2.2. ОСОБЛИВОСТІ З’ЯСУВАННЯ ПРАВОВОГО ЗМІСТУ СТ. З...

2.2. ОСОБЛИВОСТІ З’ЯСУВАННЯ ПРАВОВОГО ЗМІСТУ СТ. З ЄКПЛ ТА ЗАСТОСУВАННЯ ОСНОВНИХ

СТАНДАРТІВ

В. БУТКЕВИЧдоктор юридичних наук, професор, суддя Європейського суду з прав людини у відставці,голова редакційної ради журналу «Європейський суд з прав людини: судова практика»

2.2.1. Формування права заборони катувань З формальної точки зору імператив ст. 3 ЄКПЛ «Заборона

катування» має бути зрозумілим кожному. Він закріплює нор-му права, яка міститься у міжнародних договорах майже всіхрегіонів земної кулі і на універсальному рівні. До таких, зокре-ма, можна віднести на універсальному рівні: Загальну деклара-цію прав людини 1948 року (ст. 5), Міжнародний пакт про гро-мадянські та політичні права 1966 року (ст. 4 п. 2, ст. 7, ст. 10),Додаткову конвенцію про скасування рабства, работоргівлі іінститутів і звичаїв, подібних до рабства 1956 року (ст. 5), Кон-венцію про запобігання злочинові геноциду і покарання за ньо-го 1948 року (ст. ІІ, п. 6, с), Міжнародну конвенцію про припи-нення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (ст. ІІ,п.п. а, І-ІІ, b), Конвенцію про права дитини 1989 року (ст.ст. 19,

Фрагмент статті Володимира Буткевича

наводиться у відповідності до ст.23 Закону

"Про авторське право і суміжні права"

37ськ19

791

та ін.), Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюд-их або принижуючих гідність видів поводження і покарання

84 року та ін.; на регіональному рівні: Конвенцію про захист

836

Європейський суд з прав людини. Судова практика

вважає, що цю жорстокість можна вважати «мінімумом суво-рості», необхідної для застосування ст. 3, яка за своєю природою є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість такого поводження, його фізичні чи психологічні на-слідки, а за певних обставин — стать, вік і стан здоров’я жертви та ін. п. 101 Суд і раніше розглядав справи, в яких робив вис-новки, що було таке поводження, яке можна визнати лише як катування… Проте, беручи до уваги той факт, що Конвенція є «живий інструмент, який має тлумачитися в світлі умов сьо-годнішнього дня» (див. серед інших авторитетних такі рішення: «Тайрдер проти Сполученого Королівства» від 25 квітня 1978 року п. 31, «Сьорінг проти Сполученого Королівства»; § 102; і «Луізіду проти Туреччини» від 23 березня 1995 року … п. 71), Суд вважає, що певні діяння, які в минулому кваліфікувались як «нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження» на противагу «катуванню» можуть класифікуватися інакше в май-бутньому. Суд виходить з того погляду, що високі стандарти, які постійно підвищуються в сфері вимог до захисту прав людини і основних свобод, вимагають відповідної і незмінної рішучості в оцінці основних цінностей демократичного суспільства».

Проте, по-перше, таке роз’яснення допоможе не в усіх спра-вах, оскільки не завжди до нього вдається Суд. А, по-друге, не-рідко і в більш близьких за часом прийняття рішеннях Суд по-різному визначає ступінь порушення у формально (але тільки формально, по суті при більш уважному аналізі справ, різниця стає очевидною) подібних справах. Як же слід застосувати ст. 3 Конвенції, щоб не відходити від рішень Європейського суду в подібних справах і щоб кваліфікація злочину була дана від-повідно до його (злочину) жорсткості?

2.2.4. Умови правомірного застосування ст. 3 ЄКПЛВихід із ситуації знайти неважко, коли рішення Суду, як і

сама Конвенція, будуть розглядатися комплексно, системно у світлі напрацьованих стандартів, принципів і правил застосу-вання цієї статті. Назвемо лише деякі із таких передумов, які слід мати на увазі.

837

Розділ ІІ. Рішення ЄСПЛ та коментарі

Передусім заява про порушення ст. 3 Конвенції матиме перспективу на розгляд у Суді, якщо заявник доведе її прий-нятність. З цього питання є численні тлумачення Суду (в пев-них випадках висловлені винятки в плані застосування ст. 3), а тому варто вказати лише на те, що слід мати на увазі: 1) заява має підпадати під дію ст. 3 Конвенції, тобто відповідати таким умовам: а) ratione temporis (час) — держава відповідає перед конвенційними органами за факти і події, які відбулися на її території лише після вступу в силу ратифікованої нею Кон-венції: в справі «Калашников проти Росії» Суд відзначив, що заява заявника пов’язана з датою набуття чинності Конвенції для Росії, а отже вона неприйнятна; якщо заява пов’язана з ситуацією, що триває, тобто якщо порушення сталося до на-буття чинності Конвенції , але воно ще продовжується і після вступу, Суд повноважний розглядати таку заяву, якщо вона відповідає іншим критеріям прийнятності (заборона доступу заявника до його майна, яка сталася до набуття чинності Кон-венції, але не знята після її дії – є таким прикладом; знищення майна до набуття чинності Конвенції і невідшкодування ма-теріальних і моральних збитків після і т. д.); б) ratione loci (за-явник має показати, що знаходився в рамках юрисдикції дер-жави-відповідача) – держава відповідає за осіб, порушення щодо яких відбулося в межах її юрисдикції, а в певних випад-ках і в ситуаціях екстериторіальної поведінки: в справі «Ілліх Санчес Рамірез проти Франції», Комісія зробила висновок, що з часу передачі заявника французькій владі в Судані він знаходився під її контролем, а отже під юрисдикцією Франції; в) ratione materie (заявник має показати, що порушене його право підпадає під дію Конвенції і ст. 3, зокрема, нерідко такі порушення не підпадають під дію Конвенції, а що стосується ст. 3, часто є уявними); г) ratione personaе (заява не розгля-дається щодо держави, яка не є стороною Конвенції чи стосов-но осіб, за дії яких держава не відповідає, або випадки, в яких заявник не може розглядатися як жертва); 2) заявник(ця) повинні бути «жертвою» у справі (для статуса «жертви» має значення: чи особисто і безпосередньо порушені права дер-

838


жавою-відповідачем; чи не компенсовано належним чином порушення до подачі заяви; якщо це близькі родичі «прямої жертви», то наскільки заявлені ними порушення вплинули на них безпосередньо, чи на неможливість подати заяву «пря-мою жертвою»; для статусу «непряма жертва» можуть мати значення: насильницьке зникнення з вини держави «пря-мої жертви»; депортація, вислання, прийняття на себе скар-ги заявника, який помер після розгляду його справи та ін.), вони не можуть звертатися з абстрактними скаргами та ін.); 3) заявник(ця) повинні вичерпати можливості внутрішньо-го правозахисту (тобто пройти звичайну процедуру судово-го розгляду справи в рамках національної системи: для цілей ст. 3 це означає ефективне офіційне розслідування звинува-чень і прийняття остаточного рішення; обов’язок заявників при цьому співробітничати з владою по розгляду їх справи; сумнів заявника в можливій неефективності вирішення його справи не звільняє його від обов’язку вичерпати національні засоби правового захисту; цивільні і адміністративні заходи грошової компенсації не встановлюють винних і не притяга-ють їх до кримінальної відповідальності, а отже, не можуть вважатися ефективним національним засобом захисту; тягар доведення в таких справах стосується обох сторін: для Уряду довести ефективність національного правового захисту, його дієвість не лише в теорії, а й на практиці, його доступність і розумні перспективи на успіх; для заявника — довести, що за-соби, вказані Урядом, були вичерпані чи ні, і з яких причин; чому такі засоби в його справі слід вважати неадекватними, неефективними, або які особливі обставини його звільняли від вичерпання; первинний тягар доведення покладено на за-явника, якщо він виконав вимоги Суду про невичерпання, то настає етап доведення державою ефективності і вичерпності внутрішніх засобів правового захисту (в справі щодо пору-шення в т. ч. і ст. 3 «Акдівар проти Туреччини» Суд заявив: «кожний заявник повинен мати можливість скористатися тими правовими засобами захисту, які є в наявності і достатні для забезпечення відновлення порушених прав»);

839


за особливих обставин (недоступність засобу правового захисту, його нестандартність, екстраординарність та ін.) Суд може вважати вимоги недоступними, неефективними, а отже такими, що не підлягають вичерпанню. Слід мати на увазі, що ефективність засобів правового захисту в контексті ст. 3, окрім висловлених вже основних положень, може різ-нитися залежно до законодавства країни. Так, законодавство одних країн розглядає неналежне поводження державних службовців з особою як кримінальний злочин без встанов-лення різниці з таким злочином, який чинять приватні осо-би, в інших така різниця передбачається, в третіх такі дії де-ржавних службовців розцінюються як обтяжуючі обставини злочинів проти особи. Практика показує, що наявність такої норми ще не вирішує проблеми. Більше того, залежно від міри покарання, які передбачає така норма для представників влади (дисциплінарне, кримінальне чи як особливо тяжкий злочин) часто такими і бувають засоби правової «допомоги» жертві. Нерідко чим більше покарання за такий злочин, тим більше небажання органів розслідування довести справу до логіч ного завершення.

Пасивність органів слідства не є виправдовуючою для заяв-ника в невикористанні засобів правового захисту — він повинен оскаржити в суді подібну бездіяльність як тільки дізнається про неї, інакше може зіткнутися з іншою проблемою — недотри-мання правила шестимісячного строку. Якщо кримінальне розслідування триває поза розумний термін, то заявник може звернутися до суду, не дочекавшись його завершення. Але в та-кому разі на ньому лежить обов’язок довести, що: а) слідство ведеться занадто довго; б) не зроблені навіть основоположні слідчі дії (не вівся допит звинувачених, не зроблена, в разі не-обхідності, судово-медична експертиза, ігнорувалася жертва злочину та ін.); в) не одержано суттєвих результатів та ін. На державу покладається обов’язок довести, що розслідування ве-деться належним чином, що, незважаючи на складність спра-ви, отримані певні безспірні результати, є реальна перспектива оперативного завершення справи та ін.

840


Слід мати на увазі, що матеріальна компенсація жертві зло-чину за ст. 3 Конвенції без притягнення до відповідальності винних у злочині не знімає проблеми належного застосування цієї статті. Ефективними засоби правового захисту в контексті застосування ст. 3 можуть вважатися, коли завдяки їм встанов-лені і покарані винні, а компенсація цього результату не замі-нить.

Вичерпання внутрішніх засобів правового захисту стосуєть-ся не тільки кінцевого результату, а й того, як він досягався, тобто наскільки дотримувались процесуальні норми націо-нального законодавства (скажімо, невчасне звернення заявни-ка в національний суд вважатиметься невиконанням вимоги про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту та ін.);

4) заявник має дотримуватися правила шести місяців (заява має бути подана в Суд протягом шести місяців після дати при-йняття остаточного внутрішньодержавного рішення). Шести-місячний строк починається: а) з дати публічного оголошення рішення суду; б) дати вручення письмового рішення суду, якщо заявник має на це право; в) дати винесення кінцевого рішення і його підписання в ситуації, коли рішення не оголошувалось і не вручалось заявнику; г) в ситуаціях тривалого порушення правило не діє до періоду, поки ситуація не завершиться. Ос-кільки досить часто заявники не звертають увагу на правило шести місяців і вважають його формальним, а, як результат, їх заяви визнають не прийнятними, то слід звернути увагу на такі правила: 1) Якщо попередній лист заявника і заповнений фор-муляр його заяви відправлені з різницею більшою в один день (різниця встановлюється за поштовим штемпелем на конвер-ті), то за дату подачі заяви вважатиметься одна із зафіксованих на штемпелях (частіше дата відправки заповненого формуля-ра). Заповнений формуляр має бути відправлений не пізніше наступного дня (до уваги можуть бути взяті нездоланні обста-вини). Але якщо заявник заповнив фомуляр вчасно, але зволі-кав з відправкою і таким чином не вклався в правило шести місяців — заява буде визнана неприйнятною (при різниці дати, написаної у формулярі, і дати на штемпелі перевага надається

841


останній, це правило діє і у випадку, коли дата у формулярі не проставлена). Якщо дата на штемпелі розмита чи відсутня, то береться до уваги дата отримання заяви, як день її подачі.

Більше за все виникає проблем зі встановлення початку дії правила шести місяців, коли з’ясовується вичерпаність внутрішньодержавних засобів правового захисту. Загальне правило: шість місяців після остаточного вирішення справи національними судами встановлено розробниками Конвенції, але вони не врахували того, що навіть в рамках однієї країни може бути різна судова практика. Вже в період роботи Комісії стало очевидним, що ситуація надто неоднозначна, щоб вима-гати єдиного підходу до всіх: в одних країнах є певні засоби правового захисту, в інших вони також є, але вони неефек-тивні, в третіх їх немає. А бувають і ситуації тривалого пору-шення ст. 3, коли питання, використані чи ні ефективні засо-би, не вкладається у формулу, передбачувану розробниками Конвенції. За умови наявності внутрішньодержавних засобів правового захисту Комісія, а за нею і Суд керувалися таким: «Строк шести місяців починає свій відлік з наступного дня після публічного проголошення рішення, яке у національно-му правопорядку є кінцевим, а за відсутності правила прого-лошення рішення — з моменту оповіщення заявника або його адвоката» (справа «К. С. М. проти Нідерландів»; рішення Ко-місії від 9 січня 1995 року, ECHR, DR 80 — B, p. 87). Якщо законодавство країни передбачає обов’язкове оповіщення за-явника про судове рішення, то відлік шестимісячного терміну розпочинається з моменту отримання письмової копії такого рішення (незалежно від того, проголошувалось воно в суді чи ні). У разі, коли в законодавстві існує вимога про направлен-ня заявнику письмової копії рішення, але національні суди її не дотримуються, до уваги буде братися дата підписання кін-цевого рішення, коли заявник міг знати про його зміст.

