ПОМІЩИЦЬКА РОДИНА НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – В ХІХ СТ. (на прикладі родини Самборських-Малиновських-Розенів) А.Ф.Парамонов В Ізюмському районі Харківської області є звичайне село Кам'янка. Попадаючи в нього, здається, що воно схоже на десятки інших, розташованих у подібних затишних річкових долинах. Водночас кожне з таких сіл має свою історію. Даний матеріал висвітлює її частину, пов'язану з родиною Самборських. Джерельну основу статті склали документи, що зберігаються в державному архіві Харківської області. Андрій Афанасійович Самборський (1732-1815 рр.) - уродженець села Сироватка Харківської губернії – виходець з українських козацьких старшин. Він закінчив Харківський колегіум. Освіта, одержана в колегіумі, разом з прагненням знань зробили його одним з найосвіченіших людей свого часу. Його кар'єра пов'язана з дипломатичними дорученнями в Європі, часто витонченого характеру. На відміну від більшості російських послів за кордоном вивчав побут, культуру, ремесла, землеробство, придивлявся до стосунків між різними шарами населення Європейських держав. Своїх доньок він виховував в Англії. За багато особистісних якостей Самборський став духівником Павла І й вихователем його дітей [ 1;2;3;4 ]. Павло І, зійшовши на престол, пожалував у 1797 р. Самборському велике земельне володіння в Ізюмському повіті – Кам'янці. Понад 8 тис. дес. землі, де гармонійно поєднані рілля, сінокоси, ліси, лимани, озера, річки – це був справжній царський подарунок. Крім цього, близько тисячі селян. Проте не всі чоловічі душі слободи Кам'янка переведені були в підданство Самборського. З 583 казенних обивателів 83 залишились за казною й були переселені на чолі з отаманом Кононом Осадчим на річку Суха Кам'янка, де й було заселене нове село. Правда, вже в 1802 р. і це село, а з ним і понад 700 дес. ріллі та 130 дес. лісу були йому пожалувані вже імператором Олександром І [ 5;35 ]. Фактично Самборський став найбільшим землевласником в Ізюмському повіті. Але сам по собі маєток був занедбаним. Ненадовго приїхав новий власник до Стратилатівки – прийняв маєток, провів ревізію, порозмовляв з селянами (всі вони були малоросіянами), справивши на них велике враження, призначив управляючого – прикажчика Тимофія Навротського, пояснивши йому, які принципи він хотів би закласти в економіці свого маєтку. До Самборського тут займалися землеробством, частково скотарством,
Transcript
ПОМІЩИЦЬКА РОДИНА НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – В ХІХ СТ.(на прикладі родини Самборських-Малиновських-Розенів)
А.Ф.Парамонов
В Ізюмському районі Харківської області є звичайне селоКам'янка. Попадаючи в нього, здається, що воно схоже на десяткиінших, розташованих у подібних затишних річкових долинах. Водночаскожне з таких сіл має свою історію. Даний матеріал висвітлює їїчастину, пов'язану з родиною Самборських. Джерельну основу статтісклали документи, що зберігаються в державному архіві Харківськоїобласті.
Андрій Афанасійович Самборський (1732-1815 рр.) - уродженецьсела Сироватка Харківської губернії – виходець з українськихкозацьких старшин. Він закінчив Харківський колегіум. Освіта,одержана в колегіумі, разом з прагненням знань зробили його однимз найосвіченіших людей свого часу. Його кар'єра пов'язана здипломатичними дорученнями в Європі, часто витонченого характеру.На відміну від більшості російських послів за кордоном вивчавпобут, культуру, ремесла, землеробство, придивлявся до стосунківміж різними шарами населення Європейських держав. Своїх доньок вінвиховував в Англії. За багато особистісних якостей Самборськийстав духівником Павла І й вихователем його дітей [ 1;2;3;4 ].
Павло І, зійшовши на престол, пожалував у 1797 р.Самборському велике земельне володіння в Ізюмському повіті –Кам'янці. Понад 8 тис. дес. землі, де гармонійно поєднані рілля,сінокоси, ліси, лимани, озера, річки – це був справжній царськийподарунок. Крім цього, близько тисячі селян. Проте не всі чоловічідуші слободи Кам'янка переведені були в підданство Самборського. З583 казенних обивателів 83 залишились за казною й були переселеніна чолі з отаманом Кононом Осадчим на річку Суха Кам'янка, де йбуло заселене нове село. Правда, вже в 1802 р. і це село, а з нимі понад 700 дес. ріллі та 130 дес. лісу були йому пожалувані вжеімператором Олександром І [ 5;35 ]. Фактично Самборський ставнайбільшим землевласником в Ізюмському повіті. Але сам по собімаєток був занедбаним.
