислення та аналізу, формував особистість та вміння бачити світ по-особливому, мистецьки.

Головне у пленерному живописному творі, на думку Галини, це майстерність художника за допомогою засобів образотворчого мис-тецтва справити певне враження на глядача. На полотні поціновувач мистецтва має

побачити не тільки мальовничі куточки при-роди, а, перш за все, образи та ставлення митця до оточуючого світу. Саме у вмінні трансфор-мувати та узагальнити візуальну інформацію, розпізнати і почути у серці імпульс, який спровокує до мистецького переосмислення та бажання малювати саме цей сюжет, і полягає складність пленерного живопису. Але в цьому і його перевага, адже привносить у художній витвір життя та наповнює всіма барвами емоцій. Саме тому інтерес до мистецтва пле-нерного живопису поза модою та віяннями.

Мандруючи у пошуках натхнення, стежки художниці пролягають не тільки через Україну, а й через Грузію, Італію, Іорданію, Ізраїль, Хорва-тію, Черногорію, Францію, Іспанію, ОАЕ. Втім, живописні твори, створені в Україні, складають найзначніший доробок у творчій скрині Галини Попінової. Крим і Карпати, Волинь і Київщина, Чернігівщина і Вінничина… Географія україн-ських мандрів вражає різноманіттям та тонким відчуттям особливостей простору і місцевості, в яких опинялася художниця. Неймовірно красива, фантастична, і допоки що мало відома широкому загалу наших громадян та її гостей, Україна постала на полотнах Галини Попінової надзвичайною – і впізнаваною, і невідомою. ■

Наталя Сухоліт

МАНДРИ ТА ЖИВОПИСНІ ВРАЖЕННЯ ГАЛИНИ ПОПІНОВОЇ

ОКСАМИТ53

Picturesque travellings and «Plein Airs» closely crossed in creative works of young paintress Galina Popinovaya in

Kiev. They define her creative personality, like a painter and inspire for making beautiful, easy and emotionally impregnated works of art.

Complicated, or extremely attractive Plein Air liked for a long time – since studying in National Academy of Pictural Art and architecture (workshop of people’s artist of Ukraine, professor V. I. Gurina). Except of this, «Plein Air» was favourite genre of famous Galyna Zori and Petr Slyota – grandmother and grandfather of paintress. A lot of famous «Plein air» compositions were made by her mother – famous paintress Окsana Slyota. Galina’s father – nice schedule Мykola Popinov studied daughter for painting and compositions, trained for overthinking and analysis, formed personality and ability to see the world in especial, creatively.

The main in «Plein Air», how Galina thoughts, this is mastership of painter to create with all ways of art impression from seen. At the picture observer has to see not only picturesque nature, and firstly the

ways and relation of artist to the world. Namely in ability to transform and gene rise visual information, to get to know and feel impulse in the heart, who can provoke towards art rethinking and wish to paint this theme, where lays the complexity of «Plein Air». But in this, there is advantage, also brings to the art the life and fulfills with all emotions. Namely interest towards «Plein Air» is off fashion.

Paintress travellings is in the research of inspiration are not only in Ukraine, and, in Georgia, Іtaly, Іordaniya, Іsrael, Croatia, Montenegro, France, Spain, United Arab Emirates. Meanwhile, compositions, made in Ukraine big result in creative activity of Galina Popinovoya. Crimea and Carpathians, Volynia and Kievzhina, Chernigivzhyna and Vinnychyna… Geography of Ukrainian travellings impress with variority and feelings of peculiarities freedom and artist activity, which paintress seen. Very beautiful, fantastic, and famous for the vast of our citizen and her guests, Ukraine was unusual at the pictures of Galina Popinovoya – and known and famous.

Natalya Suholit

CREATIVE CHEST

TRAVELLINGS AND PICTURESQUE IMPRESSIONS OF GALINA POPINOVAYA

ОКСАМИТ 54

* * *Шшшшшшшшшшшшшш...Небо, взяте на позиТив...ЗашнуроваНі вітряки.Вібер. Вітек. І трек-руки...Крук...І – біцепси-як гудки...Перепалений час і тік...Віп-салон від клієнта втік...Я не відаю:де –ерО?А де Ти –нульове зеро?Коробчаний мій недосказ...Недо...недо... І небо- газ..

Сірником не проткнеш вогонь.....

А вагу-на вазі... Де Голль...Гольф – безм’ячий.Без сім’я – Мольфарспокусив мене

на фанфаррррррррр....І тепер-я гойдаю лід... І тепер-я гойдаю лід...

Хай нариєще часу кріт...І – коли я вже – у екстаааа...Екстра ера і – глу-хо-Тааа...Ти візьмешшш

мене на живіт –Ти візьмешшш

мене на живіт –

Світ... світ? Свііііт!!!

(ОДА ЧИ О! ДА СЕРЦЮ)

ІТроль тіла.Ти жхо-ті-ла?!троїстих траєкторій)))

Голова – тріщина...ТРИ? Ще?На!

Звивин кураж...Стоногий абордаж...Зади-ха!-ю-сь...аж...Барди – в ребрі.Ребро – в музиці.Ретро – в подушціочі вибалушило – і –незаснуть!

Підпираю сон сірника-миа.. мипідлогу Ви-стелили собоюкутом дев’яносто градусів...

Град?УСІ?!!!

ІІБайдужість і відчай –кардіоцентричні...

Язичкова аортанамуляласонну точкусердечної дулі.

Що у серця –і скепсис,і коклюш...доле,запхнися...коком...

У столичнийвгорнися кокон,щоб з кокаїном –в акваріум –в якому вжемертва риба!

Відбитки води – бестіарій. Ариб’яче серце – дримба......Я виверну лоно ідишу –Вмонтую в звізду два кола...

...Ніч бісектрисою ділить

кути...

Де – сама....

І –

ГОЛА... Гола...Гола...ГООООООООЛЛЛЛ!

* * *SSSSSSSSSSSSSSSSSSS

SSSSSS.... Черепки – в синтагму...синусоїд мого коліна. атоми білого акту...активований біль –

мотовило –у рукахпере-цілованих танго...

сіль у лоно...

мішень – у сонцімого хребта

не та...не та...не тааааааааа-ааааааааааааааааааа...

Мертві душі – Тантал –з хреста до мішені...

заварюю чай у колодязі –голий, зелений...

Мі-Лон-га –на перехресті –

мертвих душ –порожні піали...Марево сексу –в ребрі піару...Танцюва-ли.. тан-цю-ва-лиз мертвим півнем, чизгострим чортом???

...аорта

твоєї долоні –

не замінить мені серця...

ЛЕСЯ МУДРАК – україн-ська поетеса, кандидат філологічних наук.

Захистила першу в Україні дисертацію на тему: «Еротична лірика: жанрова специфіка та ідіостилі», лауреатка Всес-вітнього фестивалю поезії «Дні Наїма», 2013 p.

ТВОРЧА СКРИНЯ

2013 року на Всесвітньому фестивалі поезії українка Леся Мудрак здобула найвищу на-

городу. Відповідно, у 2014 році Україна має перехопити естафету проведення (принцип поетичного євробачення). Фестиваль відвідають 15 країн світу: Британія, Шотландія, Німеччина, Туреччина, Польща, Литва, Угорщина, Словаччина, Австрія, Франція, Японія, Македонія, Швейцарія, Італія, Чехія. Це висока честь для нас – приймати таких почесних і поважних гостей.