За наявності внутрішніх засобів правового захисту, але оче-видній їхній неефективності з заявника знімається вимога їх вичерпання. У рішенні Суду «Міхеєв проти Росії» від 26 січня 2006 року (щодо порушення ст. 3) ця вже класична позиція Суду

842


сформульована так: «Заявник не зобов’язаний використовува-ти засоби правового захисту, які стали теоретичними засобами правового захисту, [вони] насправді не дають жодних шансів на відшкодування втрати нанесеною шкодою від передбаченого порушення». Але відсутність такої вимоги вичерпання не «по-легшує життя» заявнику, оскільки він, знаючи чи маючи знати, що засоби є неефективними, своїм продовженням їх викорис-товувати може порушити правило шести місяців. Досить чітко таку позицію Суд сформулював у справі «Г. Байрам і С. Їлдірім проти Туреччини» (рішення про неприйнятність від 29 січня 2002 року: «Суд знову повторює, якщо немає ефективних за-собів захисту чи коли вони є, але неефективні, період шести мі-сяців, про який йдеться в статті 35 § 1 Конвенції, розпочинаєть-ся з дати оскарження дій. Однак, особливі міркування повинні застосовуватися у виняткових справах, коли заявник викорис-товував чи сподівався, мабуть, на існування правових засобів захисту і лише згодом дізнався про обставини, що роблять пра-вові засоби захисту неефективними. У таких обставинах при-йнятною є точка відліку шестимісячного періоду з дати, коли заявник вперше дізнався про такі обставини... Суд тримається такої думки, що якщо допустити, що не було ефективних за-собів правового захисту в цій справі, заявник може вважатися таким, що мав би знати про відсутність будь-яких ефективних засобів кримінального розслідування, до того як звернувся до прокурора. Якщо допустити, як це твердить заявник, що він не знав про цю ситуацію…Суд вважає, що це було наслідком його власної недбалості…, а оскільки заявник звернувся позніше не-обхідного періоду, заяву слід вважати неприйнятною»).

Підставою для того, що заявник мав би знати про неефек-тивність внутрішньоправових засобів захисту, можуть вважа-тися: неодноразові безрезультатні звернення до прокуратури, формальне проведення розслідування, яке за законодавством може тривати до десятків років, незадовільні відповіді про розслідування порушення ст.3 Конвенції, тривалий період без-діяльності слідчих органів, повторні звернення в національні суди по справі та ін.

843


На випадок, коли відсутні внутрішні засоби правового за-хисту, відлік правила шести місяців слід розпочинати після події, у зв’язку з якою подається заява, наприклад, не пізніше шести місяців після звільнення, якщо оскаржується тривалість попереднього ув’язнення.

На випадок тривалого порушення (тривалий розгляд спра-ви, тривала неможливість користуватися майном, тривале пе-ребування під слідством і т. д.), коли внутрішні правові засоби нездатні їх припинити, правило шести місяців починає діяти по завершенню таких ситуацій. У справі «Ассанідзе проти Грузії» (рішення від 8 квітня 2004 року), хоч Суд і зауважив, що «заява по статті 3 Конвенції лежить поза сферою його аналізу», але констатував в п. 175, що «затримання особи на невизначений та непередбачуваний період, без обґрунтування такого затри-мання конкретними положеннями законодавства або судови-ми рішеннями, несумісне з принципами правової визначеності, …є свавільним і таким, що суперечить основоположним аспек-там верховенства права».

Отже, перефразувавши відомий принцип права, можна кон-статувати: незнання заявником, які засоби правового захисту мають бути вичерпані — не додає його заяві шансів на прийнят-ність. Слід також пам’ятати, що 5) заяви мають бути належним чином обґрунтовані (для цілей ст. 3 необхідно: підтвердження неналежного поводження медичними довідками, показаннями свідків, записами про затримання і тримання під вартою, про-токоли судових засідань, скарги в місцеві органи влади та ін.; заявники мають показати, що поводження з ними було нена-лежне, достатньо жорстоке, яке перейшло межу, передбачену ст. 3). Якщо ці та інші умови обґрунтування для заявника є незро-зумілими, він має звернутися до відповідних рішень Суду, які дають такі роз’яснення. Правда, тут Суд завжди дотримується правила affirmanti incumbit probatio (той, хто звинувачує, має довести це звинувачення).

Уже в «грецькій» справі було вирішено, що «в кожному ви-падку твердження про катування і неналежне поводження, як такі, що порушують ст. 3 Конвенції, мають доводитися за ме-

844


жами розумного сумніву. Розумним сумнівом не є сумнів, який ґрунтується на суто теоретичній можливості або який виник для того, щоб уникнути неприємного ув’язнення; це сумнів, підстави для якого можуть бути одержані з встановлених фак-тів». В інших справах Суд доповнив, що «доведення «за рам-ками будь-якого розумного сумніву» може випливати з сукуп-ності опосередкованих доведень або достатньо вагомих, чітких і узгоджених висновків (див., наприклад: «Лабіта проти Італії» п. 121; «Дікме проти Туреччини», п.73 та. ін.).

Разом із тим у справі «Тімурташ проти Туреччини» (рі-шення від 13 червня 2000 року), в якій заявник скаржився на порушення статті 3 Конвенції, але, на думку Уряду, не надав підтверджень фактами, було зазначено, що «більш важливо, і це Суд вважає за необхідне підкреслити, що розгляд справ на основі Конвенції не в усіх випадках вимагає неухильного дотримання принципу affirmanti incumbit probatio (той, хто звинувачує, має довести це звинувачення)». Суд тут керував-ся тим, що у держави була інформація, здатна підтвердити чи спростувати скаргу заявника, але вона її не надала без належ-ного пояснення.

Таким чином, у контексті застосування ст. 3 слід виходить з того, що тут мова йде не про суто кримінальний процес, і діють дещо інші правила: спочатку тягар доведення лежить на заяв-нику, а після комунікації — на державі, яка має показати безпід-ставність твердження заявника.

Особливу увагу заявник має приділити обґрунтованості ним ступені тяжкості певної поведінки, беручи до уваги хоч би те, що поріг мінімальної жорстокості при оцінці неналежного поводження з часом зменшується. Не відкидаючи передумови, що страждання і приниження жертви мають перевищувати ті, які вона переживає при будь-якому покаранні, потрібно врахо-вувати низку інших чинників щодо такого поводження: мету, вік жертви, характер судового процесу, його тривалість, при-міщення, в якому він проводиться, роль засобів масової інфор-мації; як і форму законного затримання (арешт, адміністратив-ний арешт, попереднє ув’язнення, тюремне ув’язнення та ін.),

845


якщо вони не відповідають умовам такого затримання, згідно з критеріями і стандартами Суду; тривалість абсолютної со-ціальної ізоляції і психологічний тиск; характер особистих об-шуків, умови перевезення ув’язнених та ін. фактори; 6) у заяві не може бути «зловживання правом на подачу заяви» (введен-ня Суду в оману, підробка документів, навмисне приховуван-ня фактів, пусті і повторні заяви, сутяжність, образлива мова та ін.); 7) анонімні заяви не розглядаються, оскільки прийнят-тя рішення щодо них суперечить правилам Регламенту Суду (заявник, за рішенням голови Палати, може бути анонімним для публіки, але не для другої сторони у справі); 8) заява, яка вже розглядалася чи розглядається Судом (має підставу бути оголошеною неприйнятною, як і в ситуації, коли аналогічна заява є предметом процедури розгляду в іншій міжнародній (судовій) установі); 9) заява не підлягатиме розгляду, якщо за-явник не постраждав від несприятливих умов.

У застосуванні ст. 3 Конвенції важливу роль грають прави-ла Регламенту Суду, які в процесуальному плані є важливим додатком до неї. Для цілей цієї статті (хоч не тільки для неї) особливе значення має правило 39 Регламенту Суду, за яким палата (а, як правило, цю функцію виконує її голова) на про-хання сторони або іншої зацікавленої особи чи з власної ініціа-тиви вказує стороні на тимчасовий захід, якого слід вжити в інтересах сторін чи належного поводження у справі. У кон-тексті ст. 3 такі звернення з клопотанням частіше за все над-ходять до Суду у випадках екстрадиції чи депортації (інколи звертаються про надання термінової медичної допомоги затри-маному чи ув’язненому і т. н.) — справи, по яким національні органи приймають оперативно рішення і їх виконують, а тому потребують вжиття не менш оперативних тимчасових заходів з боку Суду. Це диктує і відповідні правила поведінки в таких ситуаціях: клопотання мають відправлятися факсимільним зв’язком, електронною поштою або кур’єром (бажано однією з офіційних мов); терміновість клопотання має бути зазначена на титульній сторінці, в разі відправлення електронною пош-тою, клопотання слід продублювати відправленою друкованою

846


копією, виходячи з того, що воно має надійти якомога скоріше (звичайна пошта тут не вихід зі становища), на випадок відсут-ності відповіді з Суду в очікуваний час слід зателефонувати до канцелярії Суду (в робочий час); у випадках екстрених справ (екстрадиція, депортація і т. п.) клопотання бажано відправля-ти з відповідними документами і матеріалами ще до прийняття остаточного рішення; рекомендується в таких випадках разом з клопотанням направляти всі необхідні допоміжні докумен-ти: рішення національних судів, інших суб’єктів, рішення яких мають стосунок до справи, матеріали, що обгрунтовують пра-вомірність клопотання, інформацію про дату, час екстрадиції, депортації чи виконання іншого рішення, про яке йдеться в клопотанні, а також слід вказувати адресу заявника чи місце його ув’язнення, номер відповідної заяви (коли справа вже зна-ходиться в Суді).

Заявник має показати реальний ризик можливого нанен-сення непоправної шкоди його життю і здоров’ю (застосування катувань чи нелюдського поводження, страти та ін.)

Роз’яснення з приводу вжиття запобіжних заходів і можливі рішення у випадку їх невиконання можна знайти в рішеннях Суду. Так, наприклад, у справі «Маматкулов і Аскаров проти Туреччини» (рішення Великої палати від 4 лютого 2005 року) зазначалось про застосування правила 39 Регламенту Суду: «18 березня 1999 року Президент відповідної Палати Суду вказав Турецькому уряду, відповідно до правила 39 Регламенту Суду, що було б бажаним в інтересах сторін і належного контак-ту під час вирішення справи не екстрадувати заявників в Узбе-кистан до часу, коли Суд матиме можливість проаналізувати їх заяви під час подальшого засідання 23 березня. У цей день Суд продовжив його тимчасові заходи до наступного повідомлення. Тим часом 19 березня 1999 року турецька влада видала указ, який зобов’язував екстрадувати заявників. Вони були передані узбецьким властям 27 березня 1999 року. Турецький уряд піз-ніше поінформував Суд, що 9 березня і 10 квітня 1999 року він отримав запевнення від узбецьких властей, що заявників не бу-дуть катувати чи засуджувати до смертної кари».

847


Суд розглядав цю справу за ст. 3 наскільки екстрадиція за-явників спричинить ризик поводження з ними в контекстіза-борон, викладеній в ній. Але турецький уряд не дотримався вимог, які випливають з правила 39, перешкодив Суду діяти відповідно до правил застосування запобіжних заходів, а тому Суд вбачав у цьому порушення Туреччиною ст. 34 Конвенції (зобовязання сторін не перешкоджати ніяким чином ефектив-ному здійсненню права на індивідуальну заяву).

Суд достатньо переконливо показав значення запобіжних за-ходів і наслідки їх невиконання: «п. 104. Запобіжні заходи визна-чаються Судом лише в рідких випадках. Незважаючи на те, що Суд одержує численні запити про застосування запобіжних за-ходів, на практиці Суд застосовує правило 39 лише в тих випад-ках, коли є безпосередній ризик нанесення непоправної шкоди. Хоча Конвенція не містить конкретних норм про сферу застосу-вання Правила 39, відповідні запити як правило повязані з пра-вом на життя (стаття 2), правом не бути підданим катуванню або нелюдському поводженню (стаття 3) і, у виняткових випадках, з правом на повагу приватного і сімейного життя (стаття 8) або з іншим правом, яке гарантує Конвенція. Переважна більшість справ, за якими визначались запобіжні заходи, були пов’язані з процедурами депортації і екстрадиції п. 105. У більшості справ заходи визначались стосовно держави-відповідача, хоча ніщо не забороняє Суду визначити заходи і для заявника… Випад-ки, коли держави не виконують вказані їм заходи, надзвичайно рідкі, «...п. 125. Такі запобіжні заходи дозволяють відповідно до Конвенційної системи, як то вони постійно застосовуються на практиці, зіграти життєво важливу роль в уникненні непоправ-них ситуацій, яких може запобігти Суд, належно розглянувши заяву, і там, де це необхідно, забезпечити заявнику практичну і ефективну можливість скористатися правами, захищеними Конвенцією. Відповідно, за таких обставин відмова держави-відповідача виконати запобіжні заходи підриватиме ефектив-ність права на індивідуальну заяву, що гарантоване статтею 34, і зобовязання, офіційно взяте державою за статтею 1, захищати права і свободи, визначені в Конвенції.

848


Визначені Судом запобіжні заходи дозволяють не лише ефективно розглянути заяву, але й забезпечують те, що за-хист, наданий Конвенцією заявнику, ефективний; такі виз-начення також дозволяють Комітету Міністрів в подальшо-му здійснювати нагляд за дотриманням кінцевого судового рішення. Таким чином, такі заходи дозволяють державі ви-конувати свої зобов’язання по реалізації кінцевого рішення Суду, яке юридично зв’язує її у відповідності до статті 46 Конвенції.

126. Отже, дієвість визначених запобіжних заходів стосовно договірної сторон — в даному разі держави-відповідача — по-винна перевірятися в світлі зобов’язань, які покладені на до-говірну державу статтями 1, 34 і 46 Конвенції.

127. Фактична сторона справи, яка викладена вище, чітко показує, що Суд чинив перепони видачі заявників в Узбекис-тан, але через їх естрадицію він був позбавлений можливості провести належний розгляд їх заяви відповідно до практики, що склалася з аналогічних справ і, в кінцевому результаті, за-хистити їх, як би то було потрібно, проти потенційно можли-вих порушень Конвенції, як вони заявляли. У результаті, заяв-ники не змогли ефективно скористатися належним їм правом на індивідуальну заяву, яка гарантується статтею 34 Конвенції, вони були позбавені його через екстрадицію.

128. Суд знову повторює, що в силу статті 34 Конвенції Висо-кі Договірні Сторони беруть на себе зобов’язання утримувати-ся від будь-яких дій чи бездіяльності, які можуть перешкодити ефективному використанню права заявника на індивідуальну заяву. Невиконання Високою Договірною Стороною запобіж-них заходів буде вважатися перешкодою для Суду в ефектив-ному розгляді заяви заявника і перешкодою в ефективному ви-користанні його чи її права, і, відповідно, порушенням статті 34 Конвенції.

129. Розглянувши факти, які були в наявності Суду, він зро-бив висновок, що не виконавши запобіжних заходів, визначе-них згідно правила 39 Регламенту Суду, Туреччина порушила її зобовязання за статтею 34 Конвенції».

849


Зрозуміло, що до запобіжних заходів Суд вдається лише в тому випадку, коли заявник чітко доведе наявність безпосеред-нього ризику нанесення шкоди його життю чи здоров’ю. Якщо договірна сторона отримає запевнення з країни, яка зробила запит про видачу, що вона не застосовуватиме до заявника за-ходів, заборонених статтями 2 і 3 Конвенції, то Суд може відхи-лити запит на запобіжні заходи.