Ненадовго приїхав новий власник до Стратилатівки – прийнявмаєток, провів ревізію, порозмовляв з селянами (всі вони булималоросіянами), справивши на них велике враження, призначивуправляючого – прикажчика Тимофія Навротського, пояснивши йому,які принципи він хотів би закласти в економіці свого маєтку. ДоСамборського тут займалися землеробством, частково скотарством,
зрідка ловили рибу для власного вжитку та стояв невеликий вітрякна річці Кам'янка (Гречанка – так її називали в часи, коли в їверхів'ях стояв хутір запорізького козака Гречки ) [ 6;7 ]. СкороСамборський виїхав до Санкт-Петербургу, а потім знову за кордон.Повернувся він у 1805 р. з Угорщини. По приїзді він попрохавОлександра І про відставку, мол, вирішив присвятити себебогоугодним справам [4 ].
Повернувшись до Стратилатівки, він застав свій маєток іщебільше розстроєним. Селяни скаржились на управляючого. Навротськийу відсутність господаря скористався іменем останнього й одержавзвання колезького регістратора й місце в Ізюмському нижньомусуді, а також за гроші Самборського в Ізюмі звів будинок. 27 січня1805 р. Самборський зняв його з посади управляючого, вимагавзвіту. З цього приводу навіть звернувся до свого близькогознайомого - Слобідсько-Українського губернатора Івана ІвановичаБахтіна. Цікаві його вимоги до Навротського, мол, вибачу я збиткитільки в тому випадку, якщо «...он Навротский предстал предсобранием крестьян его, просил бы прощение за учинённые им обиды,благодарил бы за их человеколюбие и снисходительство и самоличноуслышал бы глас христианского прощения и примирения. Да обязалсябы подпиской никогда более ни в чём их не обижать. Да дом свой вИзюме передать ему, Самборскому, под бесплатную лечебницу длявенерических больных.» [ 8 ]. Навротський на ці вимоги пристав.
Потім Самборський взявся за господарство. Побудував кількаводяних вітряків, цегельний та три винокурних заводи (один уКам'янці і два в лісовій дачі Чернетчина), два шинкових будинки,полотняну фабрику. Була виписана породиста закордонна худоба:іспанської породи вівці, голландських та англійських порід корови.Разом з господарством широко «крокувала» й доброчинність.Побудовані були: лікарня для важкохворих на 8 осіб, будинок длявдів і сиріт, будинок для училища малолітніх поселян, лазарет длясолдат з проходящих команд. Все утримання цих закладів цілкомлежало на Самборському, причому, кількість утриманців він необмежував. Виписав з Петербурга відомого доктора медицини КарлаІвановича Фрідберга, котрий протягом 1808 р. вилікував 208 осібвід важких і заразних хвороб, що зафіксував журнал цього лікаря.Тоді в Ізюмському повіті був лише один штаб-лiкар, від ньогозалежали практично всі хворі в повіті, а тут появився серйознийконкурент. Карл Іванович Фрідберг був відомий у Петербурзі неменше самого Самборського і його лікарська діяльність у Кам’янцібула високо оцінена лікарняною управою. Сам же Самборськийнеусипно намагався «...привести к благонравию и трудолюбию всякого
возраста и пола, находящихся в разврате поселян!!!». Міжбогоугодними справами Самборський не забував і про розширеннясвоїх володінь, ще в 1806 р. він придбав село Биківка іперейменував його на хутір Чепельський [ 9;10;16 ].