Організувати і провести Міжнародний поетичний фестиваль у скрутні й непевні часи – справа не з легких і «пікантних». Але мистецтво у найскладніші періоди історії було «опіумом» по-зитиву й енергетичного наповнення. Коли чорнота й порожнеча заходять у людський внутрішній світ настільки глибоко, що

не відчуваєш самого себе – розумієш, розрадою і підтримкою твого емотивного пеашу мусить бути слово.

Міністерство культури України, в особі міністра Євгена Нищука, пообіцяло підтримку цього проекту, адже фестиваль передбачає розкриття поетичного, перекладацького, культур-ного потенціалу різних країн; застосування найнесподіваніших режисерських ходів…

У програмі передбачено поєднання непоєднуваних стилів і тенденцій, гуртів, виконавців, акторів (Ilaria, «Atma-sphere», «Shokolad», «Pikkadiyska thirds», хори, балетні модерні колекти-ви, колективи нео-фольк, камерні оркестри і ансамблі). Чекаємо на літературний та емоційний бум.

Фестиваль відбудеться 20–24 жовтня 2014 року. ■

МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «TERRA POETICA» ТЕПЕР В УКРАЇНІ!

ОКСАМИТ 54

ОКСАМИТ55

Сonfidently, it is no exaggeration to say that the history of the world can be told through the prism of the history of translation. Really, we can even assert that without translation there is no his-tory of the world.

Translation bureau «Idioma» – is a team of professional interpreters and lawyers with ex-tensive experience in different spheres and di-rections. The main purpose of translation bureau «Idioma» is to do in such way that all our clients come through recommendations. Reliability of our translation bureau is achieved by the profes-sionalism of every staff member. High quality of our services gluts the most demanding clients. In most cases translation carried out integrated. Any successful translation company has the main specialization. Professional translation agency and translation bureau in Kyiv are not the excep-tion. Our main specialization it is professional translation services in medicine, pharmacy, litera-ture, law and economics, as well as in the techni-cal field.

Translation bureau «Idioma» more than 5 years works for their clients. Company «Idioma» seeks to ensure that cooperation was the most profitable. We are situated the most convenient to the clients. Main office of our company is located in the heart of Kyiv within minutes of walking distance from the metro L’va Tolstogo. Agree that office of translation com-pany, which is easily accessible, it is convenient.

Text translation services can require any company. Even if a translator is in staff, you may encounter with the necessity to use

the services of professional transla-tion companies, working on large projects. During the work period our company has successfully translated fairly large projects in various fields.

In Kyiv a translation agency it is primarily reliability. Our translation company provides the following ad-vantages: a comprehensive approach to translation, flexible pricing, high quality, strict adherence to terms.

Providing translation services to individuals and companies:1. Notary translation of do cu-

ments;2. Translation large documents

and texts;3. Interpretation;4. Urgent translation;5. Translation legal and financial

documents;6. Literary translation;7. Medical translation.

In translation bureau «Idioma» you can get qualified legal help, ask for an apostille and legalization documents and consult about visa issues.

Phone: +38 (067) 527-42-09, +38 (098) 680-17-84E-mail: idiom.interpreter@gmail.comAddress: Horkogo St. 26/26, office 2 Kyiv

Певно, не буде перебільшенням сказати, що історія світу переповідається через призму історії перекладу. І таки дійсно, можна навіть

стверджувати, що без перекладу не існує історії світу.

Бюро перекладів «Idioma» − це команда професійних переклада-чів та юристів з великим досвідом роботи у різ-них сферах та напря-мах. Основна мета бюро

− зробити так, щоб усі клієнти приходили за рекомендаціями. Надійність досягається за рахунок професіоналізму кожного із співробітників. Висока якість послуг компанії задовольняє найвимогливіших клієнтів. Переклад текстів у більшості ви-падків здійснюється комплексно. У будь-якої успішної пере-кладацької компанії є основна спеціалізація. Не є винятком і професійні перекладацькі бюро та агентства перекладів Києва. Основна спеціалізація бюро перекладів «Idioma» − це послуги професійного перекладу в галузі медицини, фармацевтики, лі-тератури, права та економіки, а також у технічній галузі.

Бюро перекладів «Idioma» більше 5 років працює для сво-їх клієнтів. Компанія прагне до того, щоб співпраця була мак-симально вигідною.

Головний офіс бюро перекладів «Idioma» знаходиться у самому центрі Києва (в декількох хвилинах від станції метро площа Льва Толстого). Погодьтеся, що офіс перекладацької компанії, до якого легко дістатися, − це зручно.

Послуги перекладу тексту в бюро можуть знадобитися будь-якій компанії. Навіть якщо в штаті є перекладач, мож-на зіткнутися з необхідністю скористатися послугами профе-сійних перекладацьких компаній, працюючи над об’ємними проектами. За час своєї роботи компанія успішно перекладено досить великі проекти в різних областях.

У місті Київ бюро перекладів − це насамперед надійність. Перекладацька компанія «Idioma» має такі переваги: комплек-сний підхід до перекладу, гнучка система ціноутворення, ви-сока якість, суворе дотримання термінів.

Надання перекладацьких послуг фізичним та юридичним особам:

1. Нотаріальний переклад документів.2. Письмовий переклад об’ємних документів та текстів.3. Усний переклад.4. Терміновий переклад.5. Переклад юридичних та фінансових документів.6. Літературний переклад.7. Медичний переклад.У бюро перекладів «Idioma» можна отримати кваліфіко-

вану юридичну допомогу, звернутись за апостилем та лега-лізацією документів, а також проконсультуватись з приводу візових питань.

Тел: +38 (067) 527-42-09, +38 (098) 680-17-84E-mail: idiom.interpreter@gmail.comАдреса: м. Київ, вул. Горького, 26/26, оф. 2.

АНАСТАСІЯ КАСЬЯНЕНКО, диретор Бюро перекладів «Idioma»

ОКСАМИТ55

ОКСАМИТ 56

У житті завжди має бути місце для дива. Саме цей чинник робить наше життя цікавим, сповненим пригод. Для нас, людей ХХІ століття, подорожі давно не є розкішшю,

а сучасна техніка дозволяє втілити на екрані будь-яку фантазію. Усі чудеса світу і навіть безмежний космос вже не здаються такими недосяжними, як колись. Але чи дійсно ми пізнали все? Чи не загубили у вирі сучасного глобалізованого життя простий постулат – що дивовижне поряд… потрібно лише розплющити очі.

Камінне Село – місце-загадка. Містичне і таємниче, сховане в лісових хащах північного Житомирського полісся. Його ще називають Українським стоунхенджем. Це старовинна пам’ятка мегалітичної культури, заснована могутнім плем’ям древлян, що населяли цю територію і називали її Землею Дерев. Місце надзвичайно високої енергетичної сили. Справжнісінький гар-монійний мікросвіт, чия до-вжелезна і бурхлива історія нараховує не одну тисячу років і триває донині.

