Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості України

М.В. Туленков

РАЦІОНАЛЬНІСТЬ УПРАВЛІННЯ В ТРАНЗИТНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Монографія

Київ 2006

2

УДК 316 + 331.108 ББК 60.55 + 65.290 Т 82 Рецензенти: О.В. Антонюк, доктор політичних наук, професор М.П. Лукашевич, доктор філософських наук, професор В.І. Судаков, доктор соціологічних наук, професор

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України

(протокол № 7 від 29 листопада 2006 року)

Туленков М.В. Т-82 Раціональність управління в транзитному суспільстві: Монографія. – К.: ІПК ДСЗУ, 2006. - 305 с. ISBN 966-8640-15-2

У монографії на основі конкретно соціологічного аналізу розглядається теоретико-методологічні засади раціональності соціального управління в транзитному суспільстві. З позицій системного підходу визначаються форми, види й критерії управлінської раціональності в контексті типологізації організаційних структур управління, аналізуються взаємодія економічної системи перехідного суспільства з державною адміністрацією, досліджується логіка владних відносин у взаємозв’язку з феноменом анонімності організаційних структур управління, а також еволюція організаційних відносин між суспільством і державою в контексті соціальної модернізації й ринкової трансформації українського суспільства.

Розрахована на науковців, політиків, державних службовців, керівників, менеджерів, викладачів і студентів, а також на всіх, хто цікавиться актуальними питаннями сучасної теорії та практики соціального управління.

УДК 316+ 331.108 ББК 60.55+ 65.290 © Туленков М.В., 2006 © Інститут підготовки кадрів державної

ISBN 966-8640-15-2 зайнятості України (ІПК ДСЗУ), 2006

3

ЗМІСТ

Передмова...............................................................................

Розділ І. Управлінська раціональність у контексті типологізації організаційних структур....................................

Розділ ІІ. Обґрунтування критеріїв систем соціального Управління в транзитному суспільстві..................................

Розділ ІІ. Організаційна взаємодія економічної cистеми державного апарату щодо формування соціального порядку....................................................................................

Розділ IV. Логіка дій влади і анонімність організаційних структур соціального управління...........................................

Розділ V. Взаємовідносини “Нового класу” з виконавчою Та законодавчою гілками влади............................................

Розділ VІ. Взаємодія суспільства і держави на шляху модернізації суспільних відносин..........................................

Післямова................................................................................

Список використаної літератури............................................

4

ПЕРЕДМОВА

У сучасних соціальних науках й соціальній практиці існує розхожа

думка про те, що нинішні постіндустріальні суспільства за рахунок

впровадження ефективних моделей управління стають усе більш

організованими й раціональними. Але розуміння рівнів такої організованості

й раціональності соціальних систем багато в чому залишається дискусійним і

до кінця нез’ясованим. У численних статтях публіцистів, працях учених і

поведінці керівників і політиків – скрізь, де з’являється така думка1, – вона

набуває різного змісту в залежності від інтересів, ситуації, інституціональної

приналежності, світоглядної й методологічної позиції конкретних індивідів

та їхніх соціальних груп.

Якщо ж перейти до більш широкого узагальнення зазначеної

проблеми, то можна спостерігати, що значення соціальних інститутів,

організацій та інших форм організаційних утворень надзвичайно зросла в

суспільно-політичному й соціально-економічному житті людей протягом ХХ

ст., а проблема визначення рівня їх організованості та раціональності

функціонування загострилася в наслідок суперечливих процесів глобалізації

соціально-культурної ідентифікації та диференціації. Інституціональна

структура управління в сучасному суспільстві характеризується все більшим

взаємозв’язком і взаємозалежністю елементів, що входять до її складу. Будь-

який збій і порушення устояного порядку функціонування в цих системах

спричиняє не передбачувані, а подекуди і непоправні наслідки. Тому при

вивченні раціональності систем соціального управління в сучасному

суспільстві не можна не враховувати специфіку функціонування соціальних

інститутів і організацій та їх роль в усій сукупності соціокультурних процесів

і явищ. Визначення закономірностей їх функціонування та динаміки

подальшого розвитку, а також ступеня впливу інституціонально-

1 Див.: Гайденко П.П. Проблема рациональности на момент завершення ХХ

столетия //Вопросы философии. – 1991. – № 6; Швирев В.С. Рациональность как ценность

культуры // Питання філософії. 1992. – № 6; Мудрагей Н.С. Раціональная и

иррациональная філософськая проблема //Вопросы философии – 1994. – № 9; Черняк В.С.

Мифологические источники рациональности // Вопросы философии – 1994. – № 9

5

організованих систем управління на соціальні процеси в цілому постало в

ХХІ ст. однією з центральних проблем не тільки свого найшвидшого

розв’язання з боку соціальних наук, але й з боку соціальної практики.

Проблема дослідження раціональності організаційних принципів

організації систем соціального управління сучасного суспільства, як

засвідчує аналіз, має глибокі соціально-історичні корені, що позначаються не

тільки на актуальному стані соціально-філософської, соціологічної,

політичної й організаційно-управлінської думки, але й соціально-

управлінської практики. Наприклад, у ХVIII-XIX ст. у науковій думці

домінував інтерес до суспільства в цілому і законів завершальній фазі цього

періоду виник цілий ряд соціально-філософських та соціологічних теорій і

концепцій (О.Конта, К Марса, Е.Дюркгейма, М.Вебера та інших), у яких з

різних методологічних позицій осмислювалася проблема раціональності

функціонування соціальних утворень. При цьому кожна теорія намагалася

сформулювати свої універсальні та всеохоплюючі закономірності й

принципи раціонального функціонування та розвитку організаційних

структур управління індустріального суспільства.