В економії були влаштовані шовкові заклади (єдині в губернії)і найбільший в губернії завод іспанських мериносових овець.Фактично вийшло, що завод цей став плем'яним і мав великий впливна розвиток тонкорунного вівчарства в Харківській губернії.Особливо багато купували тонкорунних овець в Iзюмському повіті. В1810 р. мериносові вівці були тільки в маєтках Шидловських (небільше 1000 голів), а вже в 1845 р. у 124 поміщиків Ізюмськогоповіту нараховувалось 274286 голів мериносів. Збирали з нихщорічно 3375 тони вовни. Самборський з Англії привіз багато новихсільськогосподарських знарядь і перш за все новітні моделі плугіві жаток. Не випадково урожайність на полях Самборських була вищою,ніж в інших поміщиків. Відомо, що на початку ХІХ ст. існувала однавелика проблема - вчасне збирання врожаю. Нові жатки дозволялизбирати врожай швидше, а металічні плуги дозволяли використовуватиконей, а не волів, що дозволяло інтенсивніше обробляти грунт. Вчислі новинок були й металічні борони [ 11;12;13;14;].
В 1810 р. Ізюмський іcправник доносив губернатору Бахтіну про«человеколюбивые» заклади, які він побачив у Стратилатівці. Самімператор схвалив діяння свого вчителя. Те, що зробив Самборськийу 1810 р. - не робив ніхто! При лікарні існували препарати дляпрививання віспи (широке розповсюдження в Росії віспопрививанняодержало в 1817р.). Діти селян навчались читанню, письму,арифметиці, співам.
По смерті Самборського маєток належав його донькам: Ганні йСофії. Софія Андріївна вийшла заміж за чиновника колегії іноземнихсправ, статського радника й кавалера Василя ФедоровичаМалиновського. Частина Стратилатівки відійшла за нею в якостіприданого. В.Ф.Малиновський фактично не керував своєю частиноюмаєтку в Стратилатівці, цим займалась Ганна Андріївна Самборська.Заміж вона не вийшла і всю любов віддала племінникам Малиновським.Вона займалась вихованням усіх дітей Малиновських, не довіряючигувернанткам. В 1812р. померла Софія Андріївна, а в 1814 р. -іВасиль Малиновський. Старший їхній син Іван (1796-1873 рр.) щенавчався в Царськосільському ліцеї, останні залишилися наутриманні Самборської [ 2;15 ].
Допомагали керувати маєтком управляючі. До 1825 р. в маєткубув зведений кам'яний будинок, будувалася кам'яна церква, кам'яні
служби, ще один – четвертий винокурний завод. Все це задумувалосяще Андрієм Афанасійовичем Самборським і дочка втілювала все це вжиття. Цегляний завод виробляв до 200 тисяч цегли на рік.Випалювалося вапно. Ще самим Самборським були замовлені особливіфарби для панського будинку й церкви. Проект замовляв самСамборський, який реалізували вже дочка й онуки. В маєткуприносили величезні по тих часах прибутки винокурні заводи занглійськими котлами (5000 рублів на рік від винокуріння й сдачі воренду трьох заводів лісової Чернетчиної дачі), полотняна фабрика(500 рублів на рік), завод мериносових овець (1000 рублів відпродажу ягнят i 1000 рублів від продажу вовни), рогатої худоби(500 рублів). В Кам'янці падежу худоби не було відзначено жодногоразу до 1848 р. Крім цього, селяни за допомогою ще Самборськоговивчили й широко розповсюдили в Стратилатівці бондарство,виготовлення коліс. До 20 кузень працювало в селі. В двох десяткахозер, ставків і лиманів, ловили велику кількість риби на продаж (в7 верстах розташовувався Ізюм з двома базарами на тиждень). Таплюс до всього два шинки - один в Стратилатівці, а другий - в 12верстах від неї [ 6;18 ].
Завдяки своєму твердому характеру Ганна Андріївна підняла наноги дітей Малиновських, втримала на належному рівні родовиймаєток.
Що ж до доброчинності, спадщина Самборського не надовгопережила його самого. Першою була зачинена лікарня в Ізюмі, в 1817р. Ганна Андріївна Самборська, побачивши, що вона пустує,перестала виділяти на її утримання гроші. В 1819 р. вона стоялавже без вікон, дверей, завалена різним сміттям і Самборськаперевезла будівлю в розібраному вигляді до своєї лісової дачі.Скоро вона зачинила і притулок для бідних людей похилого віку імалолітніх сиріт. Єдиним закладом, започаткованим Самборським,залишалася школа для малолітніх поселян [ 15;17;18 ].