Про Камінне Село іс-нує більше легенд, аніж історичних фактів. Досі до-стеменно не відомо, як саме древляни використовували це місце. Одне можна сказа-ти напевне – Камінне Село було центральною святинею древлян. Древляни, за вірою язичники, і окрім Богів по-клонялися також каменям. Для них камені були святи-ми і вони ототожнювали їх із джерелом знань предків та засобом зв’язку людини з природою. Нині важко стверджувати, які саме ритуали проводили древляни у Камін-ному Селі, але тутешня атмосфера без перебільшення є вельми сприятливою для різного роду медитацій.

Загадковість Камінного Села починається із самих причин його виникнення. Величезні гранітні валуни різної форми у цій місцевості зосереджені лише на одній ділянці, площею у двадцять гектарів. Це саме по собі вже певна аномалія. З геологічної точки зору, валуни з’явилися тут у результаті виходу скельних порід льодовикового періоду на поверхню українського кристалічного щита. Однак, лише за допомогою геології, пояснити існування такого об’єкта неможливо. Гранітні валуни мають особливе роз-ташування і складну геометричну форму, і тут без людського втручання не обійшлося. Древляни обробляли ці камені не про-сто так. Є думка, що їхньою метою було гармонізувати тутешні енергетичні потоки.

Енергетика Камінного Села вражаюча. Сама святиня дійшла до нас практично в автентичному вигляді, тож її сила і можливос-ті з часом не втратились. Сама назва «Камінне Село» з’явилась тому, що більшість гранітних валунів у цьому місці зовні дуже схожі на сільські будиночки, а їхнє розташування нагадує вулиці. За місцевими легендами вважалося, що колись тут було багате село, у яке прийшов старий дід і попросив у людей їжі. Селяни

зустріли діда вороже і прогнали геть. Цим дідом виявився Бог, і за таку жадібність покарав людей, перетворивши село на камінь. Це, звісно ж, лише легенда, але перебуваючи у цьому місці дійсно відчувається присутність якоїсь неймовірно потужної сили.

Камінне Село розташоване за двісті тридцять кілометрів від Києва в Олевському районі Житомирської області. Шлях сюди не простий, дорога пролягає через дуже малонаселені райони. Проїжджаючи невеличкими селами та хуторами, в очі відразу впадають дивні за архітектурою дерев’яні будинки-зруби. Обабіч дороги трапляються різноманітні гранітні камені та ідоли, що наче німі сторожі охороняють шлях у Камінне Село. Рельєф місцевості постійно змінюється – від рівнинного до висотного. Цьому сприяє велика кількість старих кар’єрів та териконів. Є тут навіть автомобільний дерев’яний міст, побудований з величезних дубових колод.

Чимало людей, які відвідали Камінне Село, стверджують, що немов би побували в іншому вимірі. Один із місцевих дослід-ників щодо цього писав: «Камінне Село – Царство Мертвих, або чи можна побувати на тому світі?». Особлива аура поглинає буквально з перших кроків загадковою територією. Тут дійсно відчувається Дух Предків. Усі проблеми буденного та звичного нам життя залишаються десь по-заду і свідомість поступово занурюється у своєрідний стан гармонії. Відчуття у всіх відвідувачів різні, але

більшість сходиться на тому, що позитивна енергетика цього місця нікого не залишить байдужим. Вважається, що тим від-відувачам, які хочуть сповна відчути на собі силу Камінного Села, необхідно відшукати потрібний камінь, і розташувавшись на ньому, зануритися у свій внутрішній світ. Причому, кожен має знайти саме той камінь, який йому припаде до душі. Нічого складного у подібних ритуалах немає. Камені самі притягують людей до себе, і варто лише доторкнутися до них, аби відчути їхню силу.

Камінне Село також вирізняється напрочуд мінливою по-годою. Якщо навкруги йде дощ, то там його може і не бути, і навпаки. Сонце весь час то ховається, то виглядає з-за хмар, що добре помітно, якщо знімати тутешню місцевість на відео. Але й техніка у цих місцях «поводиться» своєрідно. Камені не завжди дозволяють себе фотографувати, через що знімки час від часу є розмитими. Причинами всіх цих явищ, вочевидь, є енергетичні коливання. Але ж, наскільки вони є потужними?

Гранітні валуни різняться за розміром. Деякі сягають висоти у п’ять-шість метрів, а деякі лежать просто під ногами. Проте не розмір визначає силу цих каменів, принаймні так вважали древляни. Головним тут є місце розташування і форма мегаліта. Саме це сприяє правильному формуванню енергетичних

ТАЄМНИЦІ КАМІННОГО СЕЛАДОЗВIЛЛЯ

ОКСАМИТ57

In life, the place for miracle always should be. Namely this indicator makes our life interesting, fulfilled with adventures. For us – people of ХХІ century travellings are not luxuriousness

for a longtime, and modern facilities permit implement at the screen any fantasy. All miracle of the world and even are not limited space already do not seem such unattainable, as used to be. But, if we really experienced all? Did not we loose in the passage of modern of globalized world the simple principle – that is incredible close… need only to open eyes.

Stony Village – place-puzzle. Мystical and secret, hidden in the forest wilds of the North of wooden district of Zhytomyr. It is still named Ukrainian Stonehenge. This is antique memory of megalithic culture, founded by the powerful tribe of drevlyan, which settled this area and called her the Land of trees. This place is unusually of high electric power. Really harmonic micro world, whose the most longest history counts not one thousand years and longs till up today.

About Stony Village exists more legends, rather than historical facts. Up to now is not known, how drevlyane used this place. One possible to say perhaps – Stony village was Central Sanctuary of Drevlyan. Drevlyane, as per religion are infidels, and except of Gods worshiped also to stones. For them stones were holy and identified their with the sources of foregoers knowing and the way of connection of person with nature. It is hard, which rituals were made by drevlyanes in Stony Village Селі, but atmosphere without exaggeration is favorable for different type of meditations.

Mystery of Stony Village begins from the reasons of its appearance. Its big pebbles of different forme concentrated only concentrated only at one area of place, square with 20hectares. This is complete anomaly. From geological point of view, pebbles appeared here in a result of rocks output of glacial age at the surface of Ukrainian crystalline shield. How ever, only with the help of geology, to explain existence of such object is not impossible. Granite pebbles have especial location and complicated geometrical forme, and here without people’s interference did not treat. Devlyane treated these stones not simply. There is a thought, that their purpose was to harmonise flows of energy.

Energetics of Stony Village is impressive. The sanctuary came to us practically in authentic type, so its strength and possibilities with the time did not loose. This name «Stony Village » appeared to, that majority of granite pebbles in this place externally are very similar to the rural buildings, and their location їхнє resembles streets. According to the local legends it was considered that, someday here it was rich village, which old dad came and asked people for a food. Rural people met dad lunarly and dismissed him. This dad was God, and for this avidity punished people, remaking village to the Stone. This, is, only legend, but being in this place it is felt the presence of some unusual strong force.

Stony village is located in two hundred thirty kilometers from Kiev in Olyevskiy district of Zhytomiskiy Region. The way here is not simple, the road lays through very underpopulated districts. Travelling by not big villages, into eyes immediately launched stranger as per architectural wooden buildings-frameworks. Close to the road, we can meet various granite pebbles and idols, that as if dumb guards protect the way to the Stony Village. Lay of the ground

permanently is changed from lowland till altitudinal. A big number of old quarries and slagheaps helps for this. Here there is automobile wooden bridge, built from big oak blocks.