Вплив даних теорій і концепцій на розвиток соціальної думки в ХХ ст.

не потребує відповідних доказів, тому що ситуація стала суттєво змінюватися

вже на самому його початку. Зокрема, протягом першої третини ХХ ст.

(особливо у біхевіоризмі і методологічному індивідуалізмі) вона набула

характеру сталої пізнавальної традиції. Усе більша кількість соціальних

теоретиків й мислителів стала фіксувати ірраціональні елементи і процеси в

механізмах функціонування суспільства1. Інтерес до "загальних

закономірностей" поступився таким чином місцем емпіричному й конкретно-

історичному соціологічному аналізу раціональності окремих сфер

життєдіяльності суспільства, включаючи економіку, політику, культуру,

сферу соціального управління тощо.

1 Див.: Покровкин Н.Е. Теория конвергенции: классические основы и современные

проблемы. // Социологические исследования. – 1994. - № 5.

6

Таким чином, в рамках зазначеного соціально-історичного контексту

склався певний комплекс конкретно-соціологічних методів соціального

пізнання й дослідження, що з незначними модифікаціями існує й дотепер. А

ті напрямки соціально-філософського і соціологічного аналізу (наприклад,

позитивізм, марксизм, фрейдизм тощо, які робили акцент на пізнанні

"всезагальних закономірностей" соціально-історичного розвитку, а на їх

основі й формували раціональні принципи організації управління

соціальними системами, поступово втрачали свій евристичний потенціал.

Зокрема, чим більш "глобалістичні" претензії висував марксизм та його нові

політико-методологічні модифікації, тим меншою мірою він був здатний

пояснити конкретні механізми й причини трансформації індустріального

суспільства, включаючи його політику, економіку і механізми соціального

управління3

Однак по мірі переходу від індустріального до постіндустріального

суспільства і в західній соціології намітився суттєвий поворот до сприйняття

суспільства як глобального цілого й пошуку нової парадигми соціального

пізнання. Причиною такого повороту закономірно було загальне відчуття

кризи як капіталістичного (що усвідомлювалося давно), так і соціалістичного

(що почало усвідомлювати значно пізніше порівняно) суспільства, яка

охоплювала не тільки економічні, але й інші відносини й структури даних

суспільств. Тому критичне переосмислення принципів організації та

механізмів функціонування організаційних структур соціального управління

– природна реакція на ситуацію, що склалася в другій половині ХХ ст.

Необхідно також враховувати й той факт, що проблема раціональності

функціонування соціальних інститутів і організацій та їх ролі в розвитку

суспільства не згасала в соціологічній традиції і в попередній період.

Розвиток соціобіологічних і математико-кібернетичних підходів, а також

3 Див.: Макаренко В.П. Марксизм: Идея и власть. – Ростов-н/Дон., – 1992.

2 Див.: Сучасна західна соціологія: класичні традиції і пошуки нової парадигми. – М.,

1990.

7

глобальна комп’ютеризація багатьох видів соціальної діяльності людей

спричинили нагромадження нової інформації про соціальні утворення та

методи управління ними. Потреба в систематизації накопиченої інформації

дала новий імпульс для розвитку цілої низки соціальних соціологічних

теорій, зокрема, соціології організацій і управління.

Хоча, як показує аналіз, стан розвитку саме цих галузей соціологічного

знання в Україні не можна вважати задовільним. Не викликає сумнівів

перспективність її підходів, що складаються в рамках соціологічних теорій

організацій і управління при дослідженні окремих сфер сучасного суспільства.

Чи можна вважати раціональними принципи організації сучасних соціальних

інститутів і організацій? – ось те ключове питання, для відповіді на яке й

необхідне критичне осмислення тенденцій, теорій і концепцій, що

сформувалися у вітчизняній та зарубіжній соціології, що фактично й

обумовило вибір теми конкретно-соціологічного дослідження, його

актуальність.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Відношення до вітчизняної

наукової літератури з проблем організації соціального управління, як і до

усієї колишньої офіційної науки, повинне виходити з того факту, що не

тільки суспільствознавство, але й природознавство в СРСР залежало від

офіційної ідеології, яка породила специфічний феномен ”квазінауки”1. Тому з

урахуванням даної обставини, усю вітчизняну наукову літературу з проблем

організації і управління можна класифікувати за кількома ознаками.

Передусім слід зазначити, що більшість вітчизняних дослідників

дотримувалася специфічного підходу, згідно якого вони проводили

розмежування організації управління за видами соціального управління –

економічного, політичного, соціального, ідеологічного (духовного) тощо.

Однак таке групування проблем організації і управління за видами, як

показав аналіз, не відповідає дійсності, тому що жоден з цих видів

1 Див.: Леглер В.А. Идеология и квазинаука // Философские исследования. – 1993. – № 3. –С. 68.

8

управління у ”чистому вигляді” ніколи і ніде не існував. Тим більше це

стосувалося й радянського суспільства, у якому будь-яке управління

випробовувало на собі усі ”загальні принципи” централізації, в сукупності з

політичною кон’юнктурою та доктриною ідеологічної одноманітності. Міф

про можливості ”наукового управління” в соціалістичному суспільстві

поєднував різні покоління вітчизняних теоретиків і практиків управління. У

рамках цього всезагального міфу можна виділити декілька напрямів його

тлумачення, в залежності від цільової установки авторів.

Перший напрям наукового тлумачення соціального управління

простежується в роботах В.Афанасьєва, А.Ахієзера, А.Бєлих, Д.Гвішіані,

Д.Каношина, М.Цвєткова, Т.Керимової, Л.Суворова та інших, у яких

зазначений вид управління розглядається головним чином як вид людської

діяльності, що має свої загальні правила і процедури. Діяльністний підхід”,

що був цілком продуктивним у вітчизняному суспільствознавстві в 60-80

роки ХХ ст. відігравав роль своєрідної ”фронди” по відношенню до офіційної

радянської ідеології, хоча ніяких особливих новацій, окрім певної

інтерпретації людської активності, він так і не приніс.