Коли помер Василь Малиновський, його старший син Іван (1796-1873 рр.) ще навчався в Царськосільському ліцеї. Він проявив себестаранним учнем, доброзичливим, справедливим, що особливопідкреслювало його небажання користуватися вигодами становища синадиректора ліцею. Та й сам Василь Федорович не допустив би цього.Найбільше Івана приваблювала кар»єра військового, і післязакінчення ліцею він произведён у прапорщики Лейб-гвардіїФінляндського полку (29.10.1817 р.). За короткий час зробивуспішну кар»єру: 26.01.1818 р. - підпоручик; 01.011.1822 р. -штабс-капітан; 07.08.1823 р. - капітан. Цьому сприяла невеликаФінська компанія, а також дружба з Миколою Павловичем, майбутнім
імператором, Миколою І, який на той час командував цією дивізією.Звільнився Іван Малиновський 26 березня 1826 р. в чині полковника.Багато дослідників відзначали це звільнення з сімейнимиобставинами. Однак слід відзначити, що особливого хвилювання зародину не було. Маєток у Стратилатівці приносив прибуток понад 10тис. рублів сріблом. Сестра Марія була замужем за капітаномВолодимиром Дмитровичем Вольховським - другом й товаришем поліцею. Сестра Ганна була одружена з поручиком Фінляндського полкубароном Андрієм Євгеновичем Розеном. Молодший брат Андрій служивпідпоручиком у Кінногвардійській артилерії. Брат Йосип мавдуховний чин. Очевидних причин для звільнення не було.Опосередкованим поясненням цього кроку Малиновського можутьслужити документи про постійні потрави угідь у маєтку, суперечки зсусідами, які посягали на багаті землі і т.д. По приїзді ІванВасильович враз заспокоїв сусідів і завоював симпатії дворянстване тільки повіту, але й губернії [ 19;20;21;30 ].
Не встиг Іван увійти в курс справ, як грянуло декабристськеповстання. Біда увійшла в дім. Сам Іван Васильович не схвалювавдії своїх родичів і друзів. Після отримання відомостей зПетербурга він зразу поїхав до Петербурга. Микола І пішовназустріч своєму приятелю по воєнній службі і після короткогодопиту відпустив додому підпоручика Андрія Малиновського. Кар»єрамолодої людини завершена, - рештки короткого життя він провів уСтратилатівці. Андрія привів на Сенатську площу барона АндрійРозен, за що Іван Малиновський невзлюбив його, адже його братдовіряв Розену, а той втяг молодого офіцера в авантюру. Микола Івибачив і Володимира Вольховського, відправивши його служити наКавказ [ 19;20;21 ].
З 1826 р на Івана Малиновського покладена всявідповідальність за маєтки: свій, сестер, братів. Марія жила зчоловіком на Кавказі, баронеса Розен мешкала в Петербурзі, а потімпоїхала слідом за чоловіком на каторгу. Андрій та Йосип прогосподарство ніякого уявлення не мали. Окрім управління маєткамиІван Малиновський активно займався громадською діяльністю в межахІзюмського повіту. За припинення холери в Ізюмському повіті (1830-1831рр) І.Малиновському пожалуваний орден Святого Володимира 4ступеня. Іван Васильович постійно доводив вірнопідданістьІмператору своїми вчинками. В листопаді 1836 р. він приймав іпригощаючи у своєму будинку всіх нових рекрутів. З 1840 р протягомтрьох років виступав посередником спеціального размежуванняземель. Пожертвував у липні 1854 р. на користь поранених нижчихчинів 150 рублів сріблом (більше ніж усі разом дворяни повіту,
водночас доводилося виплачувати позику, взяту під заклад маєтку йна деякий час на маєток запроваджена заборона). За кожнеблагодіяння він одержував подяку Імператора, його дружини, ВеликихКнязів.
З 1858 р. брав участь в Харківському Губернському комітеті зселянського питання. Причому, в 1859 р разом з Бантишем,Добросельським і Розальйон-Сошальським склав особливу думку, якуоформив у вигляді записок. Лист не зразу надійшов до МВС. Головакомітету Бахмєтьєв, не передав його міністру й повернув листнерозкритим. На основі таблиць кріпосного населення Росії(складати їх допомагав Малиновському попечитель Харківськогоуніверситету - Федір Крамаревський) стверджував про небажанеодночасне звільнення всіх селян. Приділена увага і дрібнопомісномудворянству, котре в такому випадку розорялось би, складаннюдоговорів між поміщиком і селянами. Малиновський серед негативнихмоментів реформи відзначав майбутнє незадовільне використанняселянами землі, оскільки дістанеться вона їм надто дешево. Селянина його думку обов'язково почнуть орати й степові угіддя, оскількиу них не прийнято займатися відкормом великої кількості худоби.Говорив про швидкий і великий відтік капіталів з Росії у випадкунегайного розрахунку за землю. В цей період він розсилав своїзаписки багатьом своїм друзям і приятелям в надії, що особливадумка дійде до імператора. Олександр ІІ, проте, його не врахував,і з 1862 р. Іван Малиновський не брав участі в громадському життіповіту. Проте все його життя називають «Книгою добрих справ».Потоком ллються до нього прохання про допомогу: грішми, наданняммісця, примиренні тощо [ 22;23;24;25 ]. І він допомагає, тому щоне міг відмовити.