Some of the people, who visited Stony village say, that as if they were in the different world. One of the local researchers from this motive wrote: «Stony Village – Kingdom of dead, or is it possible to be in that world?». Particular sensations appear literaly from the first steps on its area. Here, you can really feel Pitr. All problems of usual life for us remain somewhere behind and awareness progressively hidden into original condition of harmony. Sensation in all visitors is different, but to come to the conclusion, that positive energetics of this place nobody will remain indifferent. It is considered, that for those visitors, who want wholly to feel the strength of Stony Village, it’s necessary to look for necessary stone, and locating on him, to penetrate in its internal world. At that, each should find the stone, which is good for its soul. There is nothing complicated in similar rituals. Stones attract people to itself, and it is worth to touch to them, only to feel its strength.

Stony Village also is different with weather. As if around it is raining, so there it can not be, or vice versa. The sun always hide, or come from the clouds, that is good noticed, if to make video. But and technology in these places «work» originally. Stones are not always permit to make photos, cause of this pictures are periodically not

SECRETS OF STONY VILLAGEДОЗВIЛЛЯ

ОКСАМИТ 58

полів. Гранітні велетні розкидані по всьому лісу. Частина з них зосереджена обабіч невеликої стежки, але деякі з найбільш вра-жаючих мегалітів потрібно добряче пошукати. Форма каменів і їх розташування – це не єдина загадкова особливість мегалітів Камінного Села. Окремої уваги заслуговують так звані мегаліти зі Слідами Бога. Це звучить фантастично, але на деяких каменях дійсно є сліди, що нагадують відбитки людської ноги. Подібних каменів у цих місцях декілька, а на одному з них таких слідів аж чотири поспіль. За легендою, на ньому Бог бився з Чортом, після чого Чорт провалився під землю, а Бог полетів на небеса. Камінь розколотий на дві частини, на одній з яких є вищезгадані сліди, а через весь камінь проходить щось на кшталт величезного шраму. Кажуть, що це сліди Чорта, який чіплявся за камінь перш ніж провалитися під землю.

Свої легенди мають й інші камені. Є у Камінному Селі і Ка-мінь-Човен, у формі перевернутого човна, і Камінь-Грот, у формі кам’яного гроту із нависаючим дахом. Також серед багатьох гранітних валунів можна знайти і Камінь-Піраміду, і Камінь-Еліпс. Деякі назви каменям дають відвідувачі Камінного Села.

Прогулюючись поміж гранітних мегалітів, потрібно обов’язково прислухатись до тутешніх звуків. Природна акустика перетворюється у своєрідну симфонію, від якої важко відірвати слух. Це вже не просто звуки, а справжній ритм. У біоенерголокації стосовно цього зазначається, що енергетичні коливання також мають певний ритм. Окрім звуків природи варто спробувати прислухатися до самих каменів. Від них можна почути дещо цікаве.

Дивно, але в цих місцях ніколи не проводилось суттєвих археологічних досліджень, принаймні офіційних. Місцеві жителі розповідають про нібито засекречені експедиції радянського періоду, але ні підтвердити, ні спростувати це неможливо. Камінне Село однозначно потребує глибокого ґрунтовного дослідження і не лише археологічного. Сучасна техніка вже дає змогу вимірювати рівень біоенергетичних коливань, і навіть використовувати їх для лікування певних хвороб. Потрібно лише зорганізуватись і таки до-слідити цей унікальний об’єкт, так як він може принести величезну користь. До того ж, більш детальне вивчення Камінного Села дозволить у майбутньому вберегти його

від руйнування та небажаного втручання, котре, до речі, має місце і, на жаль, деякі об’єкти таки були зруйновані. Зараз воно має офіційний статус геологічного заказника місцевого значення.

Камінне Село пережило і Київську Русь, і Російську Імперію, і Радянську владу, і навіть Велику Вітчизняну Війну. Дехто з істориків припускає, що саме в цьому місці зупинялася княгиня Ольга зі своєю армією під час війни з древлянами. Тож, досліджувати тут є що, і хто знає, які цікаві археологічні знахідки можуть нас здивувати та порадувати.

Не дивлячись на свою унікальність і неймовірну красу, Камінне Село досі залишається відносно мало-відомою пам’яткою. Екскурсії в оповитому легендами місці відбуваються не часто. Відсутність проїзної дороги та комунікацій не сприяють потоку туристів. Про тутешні мегаліти було знято кілька сюжетів до різних телепрограм, але серйозного дослідницького чи документального кіно поки немає. Директор Поліського природного заповід-ника Сергій Жила видав книгу про історію та культуру цих місць під назвою «Слідами княгині Ольги по Землі Дерев».

Та попри все, люди їдуть сюди, цікавляться історією цього краю, тому що загадковість притягує. Камінне Село залишає по собі багато запитань, від наукових до суто філософських. Якщо це місце дійсно слугувало древлянам як потужна святиня, то чи є ми нащадками цих древлян? Чи гідні ми знань предків, і чи зможемо використати їх задля власного розвитку? Питання залишаються відкритим… Але хочеться вірити, що Камінне Село все ж таки відкриє свої таємниці. Просто потрібно продовжувати дослідження. Не знаходить тільки той, хто не шукає!

Наша рідна земля така дивовижна і неповторна. В Україні є чудеса, варті світового визнання, і не обов’язково їхати за тисячі кілометрів аби знайти те, від чого тішиться око, що залишить у серці найтепліші спогади і найсильніші враження. Цінуймо свою Україну! ■

Микола Кузьменко, письменник, автор роману «Земля дерев»

ДОЗВIЛЛЯ

ОКСАМИТ59clear. The reasons of these facts, obviously, are energetic vibrations. But, for some how they are powerful?

Granite pebbles are different with its dimension. Some reach the height of five-six meters, and some lay under the feet. How ever, not dimension identify the strength of these stones, so it was opinion of drevlyan. The main here is the place of location and forme of megalite. Namely this promotes to the right formation of energetic fields. Granite giants are spread at the whole forest. Part out of them is concentrated closely not big path, but some out the most impressive metals is required to look for. However, form of the stones and their location – this is not the whole enigmatic peculiarity of megalites of Stony Village. The separate attention serve so named megalites with the Steps of God. It sounds fantastically, but at some stones, there are really traces, that resemble indentations of people’s foot. There are some similar stones in these places and at one of them such traces already four. As per the legend, at him God was biting with Devil, after that Devil had broke down under the land, аnd God flied to the heaven. Stone broken at two parts, at one out of which, there are abovementioned traces, and through the whole stone comes something kshtalt of big scar. It is said, that this is the traces of Devil, who touched to the Stone firstly than break down under ground.

Its legends have and other stones. There is Stone boat in Stony Village in the form of inverted boat, and Stone-Grotto at the form of stone grotto with hang over roof. There is also Stone-Pyramid, Stone-Elips and one more a lot of others. Some names for stones visitors give of Stony Village.