У випадках, коли Суд визнає заяву прийнятною, що сто-сується ст. 3 Конвенції, в подальшому можуть бути різні рішен-ня з цього приводу. Сторони (заявник і держава-відповідач) можуть добитися дружнього врегулювання. Тоді вони направ-ляють в Суд відповідну декларацію і, якщо Суд переконається, що при цьому права і свободи, визначені в Конвенції, дотри-мувались, він припиняє провадження у справі. У декларації має бути вказано, що сторони добилися кінцевого врегулюван-ня у справі і вони не вимагатимуть її розгляду в Суді. Далі за виконанням умов дружнього врегулювання слідкує Комітет Міністрів. Згідно з Протоколом № 14 Суд може надавати пос-луги з дружнього врегулювання на будь-якій стадії процедури.

Заявник може відкликати свою заяву, але в ситуації ст. 3 це зробити не просто. Якщо Суд переконається, що права людини не були дотримані, він може не прийняти заяву про відкликання попередньої заяви. Такої ж практики дотриму-валась і Комісія. У справі «Тайрер» Суд зазначив: «21. У січні 1976 року Комісія була повідомлена, що заявник хоче відкли-кати його заяву. Однак, 9 березня 1976 року Комісія виріши-ла, що вона не погодиться на такий запит, «оскільки в справі порушені питання загального характеру стосовно дотриман-ня Конвенції, які вимагають подальшої перевірки по суті цих порушень».

Разом з тим справа може бути вилучена зі списку справ, які планувалось розглянути (незважаючи на серйозність звинува-чень в ній), якщо заявник не відповідає на листи, не надає своїх коментарів чи іншим чином довів, що він втратив інтерес до провадження по справі. Провадження у справі може бути при-пинено: коли Суд дійде висновку, що заявник не є більше жер-

850


твою; якщо держава-відповідач односторонньою декларацією повідомить, і Суд з нею погодиться, що Уряд визнав допущені ним упущення, взяв на себе ряд суттєвих за обсягом і ступенем зобов’язань, пропонував заявнику достатню суму компенсації, але він всі пропозиції відхиляє. Суд може дійти висновку, що подальший розгляд справи невиправданий.

Утім, на долю справи впливає не тільки поведінка заявника, а й те, як держава дотримувалась своїх негативних (не засто-совувати надмірної сили проти неозброєної особи, яка не чи-нить опір; не наносити шкоди особі, яка знаходиться в межах її юрисдикції та ін.) і позитивних зобов’язань. У аналітичній літературі і судовій практиці прийнято виділяти матеріальні аспекти порушення статті 3 Конвенції і процесуальні аспекти таких порушень.

У практиці Суду можна виявити констатацію недотримання негативних зобов’язань у трьох основних категоріях порушень матеріального характеру: 1) неналежне поводження правоохорон-них органів навмисного характеру (під час арешту і після, під час допиту в поліції, фізичне і психологічне насильство стосовно осіб, які знаходяться під вартою, а саме: зґвалтування, каліцтва, переломи, насильницьке годування без потреб, одягання мішка на голову, позбавлення сну і т. п.); 2) неналежне поводження під час законних або незаконних дій посадових чи службових осіб дер жави (вислання, екстрадиція в країну, де заявникам погро-жує застосування дій, що порушують ст. 3; тілесні покарання, на-вмисне знищення майна, неповідомлення рідним місця триман-ня під вартою чи ув’язнення та ін.); 3) неналежне поводження як результат упущень чи бездіяльності посадових і службових осіб держави (ненадання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, незвільнення ув’язненого через халатне ставлення до обов’язків, коли термін увязнення закінчився та ін.).

Позитивні зобов’язання (процесуальна сторона порушень ст. 3 Конвенції) мають свої особливості, коли йдеться про: 1) зобов’язання про проведення ефективного розслідування викладених в заяві скарг; 2) зобов’язання держави з упереджен-ня, припинення і покарання за неналежне поводження з боку

851


приватних осіб. У першому випадку мова йде про ефективне розслідування для виявлення і покарання винних. Суд не вима-гає, щоб ефективнмим вважалось тільки те розслідування, яке завершується кримінальним покаранням. Визначаючи загальні принципи ефективного розслідування, Суд підкреслив у справі «Міхеєв проти Росії» (рішення від 26 січня 2006 року): « п. 107. Суд нагадує, перш за все, що відсутність висновків за результа-тами того чи іншого розслідування сама по собі не значить, що розслідування було неефективним: зобов’язання провести роз-слідування «є зобов’язання відносно засобів, а не результату». Не кожне розслідування обовязково повинно бути успішним і приводити до висновків, які співпадвють з версією події, яку виклав заявник; проте розслідування в принципі повинно забез-печити можливість встановлення фактичних обставин справи і у випадку підтвердження звинувачень, про які заявлялось — мож-ливість встановлення і покарання відповідальних».

До загальних принципів ефективного розслідування Суд відніс такі вимоги: «Розслідування слід проводити найбільш ретельним чином. Влада завжди має застосовувати добросовіс-ні спроби встановлення, що дійсно сталося, а не використову-вати поспішні чи необґрунтовані висновки для припинення розслідування і для обґрунтування своїх рішень»; «Влада має вжити всі розумно необхідні і можливі заходи для одержан-ня доказів про те, що сталося, включаючи, зокрема, свідчення очевидців, висновки судових експертів і т. п.»; «Розслідування має бути швидким. При розгляді справ про порушення статей 2 і 3 Конвенції, у яких заперечувалась ефективність офіційного розслідування, Суд досить часто прагнув встановити, наскіль-ки оперативно і своєчасно влада реагувала на скаргу. Врахо-вувались такі фактори, як початок розслідування, зволікання при допитах, а також тривалість попереднього слідства»; «Суд нагадує, що розслідування у скаргах про жорстоке поводження з боку державних посадових осіб може бути ефективним лише в тому випадку, якщо воно є незалежним. Розслідування не може бути незалежним, якщо воно проводилось співробітни-ками того ж відділу чи підрозділу, в якому служила особа, яку

852


звинувачують у жорстокому поводженні. Незалежне слідство передбачає не лише відсутність ієрархічного чи інституційного взаємозв’язку, а й фактичну незалежність на практиці».

Стаття 3 захищає від неналежного поводження не тільки з боку службових і посадових осіб держави, але й за певних обставин при такому поводженні з боку приватних осіб. Так, зобов’язання покладається на державу через її основоположне зобов’язання провести через законодавство визнання неналеж-ного поводження злочинним і забезпечити особам реальний захист від порушення таких правових актів. У згадуваній вже вище справі «А. проти Сполученого Королівства» Суд «від-повідно до статті 1 Конвенції підкреслив: у межах юрисдикції Високої Договірної Сторони є обов’язком держави забезпечити кожному права і свободи, передбачені в Конвенції, що при роз-гляді її разом зі статтею 3 вимагає від держави, щоб особи, які знаходяться в межах її юрисдикції, не піддавались катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводжен-ню або покаранню, в тому числі і з боку приватних осіб».

У таких випадках позитивні зобов’язання держави поширю-ються на поводження приватних осіб щодо: захисту дітей від жорстокого поводження батьків, зґвалтування і т. д. за умови, що влада знала чи мала знати про таке поводження третьої сто-рони і не вжила заходів у межах її повноважень з упередження чи їх ефективного розслідування.

Тягар доведення за ст. 3 не завжди підпадає під принцип affirmanti incumbit probatio «той, хто звинувачує, має довести звинувачення». Вперше Суд зіткнувся з необхідністю вирішен-ня проблеми тягаря доведення в справі «Рібіч проти Австрії» (рішення від 4 грудня 1995 року), де кожна зі сторін висловила позицію відповідно до вимог Конвенції і Регламенту Суду і всі вони не співпадали.

Заявник твердив, що, будучи під вартою у відділенні поліції, він був підданий нелюдському поводженню у порушення ст. 3 Конвенції. На підтвердження він послався на тілесні ушкоджен-ня (синці), свідчення про які він взяв у журналіста, психолога і лікарів після звільнення з поліції. Держава провела внутрішнє

853


розслідування і не виявила незаконних дій з боку поліції. У ході розслідування була проведена додаткова судово-медична екс-пертиза, взяті свідчення у Рібіча і перевірені на достовірність, проведені інші слідчі заходи. Уряд, керуючись практикою Суду, дійшов висновку відмовити Рібічу у задоволенні скарги, оскіль-ки факт неналежного поводження не був доведений «поза вся-кого сумніву». Таким чином, обидві сторони діяли відповідно до практики Комісії і Суду і остаточне рішення мали прийняти саме вони. «Комісія висловила думку, що держава несе мораль-ну відповідальність за кожну особу, яка утримується під аре-штом, оскільки вона повністю знаходиться під владою поліції. У випадку отримання тілесних ушкоджень у цей період саме Уряд має надати докази, які ставлять під сумнів опис подій, зроблений постраждалим, особливо в тих випадках, коли його свідчення підтверджуються медичними довідками. У цій справі пояснення уряду недостатні для того, щоб обґрунтовано піддати сумніву свідченя заявника відносно неналежного поводження, якому він був підданий, будучи під вартою в поліції»

Така точка зору розходилась з раніше прийнятим принципом, що оцінку фактам дає внутрішньодержавний суд, і Суд мав знайти вихід із цієї ситуації. Своє рішення він мотивував так: «п. 32. Суд нагадує, що, згідно з положенням Конвенції, встановлення і перевірка фактів є здебільшого прерогативою Комісії (стаття 28 п. 1 і стаття 31). Проте Суд не обмежується фактами, які встановлені Комісією, він вільний в їх оцінці в світлі всіх наданих йому матеріалів…Суд вказав далі, що в принципі він не повинен протиставляти своє бачення фактів позиції внутрішньодержавних судів, але тим не менше і він зв’язаний висновками внутрішньодержавних судів не більше, ніж висновками Комісії.

Розгляд обставин справи Судом має бути особливо ретель-ним у тих випадках, коли висновки Комісії відрізняються від висновків внутрішньодержавних судів. Суд має бути особливо уважним, коли мова йде про права, які містяться в ст. 3 Кон-венції, яка категорично забороняє катування і принижуюче гідність поводження чи покарання незалежно від поведінки

854


потерпілого. На відміну від більшості статей Конвенції і Про-токолів № 1 і 4, у ст. 3 не передбачені ніякі винятки і відповід-но до ст. 15 п. 2 не може бути відступів від ст. 3 навіть у випад-ку надзвичайного стану, який загрожує існуванню нації… Не викликає сумніву, що п. Рібіч отримав тілесні ушкодження, будучи під вартою в поліції, що в будь-якому випадку було протизаконним, оскільки він повністю знаходився під кон-тролем поліції. Ви правдання поліцейського Маркля судом, зв’язаним прин ципом презумпції невинуватості, не звільняє Австрію від відповідальності за Конвенцією. Тому Уряд був зобов’язаний надати правдоподібне пояснення того, яким чи-ном заявник отримав тілесні ушкодження. Проте Уряд всьо-го лише по слався на результати внутрішнього кримінального розгляду, за яким, як з’ясувалось, не були дотримані суворі вимоги, які ставляться для доказів, необхідних для того, щоб добитися засудження в кримінальному порядку… На основі всіх матеріалів, які є в його розпорядженні, Суд зробив висно-вок, що Уряд не надав переконливих доказів того, що тілесні ушкодження заявника були отримані яким-небудь іншим чи-ном, в основному або частково — внаслідок поводження, яко-му він був підданий, будучи під вартою… «п. 39. У цій справі тілесні ушкодження, отримані п. Рібічем, свідчать про те, що він зазнав поводження, яке може бути охарактеризоване як неналежне, нелюдське і принижуюче гідність. п. 40. Відповід-но, мало місце порушення статті 3».

У цій справі Суд не уточнив значення «будучи під вартою в поліції»: коли розпочинається обов’язок Уряду дати пояснення в таких випадках і як довго він триває? Тобто коли розпочи-нається «будучи під вартою» і коли закінчується. Як розуміти «правдоподібне пояснення»? Відповіді на ці запитання Суд дав у наступних справах, з яких випливає, що такий обов’язок Уря-ду настає з моменту затримання і завершується звільненням. У справі «Аккум та інші проти Туреччини» (рішення від 24 бе-резня 2005 року) Суд підкреслив, що у випадку затримання, як і будь-якої іншої ситуації, коли особа знаходиться під винятко-вим контролем влади, Уряд відповідає за неї з моменту затри-

855


мання до моменту звільнення, не залежно від того, чи була вона розміщена в місцях тримання під вартою чи ні (див. п.п. 210, 211 рішення). Звільнення має бути реальним і очевидним, щоб вважатися, що особа не знаходиться під контролем держави. Рішення Суду про звільнення, якщо особа знаходиться ще під контролем поліції, не є реальним і очевидним звільненням. Тут Суд взяв на озброєння Декларацію ООН про захист усіх осіб від ненасильницького зникнення (Резолюція 47/33 Генераль-ної Асамблеї, прийнято 18 грудня 1992 року), ст. 11 якої гла-сить: «Будь-яка особа, позбавлена волі, повинна звільнитися таким чином, щоб можна було переконатися, що вона була дій-сно звільнена в умовах, які гарантують її фізичну недоторкан-ність і здатність у повній мірі здійснювати свої права».

«Правдоподібним поясненням» Уряду можуть вважатися: медичні довідки (бажано, щоб медичний огляд проводився одразу після затримання і перед звільненням), інформація від очевидців чи інших осіб (бажано, щоб це були особи не заці-кавлені в справі), фотографії, відеозйомка, речові докази та ін. (інколи можуть братися до уваги і опосередкові докази).

На сторонах лежить обов’язок співробітничати з Судом, але після викладення фактів заявником шалька тягара доведення схиляється більше в бік Уряду, оскільки він володіє більшою інформацією, здатною підтвердити чи спростувати висловлене в заяві. Слід мати на увазі, що принцип доведення «поза ро-зумним сумнівом», який Суд запозичив з романо-германсь-кої системи, лише формально співпадає з таким принципом у внутрішньодержавному праві. В останньому він будується на трьох основоположних засадах: тягар доведення вини обвину-ваченого лежить лише на обвинувачеві, на праві обвинувачено-го мовчати, на визнанні прийнятними лише тих доказів, які ма-ють безпосереднє відношення до справи. Для мети Суду всі ці засади не мають значення. Чому так, він дав розлоге пояснення в справі «Начова та інші проти Болгарії» (рішення від 6 липня 2005 року): «п.147. Слід зазначити, що в оцінці доказів Судом був прийнятий стандарт доведення «поза розумного сумніву». Проте він ніколи не ставив собі за мету запозичення досягнень

856


щодо цього стандарту з національних правових систем, які його застосовують. Його роль полягає не у вирішенні питань кримі-нальної вини чи цивільної відповідальності, а у визначенні пе-редбаченої Конвенцією відповідальності Договірної Держави. Особливість цього завдання, згідно зі статтею 19 Конвенції, га-рантувати дотримання Договірними Державами їх зобов’язань забезпечити фундаментальні права, передбачені в Конвен-ції — саме ці умови визнають здобутки Суду в питаннях дове-дення і надання доказів. Процедура Суду не передбачає проце-суальних бар’єрів для прийнятності доведень або обумовленої формули для їх оцінювання. Висновки, які робляться в рамках процедури, на його думку, базуються на вільній оцінці всіх до-казів, в тому числі таких умовиводів, які можуть бути зроблені за фактами і наданими сторонами твердженнями. Відповідно до його судової практики, доведення має виходити з існування достатньо сильних, чітких і взаємнопідтверджуючих висновків або просто незаперечних презумпцій факту. Більше того, рі-вень переконаності, потрібний для того, щоб досягти певного висновку, і, в зв’язку з цим, розподіл тягаря доведення по суті пов’язаний зі специфікою фактів, природою висунутих звину-вачень і передбаченого Конвенцією права. Суд також звертає увагу на серйозність, яка надається нормі фундаментальних прав, яку порушила Договірна Держава».