Немало часу забирала сім»я. Першою дружиною Івана Васильовичабула Марія, дочка сенатора, генерал-лейтенанта Пущина. У нихнародився 10.07.1838 р. син Антоній. Друга дружина - Катеринанародила Павла, Сергія, Марію, Надію, Софію та Віру. Хлопчикинавчалися в Царськосільському ліцеї, дівчата виховувались дома.Дружина Катерина була дочкою поміщика, підполковника у відставціФеодосія Зинкевича. Помістя його завдавало одні збитки. Тестьпоклався у всьому на зятя [ 20 ].
До своїх селян І.Малиновський ставився уважно. Навіть післяреформи 1861 р. всіляко їм допомогав, особливо в неврожайні роки.Ще разом з В.Д.Вольховським, по завершенні зведення будинку длясім»ї свого зятя вони побудували нове приміщення школи для дітейселян. Старе дерев'яне приміщення відремонтували й влаштувалишколу для дорослих. Всіляко сприяв придбанню селянами нових
навичок у землеробстві, вивченні ремесел. В окремих листах доприятелів просив надіслати для нього і його селян книги по веденнюгосподарства. Купував нові сільськогосподарські знаряддя, якіраніше він побачив у німецьких колоністів. Частину тільки нопридбаних знарядь запропонував своїм колишнім селянам, як сказалиб сьогодні, в кредит. Лише одного разу була подана скаргагубернатору. Подавав її арештант Ізюмського тюремного замку ІлляКарпенко, начебто полковник Малиновський і два судові слідчих билийого під час допиту. Але справа в тому, що Карпенко вбивпідполковника Дабина і його дівку Дзюбенкову, а визнати це небажав. Провина Малиновського не була доведена [ 26 ].
Вольховський - товариш Івана Малиновського по ліцею –одружився з його сестрою. З дитинства прагнув поступити навійськову службу. Здоров»я не зовсім сприяло тому, але, тримаючи впам'яті приклад Суворова, Володимир упорно йшов до своєї мети.Велика золота медаль і перше місце в списку випускників ліцею,надали йому можливість служити в Гвардійському Генеральному штабіпрапорщиком. Там він познайомився з Бурцевим, який залучив його доПівнічного товариства. Буваючи на засіданнях, Вольховський всебільше мовчав, слухаючи своїх товаришів. Свої думки заважалависловити вроджена скромність. Активним членом товаристваВольховський стати не міг, військова служба поглинала всю йогоувагу й вільний час. Згадуючи той період, він не раз говорив промолодість і незрілість поглядів. Разом з Малиновським вони булипоглинені військовою кар'єрою, І Володимир в цьому преуспел. В1825 р. він направився в чині капітана в експедицію до СередньоїАзії, для проведення воєнно-топографічної зйомки в загоніполковника Берга. З півдороги його повернули й заключили піддомашній арешт, як такий, що відвідував таємне товариство.Враховуючи малу провину й заступництво Малиновського, йоговідправили на Кавказ у тому ж званні капітана. За 6 роківВ.Вольховський від капітана дійшов по порядку чинів до генерал-майора, обіймаючи посаду начальника штаба Кавказького округу.Дев'ять років служив у тому ж чині, до 1839 р. Підвищення званнявисунуло б його ближче до Імператора, але Микола І, цінуючи йогоякості офіцера, нагороджуючи високими орденами, не бажав цього. З1826 р. Вольховський нагороджений орденами: «Св. Станіслава Іст.», «Св. Георгія ІУ ст.», «Лева й Сонця І й ІІ ст.», алмазнимиприкрасами, медалями й золотою шпагою з надписом «За хоробрість».