До першого напряму примикає й другий напрям досліджень проблем

організації управління, який звернений головним чином до суб’єктів

управління і може бути визначений як раціоналістично-нормативістський.

Разом з описом загальних принципів управління прихильники даного

напряму (А.Агабегян, О.Дейнеко, А.Кітов, Л.Кудряшова, Ю.Козлов,

Є.Фролов, А.Омаров, Г.Попов, Ю.Тихомиров і ін.) зосереджували головну

увагу на обґрунтуванні специфічних методів удосконалення соціального

управління. Філософи, економісти, юристи, психологи, соціологи й інші

фахівці вели активний пошук застосування в соціальному управлінні

досягнень різних галузей наук. Знання такого роду є необхідними як для

теорії соціального управління, так і для керівників-практиків, хоча

можливості його впровадження були обмежені організаційними структурами

управління радянського суспільства і адміністративно-командними методами

9

господарювання. І хоча ефективне управління пов’язувалося головним чином

з успішною діяльністю керівників, однак на практиці ця діяльність

розглядалась скоріше як застосування ”переваг” соціалістичного устрою над

капіталістичним.

Третій напрям досліджень організації управління, до якого можна

віднести роботи А.Вєндєліна, В.Дружиніна, Д.Канторова, Г.Жебіта,

Б.Мільнера, А.Пригожина, Ж. Тощенко, М.Хана та ін., може бути позначений

як емпірично-соціологічний. Автори, що належать до третього напряму

своєю основною метою ставили обґрунтування шляхів підвищення

ефективності соціального управління за рахунок структурної перебудови

управлінських процесів на всіх стадіях прийняття управлінських рішень.

Головною особливістю даного напряму була орієнтація на виведення правил

і процедур процесів організації управління безпосередньо на реальних

об’єктах, спираючись при цьому (там, де це було можливе) на результати

експериментальних досліджень.. Не слід вважати, що задачі оптимізації

організаційних систем управління вирішувалися тільки в цій сфері. На

відміну від прихильників класичних підходів до організації управління,

представники емпірично-соціологічного підходу намагалися пізнати

специфіку соціального управління в цілому, включаючи проблему

раціональності організаційно-управлінських структур і соціальних

інститутів. Те ж саме можна сказати і про низку робіт узагальнюючого

характеру, у яких аналізувався практичний досвід управління як у нашій

країні, так і за кордоном. З приводу зазначеного великий інтерес становлять

дослідження Р.Акоффа, Л.Євенко, Б.Мільнера, У.Оучі, Х.Окумури,

Т.Пітерса, Р.Уотермена, В.Терещенко, Г.Шедровицького і багатьох інших.

Нарешті, з’явилося чимало наукових праць, у яких активно

розробляється теорія раціональної бюрократії у її загальних, особливих та

індивідуальних аспектах. Відносно сказаного, передусім слід назвати

дослідження Н. Блінова, В Іванова, Ю. Волкова, В. Макаренка, А. Бузгаліна,

А. Колганова, Б. Курашвілі, Ю. Левади, Є. Мендела, С. Нікольського,

10

В. Патрушева, Л.Сєдова, В.Шубкіна і ін., що впровадилися на при кінці ХХ –

початку ХХI ст. Зазначений напрям аналізу проблем організації соціального

управління є найбільш близьким до проблематики нашого монографічного

дослідження.

Аналіз вітчизняної та зарубіжної спеціальної літератури з питань

соціального управління показує, що її можна класифікувати за ступенем

зменшення кількості стереотипів колишньої офіційної ідеології. Однак,

різноманіття праць і концепцій, які з’явилися в контексті відповіді на

основоположне питання нашого дослідження, потребує суворого відбору

наукових підходів, точок зору і проблем, що належать до парадигми

соціологічного знання в сфері організації управління, або ж які

безпосередньо пов’язані з нею, конкретизуючи і збагачуючі її.

Однак, тут необхідно відзначити й деякі обставини. 80-і роки ХХ ст.

для західної соціології стали періодом переосмислення й трансформації

базисних макросоціологічних уявлень, успадкованих від класичних теорій

О.Конта, К.Маркса, М.Вебера і Є.Дюркгейма1 Таке переосмислення було

зумовлене інформаційною революцією, яка зачепила всі сфери суспільного

життя – економіку і виробництво, організацію і управління, працю і

відпочинок, політику і культуру, а також своєрідним неоконсервативним

поворотом, що змінив більшість принципів соціального управління

організації. Відбувся таким чином перехід від гігантських, тоталітарних й

суперцентралізованих організаційних структур соціально-економічної й

політичної влади до локальних організаційних структур управління, на якому

головним чином і здійснюється прийняття найбільш важливих соціально-

економічних і політичних рішень. Зазначені процеси породили інтенсивні

спроби теоретичного осмислення соціальної реальності, що перебуває у стані

становлення й усвідомлення незадовільності класичних макросоціологічних

теорій і концепцій соціального розвитку.

1 Див.: Шербина В.В. Что такое организационная екология? // Социологические

исследования. – 1993. – № 2; Кравченко А.И. Исследование организаций за рубежем //

оциологические исследования. – 1994. –№ 8-9.