Walking between granite megalites, it is required obligatory to listen to the sounds. Natural acoustics transform into symphony, from which it is hard to tear off. This is already not simply sounds, аnd real rhythm. In bioenergolocation from this principle it is said, that energetic vibrations also have the definite rhythm. And, except of sounds of nature, it is worth to try to listen to the stones. From them, it is possible to listen something interesting.

It is strange, but in these places, there were not never substantial archeological researches, official. Local inhabitants tell about secret expeditions of Russian period, but do not prove, not simplify this, it is impossible. Stony Village meaningfully requires the deep grounded investigation and not only archeological. Modern technology already gives the possibility to take measurements, level of bioenergetics vibrations, and even use them for treatment of definite diseases. It is required only to organize and investigate this unique object, because he can bring big favor. Because of this, more detailed study of Stony Village permits in future to save him form deterioration and undesirable interference, which, by the way, has the place and for a pity some objects were deteriorated. Now it has official status of geological customer of local meaning.

Stony Village experienced Kievskaya Rus, and Russian Empire, and Soviet Power, and even Great Patriotic War. Some of historians admit, that namely in this place, Princess Olga stayed with her army during the time of war with drevlyans. So, there is something to investigate, and who knows, how interesting archeological findings it can brighten.

Having not seen at its uniqueness and incredible beauty, Stony Village is still remains a little famous memory. Еexcursions here happen not so often. Absence of normal road and communications do not promote the flow of tourists. About megalites, some themes were recorded concerning of different teleprogramms, or serious investigated or doc cinema still not exist. Director of Polish natural reserved area Sergey Gyla edited a book about history and culture of these places named «By trances of princess Olga on Land of Trees».

And despite at all, people go here, have interest with history of this place, because Mystery attracts. Stony Village remains a lot of questions, from science till philosophical. If this place really served for drevlyans as a powerful sanctuary, so are we descendants of these drevlyans? Are we worthy of getting know these descendants, and can we use them for private development? This question remains open … But we want to believe, that Stony Village opens its secrets. Simply it is required to continue investigations. That person cannot find, if he does not look for!

Our native land such incredible and inimitable. In Ukraine, there are miracles, they are worthy of holy recognition, where you can see, and it is not required to go thousands of kilometers to find that, from which you cannot take away look at, it remains in heart the warmest memories and the strongest impressions. Appreciate your Ukraine!

Мykola Кuzmenko, writer, author of novel «Land of trees»

ДОЗВIЛЛЯ

ОКСАМИТ 60

Київ – це святе та містичне місто, яке має найбільшу кіль-кість церков і відьомських місць одночасно. На думку екстрасенсів, така безліч храмів у Києві пояснюється

тим, що необхідно було захищатися від сили-силенної відьом та нечисті. Навіть на гербі української столиці зображено архан-гела Михаїла – єдиного святого зі зброєю в руках, що охороняє місто Київ «повсякчасною війною проти пороку і нечисті, по-стійним упокорюванням і самовідкиданням». Та хіба можна вберегтися від жіночих чар?

«… У нас у Києві всі баби, які сидять на базарі, – відьми», – пише Гоголь у своєму містичному творі «Вій». Погоджується з ним і Микола Гумільов, розповідаючи про свою дружину-киянку Анну Ахматову: «З міста Києва, з міста Змієва, я взяв не дружину, а чаклунку…». Булгаківська Маргарита також злітала на мітлі на шабаш до Києва! Чому ж існує так багато легенд про київських відьом, та чи правдиві вони?

Історії про місцевих відьом серед киян розповідали пошепки і вірили в них усі, навіть освічені люди. Письменник Ясно-гурський згадує розповіді свого шкільно-го друга Юрьєва про відьму Варвару, яка працювала кухаркою в 1848–1849 роках у будинку його дядька на вулиці Шота Руставелі (раніше – Мала Васильківська). «Одного разу хлопчик побачив як кухарка вилетіла на лопаті через трубу. Гімназист і собі намастився чаклунським зіллям і … трохи не полетів за Варварою на Лису гору. Юрьєв встиг перехреститися, однак мітла продовжувала тягнути його вперед, а тіло – назад. Він підскакував на місці, немов навіжений, всю ніч, але в повітря так і не злетів».

Подібних переказів існувало багато. І це були не лише вигадки. Збереглося декілька справ щодо київських чаклунок у тогочасних судах. Наприклад, 19 серпня 1891 року у київському суді розглядалась справа Данила Філіппова, який мало не вбив жінку посеред базару. Причиною було те, що вона на-клала на нього чари і він більше 10 років не мав спокою. Трохи пізніше, у жовтні 1893 року в одну з поліцейських ділянок Києва надійшла скарга на шістдесятилітню Лукер’ю за те, що вона за-ймається чаклунством, а саме: закохує в себе молодих чоловіків. У потерпілої Лукер’я відібрала нареченого, за що та вимагала вигнати відьму з міста. Чим справа закінчилася невідомо, але факт її існування засвідчено документально.

Якщо у XІX столітті з відьмами боролися цивілізовано – за допомогою судів, то в середньовіччі методи боротьби з такою нечистою силою були значно жорстокішими.

Страчувати відьом почали ще за часів Київської Русі: у дале-кому 1018 році, коли в Києві була велика пожежа, знищили велику кількість відьом, через те, що вони нібито були винні у підпалі.

Зазвичай у відьомстві підозрювали самотніх жінок або врод-ливих дівчат, які розумілися на травах. При першому ж звинува-ченні відьму приводили до озера, зв’язували навхрест – великий

палець правої руки прив’язували до великого пальця лівої ноги, а палець лівої руки прив’язували до пальця правої руки. Потім священик кропив жінку святою водою і читав над нею молитву, після чого бідолашну кидали у воду і спостерігали що буде далі. Якщо дівчина починали тонути, то її визнавали невинною і знімали всі звинувачення, але, на жаль, найчастіше – посмертно. У випадку, коли виявлялося, що дівчина є відьмою, тому що вона не тонула, вона мала відшкодувати всі завдані збитки і назавжди покинути село. Цей спосіб перевірки відьом водою називався «Суд Божий», і зафіксований в українських судових актах XVIII ст. Таким чином у 1709 р. селяни і шляхтичі спробували «вивести на чисту воду» шляхтянку Яворську. Дівчина потонула, тому її визнали безневинною.

Ще одним способом дізнатися чи є жінка відьмою був візит до трунаря. У нього треба було купити дошку, з якої майстер збирався робити труну, продавити невеличкий сучок і подиви-

тися через отвір на підозрювану. Ствер-джували, що одразу було видно відьма це, чи ні. Як саме видно – невідомо, але спосіб визнавався надійним.

Підтвердження масових вбивств жі-нок-чародійок було знайдено у 1943 році, коли на Замковій горі встановлювали так звану «глушилку» ворожих голосів – радіо «Свободу» – і знайшли в землі величезну кількість осикових колів. Як відомо, за повір’ям, щоб відьма не ви-йшла з могили, їй в груди вбивали оси-ковий кіл. Тому історики та етнографи зробили висновок, що колись це було місцем поховання чаклунок.