У 1839 р. Володимир Вольховський вийшов у відставку йпереїхав до Стратилатівки-Кам'янки. Всі роки на Кавказі поряд зним перебувала красуня-дружина Марія Василівна. В 1836 р. вЄревані у них народилась донька Ганна. В той час Вольховськийкомандував Єреванським карабінерним полком і за успіхи в бойовихдіях нагороджений орденом «Св. Анни І ст.», очевидно це йпослужило іменем для дочки [ 27;28 ].
Іван Малиновський зустрів сестру й зятя радо. Швидко в маєткуМарії звели великий кам'яний будинок на 13 покоїв, кам'янийфлігель. Палац Вольховських було видно з далеку, вінрозташовувався на протилежному боці річки Кам'янки, де стоялицерква й будинок Малиновських. На той час маєток Марії приносивпонад 6500 рублів сріблом. Головним чином від хліборобства йзаводу іспанських овець. Маєток простягався від села Вікнино дорічки Бичок, але будинок стояв у Кам'янці - поближче доМалиновських. Але сум заїв Вольховського, він просто не уявлявсебе без армійських еполетів. На спроби Малиновського залучитисебе до громадського життя повіту ставився негативно і уникавйого. Проте у всіх починаннях Малиновського брав участь. В роки,коли в Кам'янці живуть і Вольховські і Малиновські, у них частовлаштовувалися бали, катання на човнах по Сіверському Дінцю,пікніки. У Вольховського побували всі друзі й приятелі по службіна Кавказі. Одного разу під час полювання Вольховский застудився іскоро помер [ 27;28;29 ].
Розен народився в Ментаці Естляндської губернії (1800-1884рр.). Він, як і Андрій Малиновський, був безпосереднім учасникомдекабристського повстання. Його участь зводилась до спробинейтралізувати лейб-гвардії Фінляндський полк, що йому часткововдалося. Розен командував взводом в чині поручика. Коли вінз'явився в казармах полку, 1- й батальйон уже виступав до військ,які підтримували Миколу І. Взвод Розена виконав його команду«стій» і не пропускав за собою решту рот. Його засудили по першомурозряду, він отримав 10 років каторги на Нерчинських рудниках(термін скоротили до 6 років), з 1832р. жив на поселенні. В 1830р. до нього на Петровський завод приїхала дружина - ГаннаВасилівна (1793-1883 рр.). Через рік вони виїхали на поселення доТобольської губернії. В 1837 р. Розен відправлений рядовим уКавказьку армію, а з 1839 р. йому дозволено жити на батьківщиніпід Нарвою. Тут він закінчив свої «Записки декабриста», розпочатіним ще в 1829-1830 рр. [ 1;31 ]. Бурякоцукровий завод в Кам'янціналежав Ганні Василівні Розен, хоча її не було в маєтку. На ріктут перероблялося 1635 берковців цукрових буряків і вироблялося
230 пудів цукрового піску, приносячи щорічно понад 24 тис. рублівсріблом прибутку. Працювало на заводі 70 майстрових і сезоннихробітників загальною чисельністю до 3 тис. чоловік.
Розени переїхали до Кам'янки в 1855 р. Як зазначено вище, ІванМалиновський поставився до Розена неприязню. Смерть брата Андріязробила його черствим по відношенню до нього. Марія ВасилівнаВольховська подарувала сестрі Ганні село Вікнино, боючисясварки з Андрієм Розеном, побудувала у тут дерев'яний будинок іперший час жив затворником. Пізніше він викладав у народній школіКам'янки, намагаючись зайняти себе хоча б якоюсь громадськоюдіяльністю. Готував до видання «Записки декабриста». Ще пізнішейого обирають мировим посередником. В досьє Розена, як мировогопосередника стоїть фраза про недовір»я йому, як людині, котрапоcягала на владу імператора. Його сину штабс-капітану КонрадуАндрійовичу Розену довелося в 1864 р. доводити своє дворянськепоходження барона по копії з постанови з Естляндського ландратупро внесення його в Естляндську дворянську матрикулу [ 32 ].