Починаючи з цієї справи, сказане Суд розцінював як стан-дарт в оцінці фактів при вирішенні справ за статтями 2 і 3 Кон-венції.

Деякі критерії і стандарти застосування ст. 3 Конвенції:• Загальні положення:– Стаття 3 містить загальновизнані норми міжнародного

права, які сформульовані подібно до того, як і в інших міжна-родних договорах.

– Конвенція категорично забороняє катування або нелюд-ське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.

– Стаття 3 забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання незалежно від поведінки потерпілого.

857


– Положення статті 3 не передбачають ніяких виняткових умов, ні відступів при їх застосуванні.

– Гарантії забезпечення статті мають абсолютний харак-тер.

– Держава не може посилатися на труднощі (об’єктивного чи суб’єктивного характеру) як причини недотримання при-писів статті.

– Статтю 3 не можна порушувати, якими б не були загроз-ливі наслідки (реальні чи передбачувані) для існування нації.

– Навіть у найбільш екстремальних ситуаціях (тероризм, ор-ганізована злочинність тощо) не можна порушувати ст. 3.

– Потреби слідства і безумовно складна боротьба зі зло-чинністю не виправдовують обмеження захисту фізичної недо-торканості особи.

– Положення ст. 3 закріплюють основоположні цінності де-мократичного суспільства.

– Мета ст. 3 — захист гідності, фізичної і психічної недотор-каності особи.

– Спираючись на процедурні особливості контролю, Суд розвиває свою практику в напрямі посилення суворості забо-рон, закріплених у ст. 3.

– Суд, виходячи з постійно зростаючих стандартів щодо захисту права на заборону катування, вимагає більшої суворос-ті в оцінці порушень ст. 3.

– Стаття 3 ставить особливо жорсткі рамки для дій чи без-діяльності держави.

– При доведенні порушення ст. 3 Суд керується критерієм: доведення має бути за межами будь-якого розумного сумніву. Розумний сумнів не має бути суто теоретичною можливістю чи таким, що виник з метою уникнення несприятливих виснов-ків; це сумнів, який базується на існуючих фактах. Критерій доведення «за рамками будь-якого розумного сумніву» може випливати з сукупності опосередкованих доведень або достат-ньо вагомих, чітких і узгоджених висновків .

– Страждання через хворобу, яка виникла природним шля-хом, фізичні чи психічні, можуть підпадати під дію ст. 3, якщо

858


вони виявляться чи будуть піддані ризику загострення лікуван-ням, яке виходило з умов тримання в місцях позбавлення волі, вислання чи інших заходів, за які власті можуть бути притяг-нені до відповідальності.

– Стаття 3 застосовується при ненавмисних діях, але Суд залишає за собою право гнучко підходити до того, щоб говори-ти про можливість її застосування в інших ситуаціях.

– Своїми діями влада не повинна справляти враження, що вона готова залишити безкарним поводження, несумісне зі ст. 3.

– проста погроза застосовувати поводження, заборонене ст. 3, може потрапити під дію цієї статті, якщо вона є достат-ньо реальною і безпосередньою.

– У визначенні наявної реальної загрози поводження, не-сумісного зі ст. 3, Суд виходить із сукупних доведень, які йому надані або, у випадках необхідності, які він одержав за власною ініціативою.

– Для оцінки існуючої загрози поводження, несумісного зі ст. 3, Суд керується жорсткими критеріями, беручи до уваги абсолютний характер цієї статті і те, що в ній закріплена одна з основних цінностей демократичного суспільства.

– Ситуацію порушення ст. 3 не завжди слід ототожнювати з ситуацією, коли насильство призвело до смерті, або з випад-ками підозрілої смерті.

– Звинувачувати заявника у кримінальній відповідальності не є порушенням згідно зі ст. 3.

– Заходи, які застосовуються з метою позбавлення волі, як правило, викликають страждання і приниження, але попереднє взяття під варту не є предметом ст. 3.

– Статтю 3 не можна розуміти як таку, що встановлює загальне зобов’язання звільнити ув’язненого за станом здоров’я чи направити його до цивільної лікарні для проходження ліку-вання особливого типу.

– Порушення, здатні зазіхнути на психічну недоторканість особи, можуть викликати застосування ст. 3, хоча вони не обов’язково спричинили фізичні і психічні наслідки, які вста-новлюються медичним оглядом.

859


– Покарання ув’язненням на невизначений термін, яке за-стосовують до неповнолітнього злочинця, яке може тривати протягом всього життя, може бути виправдане лише з мірку-вань необхідності захисту суспільства.

– Застосування жорстокого покарання до осіб, які займа-ються наркобізнесом, включно з висланням іноземних торгівців наркотиками, є справедливою відповіддю на це зло.

– Стаття 3 не може тлумачитися як така, що заборо-няє смертну кару взагалі, проте це не означає, що обставини, пов’язані зі смертним вироком, ніколи не породжують проблем у світлі цієї статті.

– Якщо хто-небудь потрапляє до рук збройних сил держави, він за визначенням стає уразливим, а тому влада має довести, що поводження з ним не підпадає під дію ст. 3.

– Упереджене ставлення гетеросексуальної більшості до го-мосексуальної меншості може, в принципі, підпасти під ст. 3.

– Носіння наручників, як правило, не викликає проблем з точки зору ст. 3, якщо воно пов’язано з законним арештом чи затриманням і не тягне за собою ні застосування сили, ні пуб-лічного виставлення, за межами того, що вважається розумно необхідним в обставинах конкретної справи.

– Зазіхання на права жертви у сенсі ст. 3 не може виправда-ти державу у випадку пояснення таких дій як контрза ходу.

– Вимагати від держави право на самогубство означає зобов’язвуати її підтримувати дії по припиненню життя, що не відповідає положенням ст. 3.

– При тлумаченні Конвенції потрібно враховувати її особ-ливий характер як договору з колективною гарантією прав людини і основних свобод. Таким чином, предмет і мета Кон-венції як правового акта, який забезпечує захист прав людини, вимагають, щоб її норми тлумачились і застосовувались таким чином, щоб зробити її гарантії реальними і ефективними. Крім того, кожне тлумачення прав і свобод, які гарантуються, має відповідати загальному духові Конвенції — правового акта, ме-тою якого є забезпечення і розвиток ідеалів і цінностей демо-кратичного суспільства.

860


– Стаття 3 Конвенції є абсолютно незалежною в забороні катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, по-водження чи покарання, стосовно поведінки чи обставин жерт-ви, характеру злочину або характеру будь-якої загрози безпеці держави.

– Сьогодні всі держави стоять перед величезними трудно-щами у захисті суспільства від тероризму. Саме тому сьогодні не можна применшувати небезпеку тероризму, а також ту не-безпеку, яку він несе для суспільства. Але це не може ставити під сумнів абсолютну природу ст. 3.

– Близькі родинні зв’язки заявника і жертви злочину можуть братися до уваги при визначенні, чи був підданий поводженню, що суперечить положенням ст. 3, сам заявник.

– При вирішенні справ щодо поводження, забороненого ст. 3 Конвенції, на національний суд покладається обов’язок взяти до уваги всі фактори, які стосуються сфери дії цієї статті, і ретельно їх проаналізувати.

• Положення щодо відповідальності держави у світлі ст. 3 Конвенції:

– Дії, заборонені ст. 3, тягнуть за собою відповідальність держави-учасниці, якщо вони вчинені особами, які здійснюють державну владу.

– Держава відповідає за незапобігання потенційному мож-ливому порушенню ст. 3 у випадку, коли обставини дають під-стави вважати, що особа може бути піддана поводженню, забо-роненому цією статтею.

– Держава взяла на себе об’єктивну відповідальність, з точ-ки зору ст. 3, за дії всіх її представників.

– Обов’язок держави вжити необхідні заходи для забезпе-чення ст. 3 і нести відповідальність у випадку, коли чинний за-кон не може забезпечити необхідний захист, або коли влада не вжила розумних заходів для запобігання порушення статті, у випадку, коли вона про це знала чи повинна була знати.

– Вжиття тимчасових заходів щодо запобігання порушен-ня ст. 3 — обов’язок держави, сформульований тривалою прак-тикою Комісії і Суду.

861


– Обов’язок держави захищати вказане у ст. 3 право кожно-го, хто знаходиться під її юрисдикцією, включаючи захист від насильства з боку приватних осіб.

– Держава зобов’язана вжити заходи щодо запобігання жорстокому поводженню, яке здійснюють приватні особи, про можливість якого знала чи повинна була знати.

– Зобов’язанням держави є вживання заходів щодо забез-печення ефективного захисту дітей та інших уразливих осіб включно з запобіганням жорстокому поводженню з ними.

– На державу поширюється позитивний обов’язок стежи-ти за тим, щоб нікого не було піддано забороненому повод-женню.

– Стаття 3 зобов’язує державу забезпечити ув’язненим умо-ви, сумісні з повагою людської гідності.

– Зобов’язанням держави є не піддавати ув’язнених таким умовам відбування покарання, які ведуть до їх пригні-чення або випробовують їх на витривалість, якщо вони переходять неминучий рівень страждань, властивий ув’язненим.

– У випадках покарання через позбавлення волі держава відповідає за здоров’я і добре самопочуття ув’язненого, забезпечуючи йому необхідний, зокрема — медичний догляд.

– На державі лежить обов’язок надати правдоподібне по-яснення походженню травм, на час звільнення з поліцей-ської дільниці, у особи, яка була доправлена у дільницю здоровою.

– Держава має довести відсутність адміністративної прак-тики неналежного поводження.

– Стаття 3 може бути описана як така, що покладає на дер-жаву негативну за своєю суттю відповідальність утриму-ватися від заподіяння тяжких тілесних ушкоджень осо-бам, які знаходяться під її юрисдикцією.

– Держава бере на себе відповідальність на підставі статті 3 Конвенції, якщо вона піддасть кого-небудь ризику нена-лежного поводження. Для того, щоб перевірити існування

862


цього ризику, потрібно переважно посилатися на обста-вини, про які ця держава знала чи повинна була знати.

– Держава не може пояснювати невиконання зобов’язань, передбачених ст. 3, недосконалістю національних засобів захисту прав людини.

– На державі лежить відповідальність покінчити з пра-вопорушеннями ст. 3 щодо в’язнів як з боку агентів дер-жави, так і з боку інших ув’язнених.

– За порушення статті 3 Конвенції відповідальність несе держава в цілому; Суд не вважає своїм обов’язком визна-чати, який орган публічної влади несе відповідальність за таке порушення.

– Відповідальність покладається на державу за дії всіх її органів, посадових осіб і державних службовців, які приз-вели до порушення ст. 3; ранг останніх не має значення.

– Зобов’язання держави нести відповідальність за по-рушення ст. 3 будь-якою особою, яка здійснювала передані їй офіційні повноваження;

– Держава відповідає за невиконання зобов’язань за ст. 3 Конвенції, якщо такому виконанню перешкоджає укладений після ратифікації Конвенції інший міжнародний договір чи но-вий закон.

– Передавання державою своїх повноважень, в тому числі і міжнародній організації, не знімає з неї відповідальності за по-рушення ст. 3, коли мова йде про передані повноваження.

– Правом держави є передавання своїх повноважень міжна-родній організації, але держава відповідатиме за нижчий рівень захисту положень ст. 3, ніж було до передавання.

– Відповідальність держави може виникнути у випадку, коли вона не здатна забезпечити наявність ефективної зако-нодавчої основи і процесуальних процедур для захисту всіх осіб, які знаходяться під її юрисдикцією, від застосування катувань і нелюдського поводження.

– Утримання ув’язненого з рецидивістами, які проявляли до нього насильство, або жорстоке поводження співкамерників за наказом тюремних властей тягне за собою відповідальність

863


дер жави за невиконання обов’язку щодо захисту фізичної не-доторканості ув’язнених.

– Держава не може зняти з себе відповідальність делегу-ванням своїх обов’язків приватним структурам і особам.

• Мінімальний рівень жорстокості:– Для того, щоб неналежне поводження становило пору-

шення ст. 3, воно має досягнути мінімального рівня жорсто-кості. Оцінка цього мінімального рівня залежить від усіх обста-вин справи, зокрема від її тривалості, її впливу на фізичний чи психічний стан, а в деяких випадках від статі, віку і стану здоров’я жертви такого поводження.

– Оцінка мінімального рівня жорстокості за своєю сутніс-тю відносна; вона залежить від усіх обставин справи, таких як характер і контекст такого поводження, спосіб дій і методи, в яких проявляється таке поводження, його тривалість, його вплив на фізичний або психічний стан, і в деяких випадках від статі, віку і стану здоров’я жертви такого поводження.

– Стосовно особи, яка позбавлена волі, будь-яке застосу-вання фізичної сили, яке не було викликано її власними діями, в принципі, є зазіханням на право, закріплене в ст. 3 Конвенції.

– Оцінка мінімального рівня жорстокості залежить від усіх обставин справи. Суд враховує наслідки, який мав несумісний зі ст. 3 вплив, який здійснено на особу. У цьому відношенні публічний характер покарання або поводження може бути до-речним. Але разом із тим потрібно нагадати, що відсутність публічності не перешкоджає тому, щоб певне покарання потра-пило до цієї категорії; може бути цілком достатнім, що жертва принижена у своїх власних очах, навіть якщо вона не приниже-на в очах іншого.

– Суд повторює, що, виходячи з розуміння того факту, що Конвенція є «живий інструмент, яка має тлумачитися в світлі сьогоднішнього дня», він прийняв рішення: «певні акти, які в минулому визначалися як нелюдське і принижуюче гідність по-водження» на противагу «катуванню» можуть інакше класи-фікуватися в майбутньому. Він дотримується тієї точки зору, що зростаючі високі стандарти вимагають в сфері захисту прав

864


людини і основних свобод відповідних і неминучих вимог про-являти більшу рішучість в оцінці фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Якщо цю констатацію застосува-ти для того, щоб більш суворо класифікувати дії, які підпадають під ст. 3, то слід зробити висновок, що певні дії чи утримання від дій, які раніше вважалися поза сферою регламентації ст. 3, в майбутньому можуть бути визнані в її межах регулювання саме завдяки більш жорсткому рівню оцінки.