Знайти відьму можна було у визначе-ному місці і в певний час. Київські чарів-ниці традиційно збиралися на Лисій горі, де влаштовували шабаші – урочисті нічні збори відьом та іншої нечисті. В. І. Даль у своїй праці «Про повір’я, вірування і забобони російського народу» писав: «Відьма відома, я думаю, кожному, хоча вона і водиться, власне, на Україні, а Лиса

гора під Києвом служить зборищем усіх відьом, які тут ночами справляють свій шабаш…»

Але Лиса гора в Києві не одна. Лада Лузіна у своїй книжці «Київські відьми» пише: «… Тільки офіційно в Києві налічується чотири Лисих Гори … – А неофіційних скільки? – … І не злі-чити!». Нині дослідники вже нараховують тринадцять (знову містичне число!) Лисих гір у Києві, хоча раніше вважалося, що їх усього лише чотири: Старокиївська, Замкова, Михайлівська гора (Володимирська гірка) та Дівич-гора на Видубичах. Тому знайти «ту саму» Лису гору не так і легко.

Сама назва «Лиса гора» з’явилася тому, що на Русі місця, пов’язані з чаклунством, мали характерну ознаку – «відьомське коло», де нічого не росло. Вірили, що коли чаклунки збиралися на шабаш і літали навколо на мітлах, то випалювали своєю чор-ною силою всю рослинність поблизу. Цікаво, що на Лисих горах в Києві росла унікальна трава – тирлич, яка мала галюциногенні властивості. Вважалося, якщо відьма збере тирлич-траву

ВІДЬМИ В КУЛЬТУРІ КИЄВАДОЗВIЛЛЯ

ОКСАМИТ61

K iev is a holy and mystic, which has the biggest number of churches and witches’s places simultaneously. On the thought of experts, such a big quantity of temples in Kiev

is explained, that it was necessary to protect from strong magic of witches and bad intentions. Even at emblem of Ukrainian capital Michael archangel is depicted – one holy with weapon in hands that protects Kiev «constant war against evil and imps, with permanent humility and self – chuck». Is it possible prevent yourself from women’s charms?

«… All grandmothers in Kiev, who sit at the market are witches», – writes Gogol in his mystic work «Viy». Мikоla Gumilyov agrees with him, telling about her wife-kiyanka Anna Аhmatova: «From city Kiev, from city Zmiev, I took not a wife, but witch…». Bulgakivskaya Маrgarita also flied at broom for sabbat to Kiev! So why it exists a lot of legends about witches of Kiev, are they truthful?

Stories about local witches among Kiev people told rumours and all believed in them even educated people. Writer Yasnogurskiy recollects stories of his school friend Yurieva about witch Varvara, who worked as a cook in 1848–1849 years in house of his uncle at the street of Shota Rustavelli (earlier – Маla Vasylkіvska). «Оnce a boy seen how cook flied off at spade through the tube. Grammar-school boy and spread poison and … a little did not fly with Varvara at mountain Lysa. Yuriev had the time to cross oneself, however broom, and continued to draw him forward, and body – back. He jumped up at the place, as if frighten, all night, and into air did not fly».

Similar retales existed a lot. And it was not only fantasies. Some cases were kept concerning of witches of Kiev in the courts of that time. For example, 19 th of August 1891 in Kiev Court, the case was considered of Danilo Filippova, who a little did not kill a woman among the market. The reason was, that she put charms at him and he more than 10 years did not have peace. A little later, in October 1893 in one of police areas of Kiev complaint had come at sixty-year Lukeriya for that, she deals with witch, and namely: falls in love young men. In suffered Lukeriya had took bride, for that, she made expel witch from the place. With what, case finished is unknown, but fact of its existence certified documentally.

If in XІX century with witches people fight reasonably and in good faith – with the help of courts, so in medieval methods of fighting with such evil spirit were considerably cruel.

To destroy witches began during Kievskaya Rus: in far 1018 year, when in Kiev it was fire, destroyed big quantity of witches, cause, that they as if were guilty in fire.

Usually in witches lonely women or beautiful girls were suspected, who knew all types of herbs. During the first accusation with witch, she was brought to the lake, binded – first finger of right hand binded towards first finger of left foot, аnd finger of left hand binded towards the finger of right hand. Then priest poured a woman with holy water and read prayers, after poor was flooded into water and people observed will be further. If girl began go down, so she was considered innocent and withdraw accusations, but, for a pity, more frequent – postmortal. In case, when it was identified, that girl is a witch, because she could not go down, she had to give all charges and to leave village forever. This way of checking with water was called«Judgment Divine», and fixed in

Ukrainian judgment acts XVIII century. In this way in 1709 village people and people from szlachta tried «bring out into the open» girl from szlachta Yavorska. Girl gone down, because she was admitted not guilty.

One way to get know if woman is a witch, need to go to coffin maker. It is required to buy board, from which master was going to make coffin, to sell not big knot and to see through the opening at suspicious. It was approved, that once it was seen is it witch or not. How it is proven – it is unknown, but the way was reliable.

Confirmation of mass killers of women-witches it was founded in 1943, when at Zamkova Mountain it was installed named «jammer» of enemy voices – radio «Svoboda» – and found in the ground the biggest quantity of wooden stakes. As it is known, as per legend, in order witch did not go from the tomb, wooden stake was beated into her breasts. That’s why historians and ethnographists made a conclusion, that someday it was the place of witch funeral.

To find a witch it was possible in appointed place and definite time. Witches from Kiev traditionally gathered at Lysa mountain, and organized sabbats – night meetings of witches and other evil spirit. V. І. Dal in his work «About belief, faith and adverse opinion of Russian people» wrote: «Witch is known, I think, for each, however she is in Ukraine, аnd Lysa mountain, located under Kiev serves the meeting of all witches, who organise sabbat all the nights…»

But Lysa Mountain in Kiev is not only one. Lada Lusina in her book «Witches from Kiev » writes: «… Only officially in Kiev four Lysa mountains is counted … – Аnd not official how much? – … it is impossible to count!». Now investigators already count thirty (again mystic number!) of Lysa mountains in Kiev, however it was considered, that them only four: Staroliyvskaya, Zamkova, Мichaylivska mountain (Volodymirska) and Divych-mountain at Vydubychy. So to find «the same» Lysa Mountain it is not easy.

The name «Lysa mountain» appeared because, that in Rus the places connected with magic, had Specific feature – «witch circle », where nothing was growing. It was believed, that when witches gathered for sabbat and flied around at brooms, so blurted out with its black magic all plants around. It is interesting, that at Lysa mountains in Kiev, unique herbe was growing – Tyrlich, which had mind-bending characteristics. It was considered, if witch will collect Tyrlich herbe during the day for Ivan Kupala, she would have unique

WITCHЕS IN CULTURE OF KIEVДОЗВIЛЛЯ

ОКСАМИТ 62

peculiarities for reincarnation at any creature. With ointment from tyrlich-herbe, Margaritha of Bulgakov, put it on her body, to fly on Sabbat.

Except of «favourite» place witches of Kiev had its own hour – Valpurgiev night, when all witches gathered at Lysa mountain for Sabbat. As per legend, at night from 30 th of April till 1 May, when the border disappears between world of lived and death, witches put the magic ointment on their body, and, telling incantation, fly up at the broom to the place of Sabbat. Being together, they tell one to another about its black matters, which have been done the whole year. For the «best» black matter, аnd namely – knyaz of Darkness, who organise «festival», gives to try drunken herb from horse skull, those, who done not all, beats. After that, crazy danse starts, during which, under the feet, earth is burning. Sabbat longs till the first beams of the sun or the first cockcrow. It is said, that next day on this place it is possible to see traces of cow and gout hooves.