11

Натомність проблема обґрунтування нової парадигми соціального

мислення виникає в контексті переосмислення двох класичних концепцій

соціологічної думки. По-перше, це стосується переосмислення тих концепцій

суспільства, фундаментальним принципом якого була праця. Модерністська

соціологія (чи соціологія індустріального суспільства), що виникла на основі

даної концепції спиралася на ідеї, розроблені в рамках класичної політичної

економії, де праця, її обмін і розподіл лежать в основі всіх соціальних

відносин. По-друге, головним діючим актором такого суспільства був

індивід, економічна, соціальна, організаційна-управлінська, політична,

культуротворча й інша людська діяльність, якв може бути адекватно

сприйнята й описана в межах концепції раціональності, розробленої

філософською думкою Нового часу та соціологічно сформульована

М.Вебером. Мова йде про утилітаристко-орієнтованого і цілераціонально

діючого індивіда.

Ці базисні ідеї ринково обумовленого суспільства та індивіда в

системі промислового виробництва позначають горизонти розуміння і

пояснення сучасного суспільства й моделей соціального управлінняза

допомогою таких термінів, як інтерес, користь, ціле раціональна дія тощо.

Але синтезована на їх основі класична соціологічна теорія, яка експлікує

відповідну картину соціальної реальності піддається найсерйознішому

переосмисленню на сучасному етапі соціального розвитку1

Процеси задоволення людських потреб, включаючи організаційно-

управлінські й владно-політичні процеси за своїм змістом і характером були

та залишаються біосоціальним. Для задоволення своїх потреб люди

взаємодіють між собою, що зумовлює диференціацію задач і спеціалізацію

функцій індивідів і соціальних груп у процесі їх виконання. Такі процеси

викликають необхідність обміну матеріальними та духовними благами й

послугами. Розвиток суспільного (соціального і професійно-

1 Див.: Тощенко Ж.Т.Возможна ли новая парадигма социологического знания? //

социологические исследования. – 1991. – № 1.

12

кваліфікаційного) розподілу праці дозволяє краще задовольняти людські

потреби. Одночасно задоволення одних потреб спричиняє появу нових,

задоволення котрих й сприяє подальшому суспільному розподілу праці.

Чим більш складнішого характеру набуває соціальний розподіл праці,

тим більш важливим стає значення принципів і форм соціальної організації і

соціального управління для задоволення різноманітних людських потреб. Як

показали Є.Дюркгейм і М.Вебер, формальні організації є самостійними

елементами соціального розподілу праці, незалежно від того, що самі вони

утворюють сукупність диференційованих і спеціалізованих ролей. Цілі

організації таким чином зв’язують систему соціальних потреб із структурою і

діяльністю соціальних інститутів, організацій, інших соціальних угрупувань.

Існування формальних організацій знаходить своє обґрунтування і

виправдання в природі людських потреб, для задоволення яких власне й

створюється в суспільстві ціла мережа соціальних інститутів і організацій.

Тому раціональність організації управління соціальними системами

передбачає спосіб задоволення соціальних потреб, а також ефективність і

успішність досягнення спільних організаційних цілей. Такий підхід суттєво

відрізняється від Декартовської традиції тлумачення ”раціональності” як

предиката індивідуального усвідомлення та рішення.

Досягнення цілей кожної конкретної організації потребує взаємодії

багатьох її членів, виконуючих спеціалізовані функції і ролі та об’єднаних у

спеціалізовані відділи, сектори, підрозділи тощо. Між ними виникають

зв’язки двох основних типів – підпорядкування і співробітництва. Перший

тип зв’язків передбачає диференціацію функцій по вертикалі, внаслідок якої

утворюється організаційна ієрархія підпорядкування, а другий тип зв’язків

передбачає диференціацію функцій по горизонталі і включає співробітництво

”рівних”. Сукупність зазначених зв’язків й утворює організаційну структуру

управління будь-якої соціальної системи, яка у свою чергу, зв’язана з

відносинами влади і управління. Владно-управлінські відносини визначають

не тільки напрям і зміст інформаційних потоків, але й домінуючі типи

13

мотивації, характер і сферу внутрішньо організаційних конфліктів, способи

пристосування організації до зовнішнього оточення, а також ефективність і

успішність досягнення нею своїх організаційних цілей.

Будь-які інститути й організації, як показує аналіз, діють у більш

широкому природному й соціальному середовищі. І хоча це твердження

звучить досить тривіально, у переважної більшості наукових досліджень з

проблем організації управління впливом зовнішнього середовища на

організаційну систему, як правило, нехтують. Відзначене, у свою чергу,

спричинило з’явлення нового напряму соціологічного знання –

інвайронментальної соціології, проблематика якої в значній мірі співпадає з

тематикою соціології організацій. Відзначимо, що середовище будь-якої

організації утворюється такими зовнішніми факторами, які прямо чи

опосередковано впливають на досягнення її цілей. Причому названі фактори

є або зовсім незалежними від організації, або ж контролюються нею в

незначній мірі.

Ступінь визначення складності зовнішнього середовища – основна

змінна характеристика даного рівня соціологічного аналізу. У залежності від

неї можливою стає побудова організаційної ієрархії, що визначає предметну

сферу дослідження школи соціальних систем сучасної соціології управління1.

Чим складнішим є зовнішнє середовище, тим більшою стає міра

невизначеності, притаманна діяльності соціальних інститутів і організацій і,

тим меншою є можливість передбачення результатів дій, які здійснюються.

Якщо організація діє у складному соціальному середовищі і повною мірою

використовує свої потенційні можливості, то складність зовнішнього

середовища має знаходити своє вираження у складності організаційних цілей

і вирішуваних задач, що в свою чергу, й обумовлює певний тип

організаційної структури управління. Організація може також модифікувати

1 Див.: Валлерстайн ІИ. Общественное развитие или развитие социальной системы? //

Вопросы социологии. – 1992. –Т.1. – № 1; Луман Н.Понятие общества. // Проблемы

теоретической социологии. – С-Пб., 1994; Он же. "Почему необходима системная

теория”? // Там же.