– У справі «Круз Варас та інші проти Швеції» Суд визначив такі принципи встановлення ризику неналежного поводження:

1. При визначенні того, чи були вагомі підстави вважати на-явність реального ризику поводження, яке б суперечило ст. 3, потрібно оцінювати питання у світлі всіх наявних доказів, які він має у своєму розпорядженні, або, якщо це необхідно, реальних доказів, які він одержав proprio motu.

2. Оскільки природа відповідальності Договірних Держав за ст. 3 у таких справах лежить у цілях, які піддають ін-дивіда ризику неналежного поводження,існування такого ризику повинно визначатися передусім посиланням на ті факти, які були відомі чи їх повинна була знати Договірна Держава; проте ніщо не заважає взяти до уваги подальшу інформацію. Вона може мати цінність для підтвердження чи спростування оцінки, яку зробила Договірна Держава в обґрунтуванні безпідставних страхів заявника.

3. Неналежне поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, якщо воно підпадає під сферу дії ст. 3. Оцін-ка цього мінімуму за своєю суттю відносна; вона зале-жить від усіх обставин справи.

– Стаття 3 не забороняє деякі види поводження, як, наприклад, деякі тілесні покарання дітей, які мають викликати морально-етичний осуд чи такі, що можна розглядати з позиції загального кримінального права, наприклад, коли в результаті застосування сили поліцією у затриманого з’явився синець і т. д.

– Заборона особі під вартою будь-якого контакту із зов-нішнім світом, але дозвіл мати контакти з персоналом в’язниці

865


та іншими ув’язненими не є поводженням, яке достатньо для мінімального рівня жорстокості, необхідного для кваліфікації нелюдського чи принижуючого гідність поводження.

– Надання особі під вартою, яка хвора на церебральне захво-рювання, відповідної медичної допомоги, незважаючи на погір-шення стану здоров’я, що було обумовлено не утриманням під вартою, а розвитком захворювання, на яке вона страждала ще до ув’язнення — не є поводженням, яке досягло мінімального рівня жорстокості у сенсі положень ст. 3.

– Загальні й індивідуальні умови тримання заявника в од-ноосібному ув’язнені (понад 8 років без контактів з іншими ув’язненими, з персоналом в’язниці і правом виходу на двого-динну щоденну прогулянку, з обмеженням права на відвідуван-ня родичами, необмеження можливостей читати газети і диви-тися телевізор, надання можливостей регулярних зустрічей з адвокатом і лікарем), враховуючи особисту характеристику заявника, а також його винятково небезпечний рівень для ін-ших — не досягає мінімального рівня жорстокості, необхідного для нелюдського поводження і покарання.

– Суд визначає мінімальний рівень жорстокості, виходячи з кумулятивного ефекту поводження по відношенню до конк-ретної жертви.

– Вік може бути вирішальним чинником у визначенні міні-мального рівня жорстокості, коли йдеться про малолітні жер-тви чи осіб похилого віку.

– Травми, нанесені поліцією під час взяття під варту особі похилого віку, можуть прирівнюватися до жорстокого повод-ження в контексті ст. 3 Конвенції.

– Погіршення стану здоров’я через шкідливі виробничі ви-киди і виробничий шум у районі місця проживання не мож-на кваліфікувати як страждання такого рівня, що підпадають під застосування ст. 3 Конвенції, але такі незручності мо-жуть кваліфікуватися як невиправдане втручання у приватне життя.

– Звільнення гомосексуалістів із Збройних сил є поводжен-ням хворобливого і принизливого характеру для звільнених,

866


але воно не досягає такого мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію ст. 3 Конвенції.

– Взяття під варту до суду, як позбавлення волі саме по собі, неминуче викликає страждання і приниження, але це не дає підстав для твердження про поводження, яке порушує ст. 3 Конвенції.

– Надання ув’язненому-хворому на СНІД медичного лі-кування порівняно такого самого стандарту, як і лікування за межами в’язниці, не дає підстав вважати, що непереведення такого хворого до лікарні поза в’язницею досягає рівня жорсто-кості, необхідного для кваліфікації нелюдського чи принижую-чого гідність поводження.

– Тривале тримання під вартою інваліда не свідчить про мінімальний рівень жорстокості, необхідний для застосування ст. 3.

– Тримання під вартою понад 10 місяців в очікуванні вис-лання з країни, за умов відсутності намірів принизити особу чи знехтувати її правами, не складає мінімальний рівень жорсто-кості, необхідний для застосування ст. 3.

– Приниження, яке перенесла особа під час допиту про її сексуальну орієнтацію, не досягає мінімального рівня жорсто-кості, необхідного для застосування ст. 3, але може бути при-рівняне до невиправданого втручання у приватне життя згідно зі ст. 8 Конвенції.

– Проведення обшуку службовцями в’язниці без образ і тор-кання до ув’язнених, але без прояву поваги, що викликало при-гнічення останніх, не досягає такого мінімального рівня жор-стокості, необхідного для застосування ст. 3 Конвенції, але за певних обставин може дати підстави для застосування ст. 8 Конвенції.

– Неможливість змінити особистий код свого нового сві-доцтва про народження і паспорту після операції по зміні статі викликає страждання, яке за мінімальним рівнем жорстокості не досягає необхідного рівня для застосування ст. 3, але може бути застосований в рамках ст. 8.

867


• Катування:– Катування в загальному плані є тяжкою формою нелюд-

ського поводження.– Катування — навмисне завдання сильного болю і страж-

дань з метою одержання інформації, застосовуючи покарання або погрози.

– Для того, щоб мала місце адміністративна практика ка-тування або неналежного поводження, необхідна наявність двох факторів: неодноразових дій і допустимості. Під неодно-разовими діями слід розуміти велику кількість катувань і ви-падків неналежного поводження, які відповідають загальній ситуації. Ці дії можуть бути вчинені в одному і тому ж місці, чинитися представниками однієї й тієї ж поліцейської чи вій-ськової влади, або жертви можуть належати до однієї й тієї ж політичної групи; також ці дії можуть бути вчинені в кількох місцях, або чинитися різними владами, або потерпілими мо-жуть бути особи різних політичних поглядів.

Під офіційною терпимістю слід розуміти те, що катування і неналежне поводження, хоч і незаконні, допускаються в тому сенсі, що вищі відповідальні особи знають про ці дії, але нічно-го не роблять, щоб покарати їх виконавців або перешкодити їх повторенню; або те, що вищі ограни влади демонструють бай-дужість до численних скарг, відмовляючись проводити належ-не розслідування з приводу істинності чи хибності вказаних тверджень, або надати цим скаргам справедливий розгляд.

– Доведення тверджень про застосування катувань або про неналежне поводження викликає складнощі. По-перше, жертва або свідок, здатні підтвердити свою історію, можуть сумніватися щодо того, чи розповісти про все, що з ними тра-пилося, через страх репресій по відношенню до нього або його сім’ї. По-друге, катування або неналежне поводження з боку представників поліцейських органів або збройних сил здій-снюється, наскільки це можливо, без свідків, можливо, без відома верховної влади. По-третє, коли твердження про за-стосування катування або про неналежне поводження сфор-мульовані, влада — поліцейські органи або військові служби,

868


чи міністерства — неминуче має думку про те, що в неї є ко-лективна репутація, яку слід захищати, думка, яка буде тим сильнішою, якщо влада не знала про діяльність представни-ків, проти яких висунуті твердження.

– У кожній справі твердження про застосування катувань або про неналежне поводження, які є порушенням статті 3 Конвенції, мають бути доведені за рамками розумного сумніву. Розумний сумнів не є сумнівом, який ґрунтується на суто тео-ретичних можливостях, або який виникає з метою уникнення несприятливого висновку; це сумнів, який ґрунтується на існу-ючих фактах.

– Для того, щоб визначити, чи можна кваліфікувати яку-небудь форму неналежного поводження як катування, Суд по-винен брати до уваги розмежування, яке проводиться в ст. 3 між цим поняттям і поняттям нелюдського чи такого, що при-нижує гідність, поводження. Наміром творців Конвенції було те, щоб вона через розмежування цих двох понять надала особ-ливого значення навмисному нелюдському поводженню, яке за-вдало серйозні і жорстокі страждання.

– Поняття катування, яке пов’язано із поняттям нелюдсь-кого чи такого, що принижує гідність поводження, відрізняєть-ся від останнього головним чином інтенсивністю заподіяних страждань.

– З усіх видів поводження, заборонених ст. 3 Конвенції, ка-тування несе особливий відтінок, властивий лише навмисному нелюдському поводженню, яке заподіяло серйозні і жорстокі страждання.

– Тривалість і мета насильницьких дій, які розглядаються в сукупності, якщо мають особливо тяжкий і жорстокий ха-рактер і були здатні завдати «сильного» болю і страждання, повинні кваліфікуватися як катування у сенсі ст. 3 Конвенції.

– На додаток до жорстокого поводження, в Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження або покарання, яка набула чинності 26 червня 1987 року, цілеспрямовано закріплює кату-вання в сенсі навмисного завдання сильного болю і страждань

869


з метою, inter аlia, одержання інформації накладання покарання або залякування.

– Спочатку наміром творців Конвенції було те, щоб вона через розмежування понять «катування» і «нелюдське повод-ження» надала особливого значення навмисному нелюдському поводженню, яке завдало жорстокі страждання. Йдеться про поводження, яке полягає у очевидному нерозумінні елементар-них принципів гуманності.

– Потрібно брати до уваги розмежування, які проводить ст. 3 між поняттям катування і поняттям нелюдського чи прини-жуючого гідність поводження. Це розмежування було включе-но до Конвенції, щоб дозволити поставити тавро «катування» лише на навмисному нелюдському поводженні, яке викликає дуже сильні і жорстокі страждання.

– Заборона катування отримала статус загальної норми, або jus cogens. Принцип заборони катувань увійшов в ряд загальних норм, або jus cogens, тобто норм, які мають більше значення в системі пріоритету норм, ніж право договорів і навіть «загаль-ні» звичаєві правила.

– Держава повинна вжити ефективних законодавчих, ад-міністративних та інших заходів для попередження актів ка-тування на будь-якій території, яка знаходиться під її юрис-дикцією.

– Кожна держава забезпечує, щоб усі акти катування роз-глядалися відповідно до її кримінального законодавства як злочин.

– Конвенція — це «живий інструмент, який можна застосо-вувати по-різному, з врахуванням сучасних умов». Суд вважає, що певні дії, які раніше кваліфікувалися як нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження на противагу «катуванню» можуть бути кваліфіковані в майбутньому інакше.

– Поняття «катування» включає такі основоположні ком-поненти:

а) завдання людині сильного фізичного болю або страждан-ня;

б) навмисне завдання сильного болю і страждань людині;

870


в) переслідування певної мети в завданні сильного фізич-ного болю і страждань, а саме: одержання інформації, примушення до зізнання, приниження, образа тощо;

г) катування здійснюють агенти держави чи особи, які діють за їх вказівками, з їх відома чи мовчазної згоди або підбурювання.

– У порядку визначення, чи можна певну форму повод-ження кваліфікувати як катування, слід звернути увагу на ту різницю, яка вкладена у зміст ст. 3 між цим поняттям і тим, що стосується нелюдського поводження чи поводження, що при-нижує гідність. Ця різниця втілена в Конвенцію для того, щоб поставити особливе тавро «катування» і визначити його як не-людське поводження, яке має своїм наслідком особливо серйоз-ні і жорстокі страждання. Зґвалтування затриманої агентами держави повинне вважатися особливо серйозною і огидною фор-мою неналежного поводження. Зґвалтування залишає глибокий психологічний шрам у жертви, який не проходить так швидко, як інші форми фізичних чи психічних порушень. Суд констатує жорстокість, якій була заявниця піддана через зґвалтування, і воно зростає до кваліфікації його як катування, забороненого ст. 3 Конвенції.

– Визначення характеру жорстокого поводження чи по-карання (катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність) важливе для встановлення компенсації жертві. Кату-вання тягне за собою найбільш серйозні наслідки для репутації держави і найбільшу компенсацію для жертви.

– Лише самі психічні страждання можуть бути прирівняні до катування, якщо вони були достатньо тяжкими.

– Для кваліфікації «катування» важливі елементи нав-мисного і цілеспрямованого поводження, але відсутність їх не обов’язково виключатиме порушення зі сфери дії статті 3.

– Застосування електрошоку під час допиту державними агентами з тим, щоб примусити підозрюваного визнати зви-нувачення щодо нього чи підтвердити зізнання іншого пі-дозрюваного, можуть кваліфікуватися як катування у сенсі ст. 3.

871


– Побиття, погрози проти життя і сім’ї, сексуальні заля-кування і приниження — це такі фізичні і психічні насильства, які разом узяті викликають страждання, рівнозначне кату-ванню.

– Побиття заявника, який знаходився під вартою в поліції, що мало наслідком утворення гематоми, церебральні порушен-ня, які призвели до тривалого зниження функцій мозку, разом із ненадаванням понад добу медичної допомоги можна кваліфі-кувати як катування у сенсі ст. 3 Конвенції.

– Тримання державними агентами неповнолітніх і вагіт-них під вартою, у стані постійного фізичного болю і тривозі у зв’язку із застосуванням насильства щодо них з метою одер-жання інформації і зізнання, здатні викликати страждання та-кого рівня, які можна прирівняти до катування.

– Практика «фальки» (биття по підошвах ніг) як особливо ганебна форма жорстокого поводження, яка має своїм наміром отримання інформації, винесення покарання чи залякування, прирівнюється до катування.

– Неспіврозмірне побиття спецпідрозділом ув’язнених гумо-вими кийками як форма помсти і тілесного покарання , навмис-не і необґрунтоване насильство з метою викликати в ув’язнених почуття страху і приниження, зламати їх фізичний і мораль-ний опір і таким чином примусити до скорення — викликають фізичні і моральні страждання, які за певних обставин можна кваліфікувати як катування у сенсі статті 3 Конвенції.

– Насильницьке годування з застосуванням приборкуваль-них засобів – наручників, ротозширювачів, особливої трубки для введення в стравохід, з застосуванням сили і долаючи опір жертви – складає поводження такого тяжкого характеру, як ка-тування у сенсі ст. 3 Конвенції.

– Погрози зґвалтування разом із таким жорстоким повод-женням як побиття кийками, задушення у поліцейській діль-ниці становить катування в рамках ст. 3 Конвенції.

• Нелюдське поводження:– Визначення «нелюдського поводження» не конвенційне, а

розроблене судовою практикою.

872


– Суд вважає поводження нелюдським, якщо воно мало навмисний характер, застосовувалося кожного разу протягом кількох годин поспіль і завдало якщо не реальні тілесні ушкод-ження, то, у крайньому випадку, найсильніші фізичні і душевні страждання.