As per some admissions of modern witches in Kiev during Valpurgievaya night possible to find in such named «green theatre», which located behind the station of metropolitan «Аrsenalna». About «witch character » of this place confirms, that it had a lot of lightings and fires, аnd modern witches organise there cult ceremonies, here Michaylo Bulgakov liked walking. By the way, М. Bulgakov for a long time lived closely of Lysa mountain of Kiev – at Аndriyivskiy rise. Possibly, this place inspired him mystical topics of his works?

However witches of Kiev done good matters. So, close with theatre «Suzirya» as per the address 14 а and 14 b, beautiful houses of Leonid Rodzyanko are standing. Entrance into one out of them is guarded two the same sculptures of women with long hair. They have portrait similarity with famous witch of Kiev Motreya Varnaliy, who lived at the turn of ХІХ–ХХ centuries. It is said, that she predicted for Leonid Rodzyanko failure, connected with the beginning of the first World War, and he then left to USA. Meanwhile «face of witches » appeared at the most of houses of Kiev, or the most beautiful witches go his streets. Beauty of Kiev women enchantes, tempts, threaten loss of quietness, that exactly underlined by Michailo Bulgakov, who confirmed, that «not all women of Kiev are witches, but all witches are women of Kiev».

So, demonic character of witch was always present in Spiritual culture of Kiev, creating the picture of mystical place. Nowadays legends about witches of Kiev tell only at excursions by night capital. Nobody already do not prosecute witches, flood them, not burn at the fire. However in Internet there are a lot of sites about witches, where it is possible to find advices at any case …

Аdelina Belinskaya

в день на Івана Купала, то вона матиме унікальні властивості перетворення на будь-яку істоту. Маззю саме з тирлич-трави змас-тила своє тіло булгаковська Маргарита, щоб злітати на шабаш.

Окрім «улюбленого» місця у київських відьом був і свій час – Вальпургієва ніч, коли всі відьми зліталися на Лису гору на шабаш. За легендою, в ніч із 30 квітня на 1 травня, коли зникає межа між світом живих і мертвих, опівночі відьми натирають своє тіло чарівною маззю, і, вимовивши заклинання, миттю долітають верхи на мітлі на місце шабашу. Зібравшись разом, вони розповіда-ють одна одній про свої чорні справи, які зробили протягом року. За «найкращу» чорну справу сатана, а саме – князь Темряви, який очолює святкове «гуляння», дає спробувати хмільного зілля з кін-ського черепа, тих же, хто йому не догодив, стьобає батогом. Після цього починається божевільний танок, під час якого під ногами у нечисті горить земля. Шабаш триває до перших променів сонця або до першого крику півня. Кажуть, що наступного дня на цьому місці можна розгледіти сліди коров’ячих і козлиних копит.

Сучасних відьом у Києві під час Вальпургієвої ночі можна знайти у так званому «зеленому театрі», який розташований за станцією метро «Арсенальна». Про «відьомський характер» цього місця свідчить те, що у нього багаторазово влучали блис-кавки і траплялися пожежі, а сучасні чаклунки проводять там окультні обряди, тут полюбляв гуляти київський містик Михайло Булгаков. До речі, М. Булгаков тривалий час жив поблизу київ-ської Лисої гори – на Андріївському узвозі. Можливо, саме місце навіяло йому містичні сюжети його творів?

Однак київські відьми робили і добрі справи. Так, поряд із театром «Сузір’я» за адресою 14 а і 14 б стоять колись розкішні прибуткові будинки Леоніда Родзянко. Вхід в один із них охороняють дві одна-кові скульптури жінок із довгим волоссям. Вони мають портретну схожість із знаменитою київською відьмою і ворожкою Мотрею Варналій, яка жила на рубежі ХІХ–ХХ століть. Кажуть, що вона напророкувала Леоніду Родзянко крах, пов’язаний із початком Пер-шої світової війни, і він встиг виїхати до Америки. Згодом «обличчя відьом» з’явилися на багатьох будинках Києва, але найчарівніші відьми ходять його вулицями. Краса киянок зачаровує, зваблює, за-грожує втратою спокою, що влучно підмітив Михайло Булгаков, який стверджував, що «не всі киянки відьми, але всі відьми – киянки».

Отже, відьми завжди відігравали значну роль в історії Києва, створюючи образ містичного міста. Нині легенди про київських відьом розповідають лише на екскурсіях нічною столицею. Ніхто вже не переслідує чаклунок, не топить їх, не спалює на вогнищі. Однак в Інтернеті є безліч відьомських сайтів, де можна знайти поради на будь-який випадок… ■

Аделіна Белінська

ДОЗВIЛЛЯ

ОКСАМИТ63

Известно, что продолжительность жизни человека ограничена скоростью старения клеток. Более 100 млрд долла-ров только в прошлом году было вложено в мире на решение этой проблемы.

Меня, как ученого, в эту тему бо-лее 20 лет назад втянул эксперимент на старых курах-несушках. На них в ин-ституте геронтологии мы испытывали минеральную добавку с сорбционными свойствами «Минерол».

Результат ошеломил всех участников эксперимента. В опытной группе кур, которые получали всего 1 % Минерола, по сравнению с контрольной группой, в течение двух месяцев произошли следу-ющие изменения: все внутренние органы и особенно печень, практически не отли-чались от молодых; холестерин снизился на 30 %; количество висцерального жира уменьшилось почти вдвое; оперение из тусклого превратилось в блестящее, они стали более спокойными (время процесса взвешивания уменьшилось более, чем в два раза), яйценоскость за это время увеличилась на 10 %. При дегустации косточки были нежесткими, а вкусовые качества мяса и его консистенция вызывали изумление у всех, без исключения.

Продолженные исследования в институте кардиологии им. акад. Н. Д. Стражеско и в научном Центре радиационной медицины АМН Украины подтвердили большинство этих по-казателей, но уже на людях. При этом было установлено, что Минерол повышает адаптационные возможности организма. Общей чертой процесса старения, единодушно отмечаемой всеми геронтологами мира, признано именно снижение адаптационных возможностей. Минерол прошел всестороннюю апробацию на лабораторных и сельскохозяйственных животных и во многих научно-исследовательских учреждениях Украины на людях. Он зарегистрирован в США и Германии. И вот уже 14 лет Минерол без единого побочного эффекта помогает людям избавляться от изжоги и аллергии, нарушений работы ЖКТ, болей в костной системе, является хорошим терапевтическим фоном для протекания беременности. Но иногда на людях «Минерол» не срабатывал так быстро, как это было на животных. Много раз я задавала себе вопрос: почему?

И однажды случайная встреча расставила все на свои места. Человек, с которым я познакомилась, поделился, что от многих болезней он избавился благодаря питанию по дате рождения.

Оказывается, что организм каждого человека, в зависимости от времени его рождения, несет в себе разную предрасположен-ность к переработке и усвоению пищи. В этом уверены и это используют в своем питании люди, живущие в странах, где про-должительность жизни сегодня самая высокая. И тут я поняла, что этой информацией не стоит пренебрегать. Уже более двух

лет я проверяю ее на большом количестве людей. Уверенно рекомендую каждому человеку. И результаты не заставили себя ждать. Эффект от Минерола стал более быстрый и убедительный.