14

свої цілі для збільшення сфери свободи у виборі чи формуванні свого

середовища.

Отже, проблема раціональності функціонування соціальних інститутів

і організацій, на наш погляд, може бути вивченою в процесі аналізу трьох

груп факторів – цілей, структури і характеру зовнішнього середовища

організаційних формувань. В той же час, наскільки раціонально певний тип

організаційної структури управління реалізує свої цілі в конкретних умовах

зовнішнього середовища? – це є тим основним питанням нашого

дослідження, що визначає головну його пізнавальну мету. Досягнути її

неможливо без з’ясування до певної теоретичної традиції, що складалася в

сучасній соціології під впливом концепції ідеальної бюрократії М.Вебера, яка

пояснюється наступними обставинами.

По-перше, М.Вебер не був піонером у сфері теоретичного аналізу

раціональності соціальних і організаційних структур управління. Значно

раніше за нього ця проблема була поставлена в працях Гегеля і Сен-Сімона.1

В роботах К.Маркса теж знайшло своє відображенняє досить цілісна і чітко

сформульована теорія державної бюрократії, хоча вона в значною мірою була

обумовлена полемікою стосовно політичної філософії Гегеля і розробки

концепції пролетарської революції2. Однак саме теорія ідеальної бюрократії

бюрократії М.Вебера дала значний поштовх для багатьох конкретно-

соціологічних досліджень і теоретичних дискусій, що відбувалися в

соціальній філософії та соціології в ХХ ст.

По-друге, слід врахувати і той факт, що ідеальний тип

бюрократіїМ.Вебера відноситься до бюрократії ”взагалі”, незалежно від того,

чи мова йде про державну адміністрацію, армію, науково-дослідні установи,

чи віросповідальні общини – церкви і секти3. Тим самим Веберова концепція,

1 Див. Кучеренко Т.С. Сен-симонизм в общественной мысли ХЫХ в. – М.Б 1975;

Макаренко В.П.. Гегель и М.Вебер: "Государственный разум и рациональная бюрократия"

// Актуальне проблемы историко-социологического исследования. – М., 1986. 2 Див.: Макаренко В.П. Анализ бюрократии классово-антагонистического общества в

ранних работах К.Маркса. –Рос-тов-н/Д., 1985. 3 Див.: Гайденко П.П., Давыдодов Ю.А. История и рациональность. –М., 1991.

15

отримавши певний методологічний статус, може служити орієнтиром для

узагальнення емпіричних досліджень соціальних інститутів і організацій, які

діють у різних умовах зовнішнього середовища. Адже німецький вчений, як

ніхто інший з класиків соціології, першим робив акцент на раціональності

легального (правового) панування і бюрократичного типу організації. Чи

підтверджується цей висновок сучасними соціологічними дослідженнями?

Для знаходження відповіді на це запитання в пропонованій науковій

праці передбачається з’ясувати цілу низку таких конкретних дослідницьких

завдань: дослідити форми управлінської раціональності в контексті

типологізації організаційних структур управління; визначити критерії

раціональності соціального управління у взаємозв’язку з характеристикою

зовнішнього середовища традиційного суспільства; проаналізувати

різноманітні аспекти організаційної взаємодії між економічною системою і

державним апаратом та утворених, на основі зазначеної взаємодії –

альтернатив соціального порядку; виявити логіку дії влади у взаємозв’язку з

феноменом анонімності організаційних структур управління; а також

дослідити вплив виявити концепції "нового класу” на організаційні

відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади в індустріальних і

постіндустріальних суспільствах; здійснити критичний аналіз еволюції

організаційних відносин між суспільною системою і державою в контексті

соціальної модернізації та трансформації українського суспільства.

Теоретико-методологічною основою монографічного аналізу були

наукові праці класиків сучасної соціологічної думки, а також соціологічні

дослідження з проблем організації управління, проводилися здійсненні

останнім часом. Найсуттєвіше значення для дослідження проблем

раціональності соціального управління окрім раніше зазначених, мали

роботи Ш. Айзенштадта, І. Ансоффа, Г. Атаманчука К. Баллестрема,

Г. Беккера, Д. Белла, П. Блау, П. Гайденко, Д. Гелбрейта, В. Графського,

Ю. Давидова, Р. Даля, Р. Дарендорфа, Є. Дюркгейма, Г. Зіммеля,

Б. Капустіна, М. Крозьє, К. Манхейма, Г. Маркізе, Д. Марча, Є. Мендела,

16

Ч. Мілса, Р. Мертона, Т. Парсонса, Н. Паркінсона, К. Поппера,

А. Пригожина, Г. Саймона, П. Селзніка, А. Турена. Ю. Хабермаса,

В. Хайдебранда, А. Хандлера, А. Єтціоні, Є. Янча та багатьох інших.

Критичний аналіз та інтерпретація змісту зазначених наукових робіт й інших

літературних джерел здійснювалися на основі таких традиційних якісних

методів соціологічного дослідження, як вивчення документів, включене

спостереження, порівняльний та конкретно-історичний аналіз тощо.