Пам’ять глибоко несправедлива до людей, про яких йшлосявище. Сучасна Кам'янка - тому свідок. Першим був зруйнованийдерев'яний будинок Розена в селі Вікнино. За одними свідоцтвамийого спалили селяни, за іншими - з нього влаштували склад зерна,й він згнив сам. Палац Вольховського займав Стратилатівськийревком, а п'яні матроси разом з загоном червоногвардійцівперетворили його на справжній свинарник. Селяни й щиріреволюціонери розтягли по хатах меблі, картини, книги, музичніінструменти. Рояль, наприклад, знайшов у сараї Йосипа Ріпкиінспектор наросвіти в 1922 р. Він використовувався для трісок нарозтопку. Хто тільки не поганив старовинні меблі. Дивом частина їхдісталась від Стратилатівського ревкому музею м.Ізюма. Першийдиректор музею М.В. Сибилєв неймовірними зусиллями вирвав умісцевих революціонерів старовинну шафу для книг, два дзеркала,старовинний письмовий дамський стіл, декілька пуфів, старовинне,але вже зламане ліжко. Тільки по особливому листу Ізюмськогоревкому, в якому меблі пропонували замінити новими, старовинніречі були передані до музею. Туди ж попала частина цінних речей талистування Малиновських, Вольховських, Розена. А ось могилиМалиновського й Вольховського в Кам'янці були пограбовані. Цесталося зразу після закриття церкви наприкінці 1929 р., в березні1930 р. з церкви зняли дзвони і розібрали її []. Незважаючи на те, що в центрі села біля Будинку культуристоїть монумент, який свідчить про поховання їх саме під ним, але
документальних підтверджень цьому нема, могили, за свідченнямстарожилів перебувають і до цих пір на місті церковного кладовища,а там сьогодні - городи. Монумент установлений у 1975 р., до150-річчя декабристського повстання, як і сам Будинок культури.Могила А.Розена, очевидно, знаходиться в істинному місці (урочищеВікнино). В Будинку культури існувала кімната-музей декабристів.Фактично два стенди з фотографіями, два полотна, виконанихправнучкою І.Малиновського. Вона привезла в дар музею кількафотографій і сімейну шкатулку. Там же зберігалася настільна лампаі шкатулка Розенів. На початку 1990-х рр. з»ясувалося, що музей невідповідає нормам і не зареєстрований, сільська рада зачиниламузей. Міський краєзнавчий музей в м.Ізюмі передбачав взяти назберігання матеріали музею в Кам'янці, але районна адміністраціячерез невідомі причини відмовила. Більшість експонатів музею вКам'янці зникла. Сьогодні в бібліотеці Будинку Культури с.Кам'янкависять два стенди з колишнього музею. Там же стоїть і старовиннийстіл і крісло. Дарителем меблів став Дмитро Євгенович Лук'яненко.Про походження меблів промовчав. В архівних же документахзустрілося прізвище його батька Євгена Лук'яненка, як членаСтратилатівського волревкому, який займався збором майна іпоміщицьких садиб у Кам'янці. Так не істинні меблі Малиновськихчи Вольховських подарував його син? На жаль, Д.Лук'яненконещодавно помер у Харкові.
Друга експозиція про декабристів і їхні сім»ї існувала вІзюмському музеї. Збирав її відомий краєзнавець-археолог, директормузею М.В.Сибилєв. У Велику Вітчизняну війну він вивіз музей доУфи. Там він помер, а з евакуації музей повернувся без багатьохекспонатів, в тому числі: листів Пушкіна, Пущина, Вольховського,Розена. Вже понад 10 років Ізюмський музей на реставрації,відремонтований лише один зал, на ремонт інших немає коштів…
РЕЗЮМЕРодина Самборських-Малиновських в свій час являеться
найкращим приміром для всіх поміщиків. Вміння хазяйнувати,спілкуватися з царями і простим людом, побачити майбутнє – осьнайяскравіши риси ціх величавих дворян. Якщо порівнювати їх іздекабристами, то це порівняння буде не на користь останніх. Бодеякі з них нічого не встигли зробити для держави. Уявити неможливо скільки користних справ встигли б зробити всі ці бунтаріразом, коли їх друг Іван Малиновський переробив сам. Бунтарствоніколи не приносило щастя і добробуту, а от державне мислення
Малиновського сприяло великой кількості корисних справ. На жальнащадки також проявляють дух бунтарства і не хочуть зберігатипам`ятки історіі.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ1 В.О. Ключевский. Сочинения, том 5, Москва, издательство
«Социально-экономической литературы», 1958 год, 1-502, стр.209. 2 В. Маслійчук. «Казацька старшина».Видавництво