А все дело в том, что теперь Мине-рол не используется на нейтрализацию токсичных продуктов в организме, которые образуются из-за неадекватного питания, а действие его направлено непосредственно на восстановление нарушенных функций и повышение адаптационных возможностей организма.

Второй природный продукт, который еще 10 лет назад меня просто загипноти-зировал своим уникальным, в т. ч. омо-лаживающим свойством – сок из плодов дерева Моринда Цитрифолия. После радиационного облучения подопытных животных, которые получали сок, у них достаточно быстро нормализовались: механизм апоптоза, антиоксидантная активность, желчесекреторная функ-ция печени, восстановились ворсинки

в тонком кишечнике (место синтеза стволовых клеток), а также нормализовалась формула крови.

При совместном использовании сока и Минерола результаты в тех же условиях эксперимента были еще более впечатляющими. То есть, очевидное повышение адаптационных свойств организ-ма, и как факт – его омоложение.

Сегодня скорость старения можно измерить. Недавними исследованиями (более 100 научных работ) подтверждено, что самым объективным способом оценки, куда направляется наш организм – в молодость или старость, есть измерение КПГ (конечных продуктов гликации). Именно они являются одной из основных причин старения организма. КПГ возникают, ког-да мы используем в рационе питания избыточное количество простых углеводов (сахар, конфеты, халва, пирожные, сладкие напитки и др.) и едим их одновременно с белками, а также по-двергаем себя стрессам, ведем малоподвижный образ жизни. Среди общих последствий образования КПГ наиболее важные: ослабление иммунитета, почечная недостаточность, поврежде-ние нервных клеток (болезнь Альцгеймера), осложнения диабета, помутнение кристаллика глаза, проблемы сердечно-сосудистой системы, различные воспалительные процессы. КПГ образуются, во время тепловой обработки пищи, например, мяса, когда оно из красного превращается в коричневое; когда варится сгущенное молоко, готовим чипсы.

Можно ли бороться с КПГ? Да, бороться можно и нужно! Ведь от этого зависит продолжительность и качество нашей жизни.

В последнее время появились приборы, которые позволяют определить содержание КПГ в организме. Сканер TruAge, разработанный голландскими учеными – один из самых современных. Одновременно с КПГ он также дает оценку

KEEP WELL

МОЛОДОСТЬ. КАК ЕЕ ИЗМЕРИТЬ И КАК ЕЕ ПРОДЛИТЬ?

ЛЮДМИЛА БОРИСЕНКО, остров Таити, дерево Моринда Цитрифолия

ОКСАМИТ 64биологического возраста человека. Принцип работы сканера: аппарат облучает кожу ультрафиолетом, обычно на предплечье, и воспринимает ответное свечение, исходящее от КПГ. Сканер TruAge пригоден для массовых обследований, так как процедура сканирования не занимает много времени.

В Украине сегодня – 6 таких приборов. По необыкновенной милости мне достался один из них. И вот целый год я не выпускаю его из рук, используя любую возможность оказать помощь людям быстро прозреть в отношении своего здоровья.

Одним из первых посчастливилось игрокам Национальной сборной Украины по футболу. Если помните, матч Украина – Чер-ногория в мае прошлого года. Те 4 гола были забиты ребятами, у которых КПГ был самым низким. Затем были ветераны войны. Даже среди 80–90-летних прибор находил немало людей с хоро-шим показателем здоровья. Как правило, это люди позитивные, цельные, скромные. Среди врачей я не нашла и 20 %, чей био-логический возраст был ниже паспортного, а среди учителей – и того меньше. Дети (их просканировано около 500 человек от 7 до 14 лет). На 90 % – они вообще в стороне от здоровья. Думаю, что официальная статистика не очень отклоняется от моих данных.

Что же я предлагаю после сканирования?Проконтролировать свои пищевые привязанности и исклю-

чить из рациона продукты, которые Вам не подходят по дате рождения. Очищать постоянно организм и приводить его в состояние саморегуляции с помощью природного минераль-ного вещества, являющегося одновременно сорбентом (ничего лучше, чем Минерол я пока не нашла). Укреплять, защищать и обогащать клетки природным витаминно-аминокислотным комплексом с противовоспалительными компонентами – ири-доидами, препятствующими образованию КПГ (биоактивные напитки НОНИ). Пить достаточное количество воды. Заниматься физическими упражнениями.

Более тысячи человек, которые используют предложенную систему, как показали результаты сканирования, повысили свои адаптационные возможности. У многих клетка помолодела на 20 и более лет. Хотите быть молодыми и здоровыми? При-соединяйтесь!

Людмила Борисенко, доктор с.-х. н. автор книги «Завтрак,

обед и ужин моей семьи»

ДОБРОГО ЗДОРОВ’Я

Діти, які покинуті батьками, чиї вони? Чий це біль і чий це смуток? Якщо не діяти сьогодні, завтра ми втратимо своє майбутнє. Ми вирішили, що це наша справа. Ми

не залишимося осторонь, ми будемо робити все, що в наших силах, щоб ці діти мали повноцінне життя у люблячій родині, мали можливість отримати освіту і стали повноправними чле-нами суспільства.

Наша мета: вирішення великих проблем маленьких гро-мадян шляхом створення необхідних умов для повернення до повноцінного життя дітей, які залишилися без батьківської опіки.

Центр соціально-психологічної реабілітації дитини «Додо-му» планується відкрити у с. Хоцьки Переяслав Хмельницького

району Київської області у місцях дивовижних краєвидів, не-далеко від Канівського водосховища.

Центр «Додому» – це заклад соціального захисту, що буде створений для тривалого перебування 60 хлопчиків і дівчаток, позбавлених батьківського піклування, віком від 3 до 18 років. Для сімейної адаптації діти проживатимуть у будниках сімейного типу по 12–14 дітей разом з татом та матусею. Кожній сім’ї буде представлена можливість ведення окремого домашнього господарства, включаючи вирощування сільськогосподарської продукції та утримання домашніх тварин.

Для дітей, які досягли 18 річного віку, але не були всиновлені та не мають місця постійного проживання планується відкрити гуртожиток на 12 осіб. На території центру планується збудувати адміністративний корпус, де розміститься школа, медичний за-клад, центр дозвілля, тощо. Також у плані є дитячі та спортивні майданчики.

Кожен, у кого в серці є бажання допомогти дитині стати повноцінним членом нашого суспільства, може взяти участь у реалізації цього проекту.

Ми віримо, що разом із Вами ми зможемо суттєво покращити долю багатьох дітей України!

Для благодійних внесків по території України:Отримувач платежу: Благодійний фонд «ДОДОМУ»КОД ЄДРПОУ: 38638487Розрахунковий рахунок: № 26001010064128Найменування банку: ПАТ «УКРЕКСІМБАНК» м. КиївМФО: 322313Призначення платежу: Добровільне пожертвування

Більш докладно про наш проект дізнавайтеся на сайті:www.DODOMU.org

ЦЕНТР СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДИТИНИ «ДОДОМУ»

http://www.polonets.com.ua