Наукова новизна монографічного дослідження полягає в тім, що в

ньому вперше на основі узагальнення результатів конкретно-соціологічних

досліджень визначено сутність і зміст організаційних відносин між

бюрократами і професіоналами в сучасних організаціях, а також вплив

інноваційних процесів і зовнішнього середовища на побудову організаційних

систем управління; розвинена концепція, згідно якої проблема критеріїв

раціональності соціального управління повинна вивчатися з урахуванням

факторів зв’язку зовнішнього середовища і організаційної структури

управління, а також форм соціального порядку та поведінки організаційних

формувань і механізмів їх регулювання; здійснено синтез онтологічних,

субстанціональних та інтерпретаційних характеристик внутрішнього та

зовнішнього середовища організаційних формувань в транзитному

суспільстві; розглянуто організаційні відносини між економічною системою і

державним апаратом в контексті аналізу стратегії, структури промислових

підприємств, тенденцій розвитку техноструктури і проблем відображення

загальних інтересів; описано альтернативи соціального порядку за

допомогою таких понять, як "внутрішня", "зовнішня", "економічна",

"політична" і "соціальна" раціональність; з’ясовано невідповідність між

класичною концепцією раціональності і теорією рівноваги (консенсусу), а

також визначено форми і методи включення нових соціальних груп в

існуючу систему влади і управління транзитного суспільства; виявлено

технократичні тенденції в трансформації систем соціального управління, а

також зростання ролі виконавчої гілки влади за рахунок законодавчої,

17

політичного неокорпоративізму, деполітизації суспільства, падіння

політичної відповідальності; визначено перспективи соціальної модернізації

та раціоналізації систем соціального управління і самоврядування з

урахуванням специфіки сучасного етапу трансформації українського

суспільства.

Теоретична і практична значимість монографічного дослідження

полягає в тому, що його результати можуть бути використані в подальших

наукових дослідженнях проблем раціональності систем соціального

управління сучасного суспільства, а також при обґрунтуванні політико-

управлінських рішень, а також у практичній діяльності суб’єктів управління

на місцевому, регіональному й загальнодержавному рівнях. Поряд з цим,

отримані результати можуть знайти своє відображення й при розробці

навчальних курсів з суспільствознавчих дисциплін, зокрема, соціальної

філософії, соціології, політології, культурології, теорії соціального

управління,, концепції соціального розвитку, теорії організації і управління

тощо.

Структура монографії обумовлена метою та завданнями конкретно-

соціологічного дослідження, яка складається із передмови, шести розділів та

післямови, висновків, списку використаних джерел і літератури.

18

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

РАЦІОНАЛЬНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ СТРУКТУР

1.1. Раціональність організаційних структур управління в

соціологічній теорії і соціальній практиці

Аналіз пароблеми бюрократизації систем управління становить лише

частину веберівського дослідження функціонування й розвитку капіталізму в

контексті європейської цивілізації. І хоча це не є головним у спадщині

М. Вебера, розгляд концепції ідеальної бюрократії є вкрай необхідним

виходячи з цілей нашого дослідження. Підкреслимо, що теорія ідеального

типу бюрократії була розроблена Вебером для відповіді на більш загальне

питання: чому саме в Західній Європі, а не в інших регіонах світу, виник

соціальний лад під назвою "капіталізм"? При цьому ідеальний тип

бюрократії, на думку М. Вебера, є тільки однією з тих категорій, що

пояснюють це суспільне явище.

Веберівське поняття ідеального типу бюрократії відрізняється від

ряду дефініцій, що застосовуються в класичній формальній логіці. Якщо

останні базуються на схемі "або–або", то поняття ідеального типу відповідає

схемі "більше–менше". У зв’язку з цим ідеальний тип як методологічний

спосіб пізнання складних соціальних явищ виконує у сучасній науці

насамперед класифікаційні та впорядкувальні функції.

Підгрунттям для конструювання Вебером ідеального типу бюрократії

є влада. Згідно з Вебером, критерій владних відносин полягає в мінімумі

добровільного підпорядкування. Однак тип такого підпорядкування для

нього теж важливий: "Спираючись на емпіричний матеріал, – писав

М. Вебер, – можна стверджувати, що жодна система влади не обмежувалася

добровільно матеріальними, емоційними чи ідеальними мотивами як

підставами, що гарантують її сталість. Разом із ними будь-яка система

намагалася пробудити і культивувати переконання у власній правомірності.

19

Залежно від підґрунтя правомірності, на яке посилається влада, будуть

проявлятися й принципові зміни в типі підпорядкування, різновиді

адміністративного апарату, який розвивається з метою підтримки даного

типу підпорядкування і способу здійснення влади. Тим самим стає можливою

класифікація типів влади відповідно до типу правомірності, на яку

спирається даний тип влади"1. Інакше кажучи, не завжди підпорядкування

владі випливає з визнання її правомірності, однак визнання правомірності

(легітимності) влади робить її більш стійкою.

На підставі критерію добровільного підпорядкування М. Вебер, як

відомо, виділяв три типи правомірної (легітимної) влади: традиційний, що

спирається на віру в традицію: яка "так було завжди"; харизматичний, що

виникає на основі віри в надприродні властивості вождя чи лідера, та

бюрократичний (або легальний), що грунтується на переконаннях у

правильності правових норм і компетентності осіб, які здійснюють владні

повноваження на підставі чинних норм і правил.

Зазначені типи влади, – насамперед харизматичний і бюрократичний,

є складовою частиною філософської концепції історії М. Вебера. Згода з

ними чи їх заперечення залежатиме від того варіанта філософії історії, який

ми поділяємо, або від визнання чи відкидання філософсько-історичної

рефлексії взагалі. Обидві орієнтації, як показує аналіз, існують і дотепер у

сучасній методології науки.

У працях М. Вебера можна виділити широке і вузьке тлумачення

терміна "бюрократія". У широкому сенсі під бюрократією слід розуміти

певний тип відносин між адміністрацією та іншою частиною суспільства.

Мова йде про такий управлінський апарат, який має особливі привілеї і

відрізняється властивостями станової групи, що не підлягає контролю з боку

суспільства і монополізує функцію управління громадськими справами. Цей

управлінський апарат виробляє певний тип настанов і поведінки

1 Див.: Weber M. Essay in Sociology. – New York, 1970. – P. 50.

20

(бюрократичний етос, або спосіб життя), зумовлений організаційною

структурою адміністрації.