– Під нелюдським поводженням розуміють поводження, яке завдає найсильніші фізичні і моральні страждання, які мо-жуть спричинити, крім іншого, гострі психічні розлади.

– Загроза кому-небудь, що його будуть катувати може за конкретних обставин являти собою, принаймні, нелюдське по-водження.

– У випадку, якщо особа стверджує, що вона була піддана нелюдському поводженню, потрібно, щоб у якій-небудь фор-мі проводилося ефективне офіційне розслідування. Це розслі-дування на зразок розслідування, якого вимагає ст. 2, держава має прийти до встановлення особи і покарання відповідальних осіб. Якби це було не так, загальна заборона нелюдського по-водження, незважаючи на свою суттєву значимість, була б не-ефективною на практиці, і в деяких випадках представники дер-жави могли б нехтувати нею, користуючись квазібезкарністю, правами тих, хто знаходиться під їх контролем.

– Відсутність відповідного медичного догляду за особами, позбавленими волі, потрібно розуміти як нелюдське поводжен-ня.

– Суд вважає, що умови, в яких тримали заявника, і повод-ження, якому він був підданий і в результаті якого на тілі за-лишилися сліди ран і синців, відповідає нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню у сенсі ст. 3 Конвенції.

– Суд вважає, що становище підлеглості і безпорадності, яке є типовим для пацієнтів, відданих у психіатричні лікарні, ви-магає підвищеної пильності при здійсненні контролю за дотри-манням Конвенції. Деякий час медичні власті мають приймати рішення — на основі визнаних норм у медичній науці — щодо терапевтичних методів, які використовуються для поліпшен-ня здоров’я пацієнтів і, якщо необхідно, то і застосування сили, з метою збереження фізичного та психічного здоров’я хворих,

873


які повністю не здатні приймати рішення, самовизначатися, і за яких, саме тому, вони відповідають; такі пацієнти, незважаючи на це, залишаються під захистом ст. 3, від вимог якої не може бути відступів.

Принципи медицини, які утвердилися, є вирішальними в подібних випадках; як загальна норма — заходи, які застосову-ються з терапевтичною необхідністю, не можуть вважатися нелюдськими чи такими, що принижують гідність. Однак Суд має переконатися у тому, що медична необхідність була пере-конливою, що має бути чітко доведено.

– Методи допитів, застосування яких здатне завдати якщо не тілесних ушкоджень, то принаймні суттєвих фізичних і психологічних страждань, або призвести до гострих психічних розладів, підпадають під категорію нелюдського поводження у розумінні ст. 3.

– Депортація чи екстрадиція особи в країну, де існує ймовір-ність винесення їй смертного вироку і, відповідно, наслідки «синдрому камери смертників» може бути оцінено як нелюд-ське поводження у розумінні ст. 3.

– Беручи до уваги особливо спосіб, у який будинки заявників були зруйновані і обставини, у яких вони опинились, зрозуміло, що вони мали перенести страждання досить суттєвого рівня, а тому Суд оцінює дії сил безпеки як нелюдське поводження у сенсі ст. 3.

– Найближчі родичі людей, які безслідно зникли з вини властей, якщо таке зникнення спричинило їм тяжкі душевні муки і страждання, можуть вважатися жертвами байдужого ставлення влади, такими, що були піддані нелюдському повод-женню у сенсі статті 3.

– Інтенсивно неналежне поводження з ув’язненим, якщо така інтенсивність не досягає рівня катування, може розціню-ватися як нелюдське поводження у сенсі ст. 3.

– навмисне жорстоке поводження агентів держави з осо-бою, яке спровокувало її глибокий відчай і безпорадність, може вважатися нелюдським поводженням, що підпадає під дію ст. 3.

874


– тримання особи агентами держави в нелюдських умовах може бути визнане судом нелюдським поводженням, про що йдеться у ст. 3 Конвенції.

– нелюдським поводженням може вважатися депортація чи екстрадиція тяжко хворої особи, в країну, де відсутнє належне лікування таких хвороб.

– Суд зазначає, що повна вразлива ізоляція, разом з абсолют-ною соціальною ізоляцією можуть зруйнувати особистість, а тому такі дії можна вважати нелюдським поводженням, яке не можна виправдати вимогами безпеки чи будь-якими іншими причина-ми. Водночас заборона на контакти з іншими ув’язненими з мір-кувань безпеки, дисципліни чи з інших підстав сама по собі не є нелюдським поводженням. У таких випадках слід виходити з того, чи був особливий режим ув’язнення пропорційним закон-ним інтересам держави забезпечити дисципліну і безпеку, і чи не можна було досягти цього іншими засобами.

– Одиночне тривале ув’язнення особи з проблемним ста-ном здоров’я, якщо умови її перебування викликали фізичні і моральні страждання і вплинули на її людську гідність, може розцінюватися як нелюдське поводження у сенсі статті 3.

– Суд не вважає себе зобов’язаним розглядати систему і конкретні умови тримання під вартою у поліцейській установі також, як і в даному випадку, тривалість і частоту допитів заяв-ника. Йому доволі відзначити, що медичні свідчення і доповіді, незалежно складені практикуючими лікарями, говорять про ін-тенсивність і численність нанесених ударів; у наявності два до-статньо серйозних елементи, які надають такому поводженню нелюдський чи принижуючий гідність характер. Потреба слідс-тва і безсумнівно складна боротьба зі злочинністю, зокрема з тероризмом, не можуть вести до обмеження захисту фізичного стану людини.

– Багаторічне невиконання судового рішення не досягає рів-ня жорстокості, необхідного для кваліфікації нелюдського по-водження в контексті ст. 3 Конвенції.

– Відмову властей у наданні належної медичної допомоги ув’язненому хворому на прогресуючу лейкемію всупереч вис-

875


новку лікарів про госпіталізацію в стаціонар Суд кваліфікував як нелюдське поводження і порушення ст. 3.

– Некваліфікований медичний огляд, який проводився ліка-рем в’язниці з перервами, що призвело до трагічних наслідків ув’язненої, Суд оцінив як нелюдське поводження, таке, що не відповідає стандартам, встановленим ст. 3 Конвенції.

– Тримання заявника, у якого була лише одна нирка, в ка-мері з мінусовою температурою без ліжка, ковдри, їжі і води протягом 4 днів, Суд визнав як нелюдське поводження у сенсі ст. 3 Конвенції.

– Насильницьке медичне втручання з метою отримання до-казів, яке викликало біль, мучення, психологічні страждання, Суд визначив як нелюдське поводження всупереч стандартам ст. 3.

• Поводження, що принижує гідність:– Під поводженням, що принижує гідність людини, слід ро-

зуміти дії чи утримання від дій по відношенню до жертви, які викликали в неї почуття пригніченості, страху, занепокоєння, неповноцінності, образи і принизили її, а можливо, і зламали здатність чинити фізичний, моральний чи психологічний опір чим змусили її діяти всупереч власної волі і совісті;

– Положення про заборону приниження гідності має за мету унеможливити особливо тяжкі посягання на людську гідність.

– Поводження може розглядатися як таке, що принижує гідність і таким чином порушувати заборону, встановлену статтею 3, якщо воно ображає чи принижує особу, якщо воно свідчить про відсутність поваги до її людської гідності, навіть її знаважає або якщо воно породжує у особи, про яку йде мова, почуття страху, пригніченості і неповноцінності, які здатні зла-мати її моральний і фізичний супротив. Страждання через хво-робу, які з’явилися природним шляхом, фізичні або психічні, можуть підпасти під дію ст. 3, якщо вони виявляться чи будуть наражені на ризик виявитися загостренням внаслідок лікуван-ня, якщо воно випливає з умов тримання в місцях позбавлення волі, вислання чи інших заходів, за які влада може буди при-тягнута до відповідальності.

876


– Для того, щоб поводження було визнаним принижуючим гідність, страждання і приниження, пов’язані з ним, повинні так чи інакше являти собою щось більше, ніж неминучий елемент страждань і принижень, пов’язаних з тією чи іншою формою законного покарання. Знання того, чи мало поводження своєю метою принизити або применшити гідність жертви, є другою обставиною, яку слід брати до уваги. Відсутність цієї мети не може, проте, остаточно виключити встановлення факту пору-шення ст. 3.

– Творці Конвенції намагалися захистити гідність і недо-торканість людини, як передумови дотримання інших прав і свобод людини.

– Факт публічного підкорення групи осіб особливому режиму за ознаками раси може за певних обставин являти собою особ-ливу форму зазіхання на людську гідність.

– Особливий режим для групи осіб за расовими мотивами може бути поводженням, яке принижує гідність, хоча б різниця, яка випливає з інших ознак, не викликала б проблем такого роду.

– Дискримінація за ознаками раси може за певних обставин являти собою поводження, яке принижує гідність, в сенсі стат-ті 3 Конвенції;

– Захід, який принижує ранг, становище або репутацію осо-би, може розглядатися як поводження, яке принижує гідність у розумінні ст. 3, за умови, що він сягне певного рівня жорсто-кості.

– Суд повторює, що по відношенню до особи, яка позбавле-на волі, будь-яке застосування фізичної сили, яке не викликане її власними діями, принижує людську гідність і, в принципі, є зазіханням на право, закріплене ст. 3 Конвенції.

– Погроза застосувати конкретний захід не може вважати-ся поводженням, що принижує гідність у розумінні ст. 3 лише за тієї умови, що мова йде про захід, закріплений звичаєм і, що важливо, загальновизнаним.

– Як виняток, чутлива особа може бути глибоко вражена по-грозою, яка б могла бути розцінена такою, що принижує гідність, лише через її перекручення загальнозрозумілого смислу слова.

877


– Носіння наручників заарештованого особою не викликає проблем з точки зору поводження, що принижує гідність, якщо воно пов’язано з законним арештом або затриманням і не тяг-не ні застосування сили, ні публічного виставляння, за межами того, що вважається розумно необхідним за обставинами конк-ретної справи. У цьому відношенні важливо, наприклад, знати, чи є підстави вважати, що зацікавлена особа вчинить опір під час арешту або спробує втекти, провокувати нанесення ран або збитку, чи знищити докази.

– Суд не виключає того, що поводження, засноване на упе-редженні з боку гетеросексуальної більшості по відношенню до гомосексуальної меншості може за певних обставин кваліфіку-ватися як поводження, що принижує гідність людини.

– З’ясовуючи, чи є поводження таким, що принижує гід-ність у смислі ст. 3 Конвенції, Суд встановлює, чи була мета принизити або применшити гідність зацікавленої особи і було чи ні, враховуючи наслідки, проявлено на особу вплив, несуміс-ний з відповідним положенням цієї статті.

– Поводженням, що принижує гідність людини, є приниз-ливий обшук людини, роздягання в присутності особи проти-лежної статі, принижуючі гідність людини умови утримання, незадовільне за якістю, кількістю і різноманітністю харчування, позбавлення можливостей прогулянок, образливі підкреслення недосконалості особи, нанесення психотравми людині і т. д.

– Держава на законних підставах може позбавити волі осо-бу, але немає таких підстав, щоб вона позбавила її гідності.

– Перебування в психіатричному відділенні тюремного гос-піталю, якщо воно серйозно не вплинуло на стан здоров’я осо-би, не погіршило її лікування чи не завадило покращенню ста-ну здоров’я, не може класифікуватись як нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження.

– Не можна стверджувати, що попереднє ув’язнення, як таке, ставить питання в сфері дії ст. 3 Конвенції. Ця стаття не може тлумачитися як така, що покладає загальне зобов’язання звільнити затриманого за станом здоров’я чи помістити його в цивільний госпіталь для того, щоб надати йому особливе ме-

878


дичне лікування. Тим не менше, відповідно до цього положен-ня, держава має забезпечити, щоб затримана особа перебувала в умовах, які сумісні з повагою її гідності, щоб засоби та методи виконання цього заходу не піддавали таку особу стражданню або поневірянням такої інтенсивності, за якої перевищується неминучій рівень страждань, властивих в затриманні і тих, що є результатом практичних вимог до ув’язнених, щодо їх здоров’я і добробуту, яке має бути адекватно забезпечене, серед інших заходів, наданням послуг медичної допомоги.

– Суд знаходить, що умови ув’язнення заявника, зокрема, надзвичайно переповнена камера і антисанітарні умови, їх шкідливий вплив на здоров’я і самопочуття заявника, у поєд-нанні з тривалим періодом ув’язнення заявника в таких умовах складає поводження, що принижує гідність.

– Допит роздягнутої догола не може проводитися без по-важних причин і є насильницькою процедурою, такою, що при-нижує гідність людини, і може бути класифікований як пору-шення ст. 3.

– Погроза, створена особі, яка абсолютно не сприймає та-ких погроз, може на неї не вплинути, але, тим не менше, має без сумніву характер такої, що принижує гідність людини.

• Нелюдське покарання:– Для того, щоб кваліфікувати покарання як нелюдське

у розумінні ст. 3, воно має викликати страждання особливого рівня; таке покарання підпаде під дію цієї статті, якщо воно має на увазі певне насильство.

– При «нелюдському покаранні» слід мати на увазі не лише фізичні страждання, а й душевну пригніченість від чекання по-карання в тих випадках, коли його виконання затримується.

– Для того, щоб покарання було визнане нелюдським, страждання, пов’язані з ним, мають бути більшими, ніж ті, які неминуче пов’язані з тією чи іншою формою законного пока-рання.

– Наслідки покарання, які тягнуть за собою примусове під-корення вимогам кримінальної системи в переважній частині справ, якщо не у всіх, не є нелюдським покаранням.

879


– Було б абсурдним стверджувати, що будь-яке офіційне покарання, через його принизливий аспект, який звичайно при-сутній і майже неминучий, набуває характеру нелюдського у розумінні ст. 3 Конвенції.

– В оцінці, чи є покарання нелюдським, увагу слід зверта-ти на фізичні і моральні страждання, які мають досягти такого рівня, що для особи з нормальними відчуттями, з врахуванням таких факторів, як її стать, вік і здоров’я, можуть вважатися не-людськими.

– Для кваліфікації покарання як нелюдське потрібно вра-ховувати всі обставини справи і, особливо, характер і умови покарання як такого, спосіб і метод його виконання.

– Судовий вирок про депортацію особи в її країну, де вона не зможе отримати адекватного медичного лікування чи підтри-мання здоров’я, піддасть її реальному ризику смерті, а отже є нелюдським покаранням.

– Непропорційно суворе покарання ув’язнених становить «нелюдське покарання».

– Невиправдане або невідповідне покарання можна кваліфі-кувати як «нелюдське покарання» в смислі ст. 3 Конвенції.

• Покарання, що принижує гідність:– Покарання вважається таким, що принижує гідність,

якщо приниження і пригнічення, які супроводжують його, набувають особливого рівня, за способами виконання чи інтен-сивністю страждань особи, ніж є при звичайному характері приниження, яке вона відчуває і переносить після звичайного покарання.