Бюрократія у вузькому значенні цього слова має такі основні риси:

1) поведінка всіх членів бюрократичної організації визначається

правовими нормами, які утворюють систему цілераціональних абстрактних

принципів, що регулюють їхню діяльність;

2) бюрократична структура управління складається з безлічі позицій,

які підпорядковуються знеособленому правовому порядку, орієнтованому на

досягнення встановленої мети;

3) сфера слухняності чиновників визначається обов’язковими

правовими нормами (мова йде про слухняність чиновників по відношенню до

знеособленого порядку, а правові норми гарантують сталість функціонування

організації, включаючи добровільність і довільність рішень, що

ухвалюються, та визначають сферу компетенції, тобто обов’язки, владу,

доступні санкції й умови їх застосування);

4) бюрократична організація спирається головним чином на принцип

ієрархії щодо окремих рівнів управління;

5) організаційна ієрархія утворює певну систему рівнів кар’єри,

відкриту перед кожним, хто виконує формальні вимоги: тим самим ієрархія

утворює спосіб для досягнення дисципліни і контролю організаційної

поведінки;

6) комунікація між членами бюрократичної організації визначається

формальними розпорядженнями і полягає в циркулюванні й збереженні

формальних документів;

7) потреба в ухваленні оперативних і неупереджених управлінських

рішень збільшує роль одноосібного керівництва, яке поступово витісняє

колегіальні органи, в наслідок чого найбільші бюрократичні організації

стають подібними до армії;

21

8) чиновники в бюрократичній організації позбавлені прав власності

на засоби управління і є найманими працівниками, що веде до відокремлення

сфери професійного управління від сфери приватного життя;

9) чиновники не є власниками засобів управління і тому їхнє

становище є аналогічним до становища робітника, позбавленого прав

власності на засоби виробництва, або солдата, позбавленого прав власності

на засоби ведення війни, чи науковця, позбавленого прав власності на засоби

проведення досліджень;

10) члени бюрократичної організації залишаються особисто вільними:

вони підпорядковуються владі лише в тій сфері, яка визначається

добровільним договором про працю або особливим розпорядженням,

пов’язаним з їхнім статусним становищем в ієрархії організації;

11) підставою для вибору кандидатів у чиновники є формальна

професійна кваліфікація: чиновники призначаються, а не обираються;

12) за свою працю чиновники одержують заробітну плату, розмір якої

залежить від їхнього місця в бюрократичній ієрархії організації;

13) виконання своїх посадових обов’язків є єдиним (або основним)

професійним заняттям чиновника1.

На думку М. Вебера, такий тип організації може з однаковим успіхом

застосовуватися в усіх сферах людської діяльності. Він є найбільш

раціональним, на відміну від усіх інших, які існували чи існують в історії

людської цивілізації; він забезпечує можливість передбачення обліку

результатів діяльності. Функціонування бюрократії підпорядковане

раціонально встановленим і знеособленим нормативним принципам. Писана,

тобто формально складена та оприлюднена документація забезпечує

нагромадження різноманітного досвіду про минулі організаційно-

управлінські ситуації й дії з метою його використання в аналогічних

ситуаціях у майбутньому. Бюрократична організація здатна "вчитися", тобто

збільшувати ефективність діяльності в міру того, як у процесі виконання

1 Див.: Вебер М. Чиновник // Социологические исследования. – 1988. – № 5.

22

службових обов’язків зростає досвід чиновників. Формальна документація,

таким чином, забезпечує передачу управлінського досвіду наступним

поколінням.

Такими є основні елементи веберівської концепції ідеальної

бюрократії. Однак, не дивлячись на удавану простоту, тлумачення ідеального

типу бюрократії має безліч суперечностей, які й дотепер викликають у

науковому середовищі ряд непорозумінь. Найбільш поширеним із них є

приписування раціональності бюрократичному типу організації. У концепції

М. Вебера міститься безліч емпіричних тверджень, які потребують

відповідної перевірки. По-перше, веберівський ідеальний тип бюрократії не

може бути віднесений безпосередньо до жодної з реально існуючих

організаційних структур управління. По-друге, ідеальний тип бюрократії не

може вважатися сукупністю певних вимог чи умов, яким має відповідати

певна організація, щоб досягти раціональності (а така думка нерідко

висловлюється в літературі)1. По-третє, М. Вебер ніколи не був некритичним

апологетом бюрократії, а його ставлення до проблеми раціональності

бюрократичної організації було амбівалентним.

Необхідно також зазначити, що веберівська концепція ідеальної

бюрократії виникла на основі протиставлення патримоніальної адміністрації

організаційним формам промислового виробництва й управління другої

половини XIX – початку ХХ ст. Вади бюрократичних організацій ще за

життя М. Вебера були добре відомі фахівцям. У розвитку бюрократії

М. Вебер, з одного боку, вбачав доказ зростання раціональності сучасного

йому індустріального (або капіталістичного) суспільства, а з другого –

серйозну загрозу для свободи індивідів і подальшого культурного розвитку

Західної Європи.

Можна припустити, що значна частина методологічних непорозумінь,

зумовлених концепцією ідеального типу бюрократії М. Вебера, випливає з

того, що його основні наукові інтереси не були безпосередньо пов’язані з

1 Див.: Kozyr-Kowalski S. Max Weber a Karol Marks.-Warszawa, 1967. – S. 88.