– Суд вважає покарання таким, що принижує гідність лю-дини, мета якого викликати у жертви почуття страху, пригні-ченості і неповноцінності.

– Оцінка покарання, що принижує гідність, є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, зокрема, від характеру і контексту покарання, а також від умов його виконання.

– З’ясовуючи, чи є покарання таким, що принижує гідність, у розумінні ст. 3 Конвенції, Суд встановлює, чи була мета при-низити або применшити гідність зацікавленої особи, і було

880


чи ні, враховуючи наслідки покарання, вплинуто на особу, не сумісним з цією статтею чином.

– Якщо одне кримінальне покарання може бути краще, ніж інше, породжує менш несприятливі наслідки і є менш тяжким, це не значить, що воно зовсім не має характеру «принижуючо-го гідність» у розумінні ст. 3.

– Покарання, яке полягає в передачі особи в руки держав-ної влади, зазіхає на те, захист чого прямо передбачений се-ред основних цілей ст. 3: гідність і фізична недоторканість особи.

– Публічний характер покарання може бути доречним. Але разом із тим слід нагадати, що відсутність публічності не пе-решкоджає тому, що певне покарання потрапило в категорію несумісності з вимогами ст. 3; може бути цілком достатнім, що жертва принижена у власних очах, навіть якщо вона не прини-жена в очах іншого.

– Покарання не втрачає принижуючого гідність характе-ру лише тому, що воно повинно являти або реально являє со-бою ефективний засіб залякування і боротьби зі злочинністю. Застосування покарань, несумісних зі ст. 3, не допускається в жодному разі, незалежно від наслідків залякування.

– Тілесне покарання може виявитися несумісним з гідністю і фізичною недоторканністю особи, які захищаються ст. 3.

– Покарання у вигляді ув’язнення на невизначений строк, що застосовується до неповнолітнього злочинця, яке може тривати так довго, як і життя цього засудженого, може бути виправданим лише з міркувань необхідного захисту суспільс-тва. Ці міркування спрямовані на вивчення особи і психічного стану неповнолітнього злочинця і на його можливу небезпеку для суспільства, повинні обов’язково враховувати встановле-ний розвиток особи і поведінку засудженого в міру того, як він ріс. Невзяття до уваги змін, які неминуче настають зі зріліс-тю, означало б, що неповнолітні розглядались би як позбавлені волі на все життя, що може породити проблеми в світлі ст. 3 Конвенції.

881


– Суд виходить з того, що заявник був поміщений під спе-ціальний режим через особливо тяжкі порушення, в скоєн-ні яких він був визнаний винним і за які він був засуджений, особливо через злочини, пов’язані з мафією. Заявнику було за-боронено організовувати культурну, розважальну і спортивну діяльність в тій мірі, в якій зустрічі з іншими ув’язненими мог-ли б бути використані для відновлення контактів з злочинними організаціями. Заявник не довів, що ця турбота властей не мала підстав чи була нерозумною.

– Покарання може розглядатися як таке, що принижує гід-ність, у випадках, коли можна говорити про «напад на гідність людини та фізичну недоторканність».

– Покарання тростиною в школах можна кваліфікувати, за певних обставин, як покарання, що принижує гідність, і визна-вати порушення статті 3.

– Довічне ув’язнення як міра покарання, зважаючи на вік заявника в момент вчинення злочину і конкретні обставини злочину, за відсутності особливих причин винесення такого вироку, може розглядатися в контексті застосування ст. 3 Кон-венції.

– Покарання військовослужбовця, звільненого за станом здоров’я від фізичної підготовки і муштрового вишколу, за по-гано прибрану казарму до 350 присідань, в результаті чого він став інвалідом, Суд визнав нелюдським покаранням, забороне-ним ст. 3 Конвенції.

- Тривале тримання хворого на туберкульоз в штрафному ізоляторі, позбавлення його дієтичного харчування, що приз-вело до ускладнення хвороби, Суд кваліфікував як нелюдське покарання в порушення ст. 3.

• Видача і депортація:– Судова практика поширила дію ст. 3, коли держава пе-

редає особу третій державі шляхом видачі чи депортації, якщо обставини дають підстави вважати, що ця особа може бути піддана поводженню, забороненому цією статтею; в таких ви-падках мова йде про попередження потенційно можливого по-рушення.

882


– Захист, передбачений ст. 3 щодо депортації, ширший, ніж захист, який забезпечується статтями 32 і 33 Конвенції ООН про статус біженців 1951 року.

– Суд може розглядати заяву заявника на підставі ст. 3, якщо ризик поводження, забороненого в країні призначення, якому підданий заявник, викликаний обставинами, які не мо-жуть прямо чи опосередковано потягнути відповідальність дер-жавних властей цієї країни або які, взяті окремо, самі по собі не порушують стандарти цієї статті. Обмеження сфери застосу-вання цієї статті в такий спосіб було б рівнозначним зниженню абсолютного характеру її захисту.

– Суд має піддати скрупульозному аналізу всі обставини у справі, особливо особисте становище заявника, в якому він може виявитися в країні, в яку висилається.

– За певних обставин держава може відповідати за так звані можливі порушення у випадках вислання або екстрадиції іноземців у розумінні ст. 3.

– Вислання державою — стороною Конвенції у випад-ку, коли є вагомі підстави вважати, що особа, яку висилають, зіткнеться в країні, в яку вона вислана, з поводженням, що су-перечить ст. 3, може призвести до порушення цієї статті і, від-повідно, до відповідальності держави; за таких обставин ст. 3 зобов’язує державу не висилати цю особу в таку країну.

– Визначаючи межу застосування ст. 3 Конвенції, не мож-на ігнорувати доброчесну мету екстрадиції, яка полягає в тому, щоб злочинець, який переховується від правосуддя, не зміг ухилитися від правосуддя.

– Справедливо, що в інших міжнародно-правових актах, наприклад, у Конвенції ООН 1951 року про статус біженців (ст. 33), в Європейській конвенції про видачу правопоруш-ників 1957 року (ст. 11) і в Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 року (ст. 3), проблеми передачі особи під юрисдикцію іншої держави, де можуть ви-никнути небажані наслідки, регулюються конкретно і з усією визначеністю. Проте ці міркування не можуть повністю або

883


частково звільнити державу — учасницю Конвенції від від-повідальності, згідно зі ст. 3, за передбачувані наслідки екс-традиції за межами її юрисдикції.

– Екстрадиція злочинця, який переховується від правосуд-дя, в державу, в якій він зіткнеться з реальним ризиком бути жертвою нелюдського чи такого, що принижує гідність, повод-ження чи покарання, які заборонені відповідно до ст. 3, хоч про це не йдеться в ній в прямій формі, в короткому і загальному формулюванні — явно б вступила в суперечність із духом і оче-видним смислом цієї статті.

– Непряме випроваджування в третю країну, яка також є Договірною Державою за Конвенцією, ніяк не впливає на від-повідальність першої Держави, яка має стежити за тим, щоб заявник не був підданий, в результаті рішення про випровад-ження, поводженню, що суперечить ст. 3 Конвенції.

– Заборона неналежного поводження, яка міститься в ст. 3, має такий самий абсолютний характер і у випадку вислання;

– Оскільки природа відповідальності Договірної Держа-ви згідно зі ст. 3 лежить в діях, які піддають індивіда ризику неналежного поводження, існування такого ризику має бути визначено переважно посиланням на такі факти, про які де-ржава знала чи повинна була знати на момент вислання; проте Суду ніщо не заважає взяти до уваги подальшу інформацію, яка надійшла після вислання. Вона може мати цінність для під-твердження чи спростування оцінки, яку зробила Договірна Сторона в обґрунтуванні безпідставних страхів заявника;

– Якщо особу буде вислано в певну країну, в якій, через саму природу режиму цієї країни чи через особливу ситуацію, яка там склалася, можуть бути грубо порушені або повністю пригнічені основні права людини, такі як права, гарантовані Конвенцією, може виникнути питання, чи мало місце «нелюд-ське поводження» в смислі ст. 3.

– Ризик бути підданим катуванню або нелюдському чи та-кому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, після вислання іноземного громадянина чи особи без громадянства, має бути правдоподібний, а не евентуальний.

884


– Питання про відповідальність країни, в яку здійснюється екстрадиція, не виникає ні відповідно до загального міжнарод-ного права, ні відповідно до Конвенції, ні яким би то не було іншим чином. На основі Конвенції мова може йти лише про від-повідальність держави — сторони Конвенції, яка здійснила екс-традицію, дії якої мали прямим наслідком те, що особа стала об’єктом неналежного поводження, забороненого Конвенцією.

– Зважаючи на абсолютний характер гарантованого права, Суд не виключає того, що ст. 3 може також застосовуватися у випадках, коли небезпека виходить від осіб або групи осіб, які не мають відношення до державної влади. У таких випадках мова йде про вислання, яка створює реальний ризик, і що влада краї-ни призначення не в змозі перешкодити йому за допомогою на-лежного захисту.

– Автоматичне і механічне застосування правила про ко-роткий строк для подачі заяви про надання притулку повинно розглядатися як таке, що суперечить захисту основних ціннос-тей, які вміщує ст. 3 Конвенції.

– Оскільки в ст. 3 Конвенції сформульована норма, яка втілює одну із основоположних цінностей демократичного сус-пільства і яка категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, то заява особи про те, що в результаті її депортації в третю країну вона може бути піддана поводженню, яке заборонено ст. 3, по-винна розглядатися надзвичайно ретельно.

– Для оцінки ризику у випадках вислання, яке ще не при-ведено до виконання, відправним моментом має стати дата роз-гляду справи в суді.

– Питання про те, чи тягне відповідальність держави-учас-ниці за ст. 3 екстрадиція особи, яка ховається від правосуд-дя, іншій державі, де вона стане жертвою або з надзвичайною ймовірністю може стати жертвою катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження або покарання. У ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів повод-ження і покарання, говориться, що «жодна держава-учасниця

885


не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку осо-бу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катувань». Той факт, що в цій спеціалізованій Конвенції дано детальне формулювання зобов’язання, яке випливає із загальної заборони катування, оз-начає, що аналогічне по суті зобов’язання може бути виведено з тексту ст. 3 Європейської Конвенції. Навряд чи відповідало основоположним цінностям Конвенції, а саме «спільній спад-щині політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства пра-ва», про які йдеться в Преамбулі, якби держави-учасниці вида-вали злочинця, який ховається від правосуддя, іншій державі, напевне знаючи про наслідки, маючи вагомі підстави вважати, що він може бути підданий катуванню, яким би жорстоким не був злочин, в якому його звинувачують. Екстрадиція за таких обставин, хоч про це і не йдеться в прямій формі в короткому і загальному формулюванні ст. 3, явно вступала б в суперечність із духом і очевидним смислом цієї статті, і, на думку Суду, це зобов’язання, яке мається на увазі, поширюється на випадки, коли злочинець, який ховається від правосуддя, зтикнувся би з проблемою у державі, якій він буде виданий, реального ризи-ку стати жертвою нелюдського або принижуючого гідність по-водження чи покарання, які забороняються відповідно до цієї статті.

– Треба переважно посилатися на обставини, про які де-ржава знала чи повинна була знати на момент вислання, але це не заважає Суду взяти до уваги подальші відомості.

– Той факт, що умови лікування в країні, куди висилаєть-ся заявник, менш сприятливі, ніж в країні його перебування, не має бути вирішальним з точки зору ст. 3 Конвенції.

– Обставини справи, за яких захворювання заявника, який підлягає висланню, не досягло пізніх чи смертельних стадій, не є винятковими, щоб їх кваліфікувати як поводження, забороне-не ст. 3 Конвенції.

– Повторне вислання особи без громадянства чи грома-дянство якої не можна встановити, в країну, в якій невідомо, чи буде вона прийнята, створює проблему, яка підпадає під ст. 3.

886


– Не можна посилатися на національні інтереси держави, як такі, що повинні мати пріоритет по відношенню до інтересів індивіда у випадках, коли наведені вагомі підстави вважати, що ця особа у випадку її вислання стане жертвою неналежного по-водження.

– Надання урядом дипломатичних запевнень, які не гаран-туються механізмом їх виконання, не є достатнім фактором захисту особи, яка підлягає висланню, від явного ризику бути підданою поводженню, забороненому ст. 3.

– Дипломатичні запевнення є ненадійні і неефективні при захисті проти катувань і неналежного поводження; диплома-тичні запевнення не мають обов’язкової юридичної сили, а тому не мають правового ефекту і не припускають відповідальності на випадок їх порушення, а тому вони не можуть сприйматися як гарантія того, що особа не буде піддана, після її повернення в країну небезпеки, катуванню, жорстокому чи принижуючому гідність поводженню або покаранню.

– У справах про вислання ризик неналежного поводження, як критерій доказовості, вимагає підтвердження не в загальній формі, а конкретно стосовно відповідної особи.

• Ефективне розслідування:– Коли особа обґрунтовано стверджує, що незаконно і в по-

рушення ст. 3 вона була піддана серйозному неналежному по-водженню з боку поліції або інших агентів держави, ця норма в поєднанні з загальним зобов’язанням держави, передбаченим ст. 1 Конвенції по «гарантуванню кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції», вимагає проведення ефективного розслідування.

– Ефективним є розслідування, якщо воно здатне призвес-ти до встановлення і покарання винних. Коли ж ні, загальна законодавча заборона катування і нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незважаючи на його основоположну важливість, була б неефективною на практиці і зробила б можливим для агентів держави зловжи-вання правами тих, хто знаходиться під їх контролем, практич-но безкарним.

887


– Байдужість з боку влади у відповідь на скаргу заявника порушує процедурні зобов’язання, які покладаються на державу відповідно до ст. 3. Отже, тут є порушення цієї статті в зв’язку з непроведенням властями держави-відповідача розслідування скарги заявника про катування, нелюдське чи таке, що прини-жує гідність, поводження або покарання.

– Природа права, гарантованого ст. 3 Конвенції, прояв-ляється і у ст. 13. Беручи до уваги особливе значення заборони катувань і особливо уразливе становище жертв катувань, ст. 13, незалежно від інших засобів правового захисту, які є в націо-нальній системі права, покладає на державу зобов’язання про-водити особливо ретельне і ефективне розслідування випадків застосування катувань.

– У світлі ст. 13 це значить, що якщо людина стверджує, маючи на те підстави, що її катували посадові особи, поняття «ефективний засіб» додатково до відшкодування шкоди ви-магає там, де це необхідно, ретельного і ефективного розслі-дування, яке забезпечить дієвий доступ потерпілого до нього і яке здатне призвести до виявлення і покарання відповідальних осіб.

– Слід визнати, що в Конвенції не існує такої прямої норми, яку містить стаття 12 Конвенції ООН 1984 року проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання; ця норма наказує розпочати «швидке і неупереджене розслідування» там, де є обґрунтовані причини вважати, що було застосовано катування. Проте на думку Суду, така вимога мається на увазі в понятті «ефектив-ний засіб» у розумінні ст. 13 Європейської Конвенції.

– По закону прокурор був зобов’язаний провести розсліду-вання. Незалежно від того, чи достатньо ясно висловив заявник йому свою скаргу, він проігнорував цілком очевидні докази, які показували, що заявника катували. Проте розслідування не сталося. Ніяких інших доказів того, що були вжиті які-небудь інші заходи, не було представлено Судові, незважаючи на поін-формованість прокурора про тілесні пошкодження заявника. Таке ставлення з боку державної посадової особи, обов’язком

888


якої є розслідування кримінальних правопорушень, рівнознач-но підриву ефективності будь-яких засобів правового захисту, які б могли існувати. Відповідно через, зокрема, відсутність якого-небудь розслідування Суд визнає, що заявника позба-вили ефективного засобу правового захисту у відношенні його тверджень про катування.

– У справі «Ассенов проти Болгарії» Суд знайшов процесу-альне порушення ст. 3 у формі проведення органами державної влади неадекватного розслідування скарг заявника про те, що він був підданий неналежному поводженню з боку поліції. Суд звернув увагу на важливість того, щоб дотримання принципо-вої заборони катувань і нелюдського і принижуючого гідність поводження і покарання ефективно виконувалось у державі.

– Процесуальні зобов’язання розглядаються Судом у різно-му контексті положень Конвенції. Він вважає необхідним по-казати не теоретичну або ілюзорну, а практичну і ефективну природу прав, гарантованих Конвенцією.

– Стаття 3 викладена в субстантивній (матеріальній) фор-мі. Більше того, хоч потерпілий від припустимого порушення цієї статті може знаходитися в уразливому становищі, ця си-туація часто відрізняється від випадків застосування насильс-тва, яке призвело до смерті, або випадків підозрілої смерті. Суд вважає, що вимога ст. 13 про те, щоб особі, яка заявляє вимогу про порушення ст. 3, був наданий ефективний засіб правового захисту, в більшості випадків буде передбачати як компенсацію заявнику, так і необхідні процесуальні гарантії проти порушень з боку представників держави.

– У своїх рішеннях, які мають прецедентний характер, Суд встановив, що поняття ефективного засобу правового захисту в цьому контексті включає обов’язок здійснити всебічне і ефек-тивне розслідування, метою якого є встановлення і покарання відповідальних за неналежне поводження і надання вільного доступу заявнику до процесу розслідування. Таким чином, мож-ливість або необхідність визнання процесуальних порушень Статті 3 буде в кожному випадку залежати від конкретних об-ставин справи.

889


– Коли індивід твердить у скарзі, що він був підданий ка-туванню, коли знаходився в руках агентів держави, термін «ефективний засіб» означає, що на додаток до компенсації, яка має бути виплачена, де це потрібно і, залишаючи право на ви-користання будь-яких інших засобів правового захисту, які є в національній правовій системі, обов’язкове проведення ретель-ного і ефективного розслідування. Види такого розслідування залежать від поставленої мети і можуть змінюватися залежно від обставин. Незалежно від методу розслідування, після одер-жання офіційної скарги влада зобов’язана діяти якомога швид-ше. Навіть тоді, коли точно відомо, що скарга не була офіційно подана, за наявності достатньо очевидних ознак застосування катування, має бути розпочато розслідування.

– Влада зобов’язана враховувати особливе вразливе стано-вище жертв катування і той факт, що особи, які були піддані серйозній формі неналежного поводження, часто не готові або не хочуть подавати скаргу.

– Розслідування має бути «ефективним» як в теорії, так і на практиці, і тому не повинні необґрунтовано чинити опір дії чи бездіяльність властей держави.

– Суд враховує те, що жертві важко обґрунтувати свої твердження про катування під час перебування під вартою в поліції, якщо він/вона були ізольовані від зовнішнього світу, не мали доступу до лікаря, адвокатів, родичів чи друзів, які могли б надати підтримку і зібрати необхідні докази. Більше того, піс-ля такого поводження у будь-якої людини дуже часто можуть бути ослаблені можливості і бажання скаржитися;

– Влада зобов’язана розпочати будь-які можливі і розумні кроки для забезпечення збереження доказів інциденту, в тому числі для детального опису звинувачень, які висунула жертва, отримання свідчень свідків, речових доказів, і, за необхідності, додаткових медичних висновків, здатних дати більш повний і точний опис отриманих пошкоджень і об’єктивний аналіз ме-дичних спостережень, особливо що стосується того, яким чи-ном могли бути нанесені пошкодження. Будь-який недолік розслідування, який здатний підірвати встановлення причини

890


нанесених пошкоджень чи відповідальних за них осіб, несе в собі ризик невідповідності цьому стандарту;

– Для того, щоб розслідування обставин неналежного по-водження з боку агентів держави вважалось ефективним, основ-не правило передбачає, щоб особи, відповідальні за проведення розслідування, були незалежні від тих, хто зв’язаний з інциден-том. Це означає не тільки те, що між ними не може бути ієрар-хічного або службового зв’язку, але і те, щоб особи, які проводять розслідування, були дійсно фактично незалежні на практиці;

– Поза сумнівом є те, що вимога своєчасних і розумних строків розслідування є безумовною. Своєчасна реакція влади при розслідуванні тверджень про неналежне поводження може, в цілому, вважатися невід’ємним фактором для утверджен-ня переконаності громадськості в тому, що влада діє відповід-но до верховенства права, а також для запобігання будь-яких припущень про участь влади в незаконних діях і її терпимість по відношенню до них. Незважаючи на наявність перешкод і труднощів, які не сприяють прогресу в розслідуванні конкрет-ної ситуації для влади, як правило, найважливішим є своєчасно розпочати розслідування;

– При проведенні розслідування або при оцінці його ре-зультатів, з метою забезпечення відповідальності властей не тільки в теорії, але і на практиці, необхідний елемент громад-ського контролю. Ступінь громадського контролю може варію-ватися залежно від справи. Проте в усіх справах заявник має мати ефективний доступ до процедури розслідування.

– Коли агент держави звинувачується в злочинах, пов’я-заних із катуванням або неналежним поводженням, відсут-ність часових обмежень для кримінальної процедури і вине-сення вироку, а також неможливість отримання амністії або помилування є надзвичайно важливим для «ефективного засо-бу правового захисту». Суд також підкреслює важливість від-сторонення від службових обов’язків агента, по відношенню до якого проводиться розслідування або судовий розгляд, а також його звільнення у випадку притягнення до кримінальної від-повідальності.

891


– Не кожне розслідування має обов’язково бути успішним чи співпадати з твердженнями заявника, але воно повинно бути здатним встановити факти у справі, і, якщо вони співпадають з висунутими звинуваченнями, призвести до покарання винних.

– Складність проведення розслідувань і незаперечні труд-нощі боротьби зі злочинністю не повинні вести до обмеження захисту фізичної недоторканості особи.

– Обов’язок влади надати ефективний засіб правового за-хисту особі, яка заявляє вимогу про порушення щодо неї ст. 3, не означає з необхідністю застосування санкцій будь-якою ці-ною до чиновників, замішанних в неналежному поводженні, про яке твердить особа. Конвенція вимагає, щоб розслідування було здатним привести до встановлення і покарання відпові-дальних осіб.

• Тягар доведення:– Заява про порушення ст. 3 Конвенції має бути підкріпле-

на відповідними доказами.– Для встановлення фактів, на які посилаються, Суд ко-

ристується критерієм доведення «за рамками будь-якого ро-зумного сумніву»; тим не менше, таке доведення може виплива-ти з сукупності опосередкованих доказів, або достатньо вагомих, чітких і узгоджених висновків.

– Для оцінки доказів Суд застосовує стандарт доведення «поза розумних сумнівів»; додаючи, що такі докази можуть випливати із співіснуючих достатньо сильних, чітких і взаєм-но підтверджуючих умовиводів або аналогічних неспростов-них презумпцій факту. У такому контексті також необхідно брати до уваги поведінку сторін по справі при одержані до-казів;

– Розумний сумнів значить сумнів, який базується не лише на теоретичній можливості, чи такий, що виник задля уник-нення небажаного висновку, а сумнів, який виник на підставі наданих фактів.

– Процедура, передбачена Конвенцією, не завжди базується на принципі affirmanti incumbit рrobatio — той, хто звинувачує, має довести звинувачення. На заявнику при подачі заяви ле-

892


жить тягар доведення висунутих ним обвинувачень, якщо Суд визнав заяву не такою, що можна вважати явно не обґрунтова-ною — тягар доведення необґрунтованості заяви покладається на державу-відповідача.

– Держава несе моральну відповідальність за кожну осо-бу, яка утримується під арештом, оскільки вона повністю пе-ребуває під владою поліції. На випадок зазначення тілесних пошкоджень в цей період саме Уряд має надати докази, які ставлять під сумнів опис подій, який зробив потерпілий, особ-ливо в тих випадках, коли його свідчення підтверджені медич-ними довідками.

– Якщо особа допроваджена в поліцію в доброму стані здоров’я, але має пошкодження під час звільнення, на держа-ву покладається обов’язок з надання прийнятного пояснення тому, яким чином були нанесені ушкодження. Невиконання цього обов’язку ставить питання про явне порушення ст. 3 Конвенції.

– Обов’язок властей з надання пояснень про поводження з особою під час її перебування під вартою є особливо суворим, якщо ця особа померла.

– Обов’язок держави дати пояснення починається з мо-менту затримання її агентами особи, не залежно від того, чи була ця особа в подальшому відправлена в місце тримання під вартою. Суд вважає виправданим провести паралель між ситуацією з затриманими, за добробут яких несе відповідаль-ність держава, і ситуацією, коли особа зазнала ушкоджень або померла в місці виняткового контролю властей держави. Така паралель ґрунтується на мовчазному визнанні того факту, що в обох ситуаціях події розвиваються повністю або в більшій частині під винятковим знанням властей держави, що робить-ся. Саме тому на державу покладено обов’язок пояснити при-чини пошкоджень або смертей, які трапились не лише під час знаходження під вартою, але також в місцях, які є під винят-ковим контролем властей держави, оскільки в обох випадках про такі події повністю чи в значній мірі було відомо влас-тям.

893


– Обов’язок держави дати пояснення про долю затрима-ного триває до його звільнення. Під звільненням слід розуміти не рішення про звільнення, прийняте навіть судом, а реальне звільнення, після якого особа не знаходиться під вартою чи контролем агентів держави і може користуватися в повній мірі гарантованою їй фізичною недоторканністю.

– Держава має надати прийнятні пояснення і докази, які ставлять під сумнів свідчення потерпілого заявника, особливо за наявності в нього тілесних ушкоджень і надання відповідних медичних довідок.

– Держава, яка не проводить медичний огляд особи після взяття її під варту, в певній мірі позбавляє себе можливості стверджувати, що ушкодження, знайдені в цієї особи після звільнення, були нанесені ще до арешту.

– Більш важливо підкреслити, що Конвенція по проце-дурі не в усіх справах вимагає суворо дотримуватися принци -пу affirmanti incumbit probatio — той, хто звинувачує, має довес-ти звинувачення. Є надзвичайно важливим для ефективного функціонування системи індивідуальних заяв, щоб держава несла зобов’язання надавати всі необхідні дані, щоб належним чином можна було проаналізувати заяву заявника. Небажання держави надати таку інформацію без задовільного пояснення може негативно відобразитися на рівні дотримання державною-відповідачем своїх зобов’язань за статтею 38 § 1(а) Конвенції.

– Якщо сторона не надає запитанних Судом доказів або не інформує чи за власною ініціативою не розголошує важливу інформацію, яка має відношення до справи або іншим чином не бере активної участі в процедурі розгляду справи, Суд може прийти до таких висновків, які вважатиме необхідними.

– Під час процедури по визначенню порушень прав люди-ни держава не може посилатися у свій захист на те, що заявник не надав доказів свого звинувачення, якщо такі не можна отри-мати без співробітництва з державою.

– Тягар доведення не можна повністю покладати на заявни-ка, хоча б тому, що заявник і держава не завжди мають рівний доступ до необхідної інформації.

894


– Держава-відповідач має довести, що інформація, якою вона володіє, не містить даних, які б могли допомогти у вирі-шенні скарги проти неї; тягар доведення покладається на де-ржаву в тому, що ненадані нею документи не підтверджують звинувачення заявника.

– Викладені в заяві факти, які були передані державі, по-винні вважатися такими, що відповідають дійсності, в разі якщо держава не надасть спростувань в період, встановлений Судом.

– Прийнятними вважаються докази, які найбільш відпові-дають суті справи; це не впливає на право сторони надіслати до-кази, які вона вважає такими, що мають відношення до справи.

– Якщо особа була допроваджена до поліцейської дільниці здоровою, і на час звільнення в неї виявлялися травми, тягар доведення правдоподібного їх походження лежить на державі.

– Органи Збройних сил мають довести походження мож-ливих слідів неналежного поводження з особами, які потрапи-ли в руки публічних Збройних сил;

– Держава-відповідач не зобов’язана спростовувати кожне звинувачення проти неї в неналежному поводженні, особливо коли йдеться про сутяжні заяви.

– У випадку, коли події, які розглядає Суд, повністю або частково знаходяться у винятковому віданні органів влади, як приклад, у випадках, коли особи знаходяться під їх наглядом в тюремному ув’язненні, може виникнути тверда презумпція по відношенню до фактів завдання тілесних ушкоджень, одержа-них під час такого ув’язнення. Дійсно, тягар доведення розгля-дається як покладання на владу обов’язку надати задовільне і переконливе пояснення.

– Некритичне ставлення до власної поведінки, відмови виконати безумовний обов’язок підкоритися законним вимо-гам представників правоохоронних органів — обов’язок, який є частиною загальноприйнятого громадського обов’язку в де-мократичному суспільстві — робить тягар, який покладається на державу для доведення того, що використання сили не було надмірним, менш суворим.

895


– «Відсутність обґрунтованого сумніву» як критерій дове-дення, при застосуванні ст. 3, має самостійне значення, не спів-падаюче з тим, яке застосовують внутрішньодержавні судові системи.

– Доповіді громадських організацій не можуть вважатися доказами, якщо вони не стосуються справи, що розглядається.

– Рекомендації і факти, встановлені Європейським комі-тетом з питань запобігання катува3нням і нелюдському чи та-кому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, не є обов’язковими для Суду, але використовуються при обговоренні відповідних конкретних справ і для визначення рівня поганого поводження.

– Звіти і доповіді міжнародних і неурядових організацій не є доказами можливого порушення ст. 3 в конкретній справі, але враховуються при оцінці вірогідності і ймовірності скарги.

Date post:	04-Jun-2020
Category:	Documents
Upload:	others
View:	11 times
Download:	0 times

2.2. ОСОБЛИВОСТІ З’ЯСУВАННЯ ПРАВОВОГО ЗМІСТУ СТ. З...

Documents