23

проблемами функціонування бюрократичних організацій. Ідеальний тип

бюрократії був для М. Вебера методологічним засобом наукового аналізу

шляхів розвитку західноєвропейського капіталізму та його культури, й давав

змогу знайти відповідь на запитання: які властивості привели до того, що

бюрократичний тип організації став більш раціональним порівняно з

іншими? З веберівського опису ідеального типу бюрократії цілком зрозуміло,

що він утворився на противагу більш раннімформам, які все ще існували на

той час. Інакше кажучи, ідеальний тип бюрократії, за Вебером є відбитком

властивостей, які визначають унікальність капіталістичного способу

виробництва і культури. А оскільки капіталістичний тип економічної та

соціальної організації був більш ефективним і раціональним порівняно з

попередніми, то М. Вебер вважав, що саме ці властивості й визначають

раціональність сучасних йому форм організації управління. На його думку,

це можна визнати істиною двох причин: по-перше, ця істина відповідає

специфіці розвитку капіталізму в ХIХ ст.; по-друге, вона збігається з

думками інших соціальних мислителів і теоретиків – О. Конта, К. Маркса,

Г. Спенсера, Е. Дюркгейма тощо – про специфіку капіталістичного розвитку.

Однак істинність зазначеного твердження вченого є тільки

частковою. Адже М. Вебер, подібно до інших теоретиків, був виразником

ідей свого часу і, акцентуючи увагу на ролі прогресу й розуму в історичному

розвитку суспільства, певною мірою абсолютизував положення про

раціональність бюрократичного типу організації, в той час як ускладнення

зовнішнього середовища, в якому функціонує сучасна організація, ставить

під питання проблему раціональності бюрократії.

Велике значення веберівської теорії ідеальної бюрократії полягає

головним чином у тому, що вона дала потужний поштовх для подальших

наукових досліджень і теоретичних дискусій стосовно ефективності

функціонування та шляхів подальшого розвитку організаційних формувань.

Уже в 30-х роках ХХ ст. з’являються перші наукові роботи, в яких

фіксуються дисфункції бюрократичних організацій, що утворюють "побічний

24

результат" саме тих організаційних властивостей, які Вебер вважав

підґрунтям бюрократичної раціональності: регулювання поведінки людей за

допомогою формальних інструкцій і розпоряджень, знеособленість

організаційних відносин, спеціалізація функцій, ієрархія влади тощо1.

І хоча за останні 15–20 років з’явилася численна кількість наукових

праць, у яких фіксуються фундаментальні суперечностей ідеального типу

бюрократії, він і тепер знаходить своє конкретне відображення в переважній

більшості існуючих організаційних система управління.

У передмові до американського видання праці М. Вебера

"Господарство і суспільство" відомий соціолог Т. Парсонс сформулював таку

гіпотезу: "Ідеальний тип бюрократії містить у собі два суперечливих

елементи управлінської діяльності – бюрократичний і професійний"2. Ця

гіпотеза згодом була підтверджена рядом емпіричних досліджень.

Т. Парсонс виходив з того, що влада, яка заснована на професійному

знанні, і влада, яка випливає із становища в бюрократичній ієрархії,

утворюють альтернативу, а не взаємодоповнюють одна одну. Лояльність

професіонала спирається на визнання його знань і вмінь, а тому є

добровільною. Бюрократична влада, у свою чергу, пов’язана з правом

видавати розпорядження відповідно до позиції в ієрархії. Це право зобов’язує

підлеглих до слухняності під загрозою застосування санкцій. Отже, мова йде

про два різних і суперечливих елемента легітимізації влади в організаціях.

Ця теза знайшла підтвердження в роботах американських соціологів

С. Уді і А. Стіншомба, які описують результати своїх емпіричних

досліджень3. Зокрема, С. Уді виділив в ідеальному типі бюрократії дві групи

елементів: бюрократичні та раціональні. До першої групи, на його думку,

відносяться ієрархічна структура влади, спеціалізований персонал і

диференціація заробітної плати відповідно до становища в ієрархії. Другу

1 Див.: Пригожин А.И. Організации: cbcntvs b k.Ib. – V., 1983. 2 Див.: Weber M. The Theory of Social and Economic Organization. – New York, 1947. – P. 58-60. 3 Див.: Udy S. "Bureaucracy" and "Rationality" in Weber’s Theory // American Sociolgical eview.

– 1969. – № 12. –P. 793–797; Stlnchomb A. Bureaucratic and Craft Administration of Production:

A Comparative Study // Administrative Science Quartern. – 1969. – № 3. – P. 521–532.

25

групу елементів утворюють конкретні й обмежені цілі, акцент на виконання

завдань, часткова участь у компенсаційній винагороді. На основі вивчення

статистичних даних 150 організацій доіндустріальних суспільств С. Уді

довів, що у формальних організаціях проявляється тенденція до виникнення

позитивних зв’язків між елементами однієї групи і негативна кореляція між

елементами різних груп. Звідси випливає, що в бюрократичних організаціях

існує внутрішня суперечність (конфлікт) між бюрократичними і

раціональними елементами. Тому для ефективного функціонування

організації, вважав дослідник, потрібне створення спеціального механізму

взаємного пристосування. Аналогічні судження можна зустріти і в інших

дослідженнях1.

Однак інтерпретація результатів цих досліджень, на наш погляд, є не

зовсім коректною, оскільки ідеальний тип бюрократії стосується тих

організацій, що виникають у капіталістичному суспільстві, а тому аналіз

поведінки доіндустріальних, ремісничих чи сільських громад не може бути

підтвердженням протилежних орієнтацій.

В аналогічному напрямкі рухається й думка А. Стіншомба, висновки

якого ґрунтуються на аналізі організаційних формувань будівельного

виробництва. Він виділяє шість елементів, три з яких (сталість, ієрархія і

формальна документація) вважає бюрократичними, а решту (встановлений

розподіл компетенції, службові обов’язки і влада) – професійними. При

цьому А.Стіншомб теж звернув увагу на низький рівень бюрократизації

підприємств будівельного виробництва, на відміну від організацій інших

галузей, орієнт